В оповіданні Євгена Гуцала світ природи уособлює лось. Це лісовий красень, могутній старий звір, який колись жив у тайзі, а потім потрапив до заповідника. Він звик до людей і довіряв їм, бо вони його взимку підгодовували, а одного разу врятували, коли його вже обпалювала своїм смертельним диханням вовча зграя, яка гналася за ним. Але лось був постійно насторожі, бо в ньому жила пам'ять про життя в тайзі та про небезпеки, які там на нього чекали. Лось — частка природи, іноді в його очах з'являється "золотавий сплеск, який надавав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць".
Хоч який обережний був лось — з ним трапилася біда. Коли він ішов до ополонки, шоб напитися води, крига тріснула під вагою його великого тіла, і лось провалився у крижану річку. Напружуючи всі сили, долаючи біль і втому, лось відчайдушно бореться за життя. Знесилений звір відчував, що йому не вирватися зі смертельних обіймів криги. І знову, як було раніше, йому на до прийшли люди — двоє хлопчиків, схожих на гриби-підберезники, "обидва плечисті, з лагідними лицями".
Побачивши, в яку біду потрапив лось, вони, не роздумуючи, кидаються йому на до хоч самі наражалися на небезпеку, бо весняна крига — зрадлива. Старший хлопчик, розсудливий та відважний, прорубав лід, проклавши хід звіру до берега.
Лося врятували. А діти зачаровано дивились на нього, не вірячи, що саме вони до цьому великому звіру.
І раптом сталося неймовірне: несподіваний постріл обірвав життя лося, за яке тільки-но так відчайдушно боролися і сам звір, і діти. І яким же мізерним, жалюгідним, боягузливим є той, хто зробив цей постріл, — Шпичак, рідний дядько дітей.
Через кілька хвилин він покається у своєму вчинку, захоче, щоб звір ожив, але не тому, що схаменувся та в лося. Людина, яка посміювалася гаючи здаля за стражданнями лося та намаганням дітей його врятувати, не має почуття жалю, і нічим його не пробудити. Він просто боїться відповідальності за свій вчинок, бо лось із заповідника.
Діти впевнені, що Шпичака слід покарати за злочин, який він скоїв. їх не спиняє те, що він їхній дядько. Блюзнірством здається хлопчикам обіцянка Шпичака віддати їм роги звіра за мовчання.
Прекрасний звір загинув. Він з таким нетерпінням чекав приходу весни! Здається, на неї чекав і той розложистий кущик, який нагадували його роги. Але зазеленіти "йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому".
Зі смертю лося природа втратила частку себе, збідніла, спустіла. І виною цьому є людська бездушність і жадоба.
Совесть, Честь и Долг. Три растяжимых, непостижимых понятия. Конечно же в толковых словарях есть определения этим словам: «Совесть - нравственное сознание, нравственное чутье или чувство в человеке; внутреннее сознание добра и зла; тайник души, в котором отзывается одобрение или осуждение каждого поступка распознавать качество поступка; чувство, побуждающее к истине и добру, отвращающее ото лжи и зла; невольная любовь к добру и к истине; прирожденная правда, в различной степени развития» . «ЧЕСТЬ - внутреннее нравственное достоинство человека, доблесть, честность, благородство души и чистая совесть. Человек с честью, незапятнанной чести. По чести, уверяю вас честью, заверенье, утвержденье» . «Честь - внутреннее нравственное достоинство человека, обязательность, честность, ответственность, точность, единство слова и дела, недвусмысленность замыслов и поступков, благородство души и чистая совесть, доблесть» . «Долг — категория морали, обозначающая нравственные обязанности личности (группы лиц, народа) выполняемые в соответствии с требованиями совести. Выполнение некоторой задачи становится долгом, когда общепринятые нравственные требования в конкретных социальных условиях превращаются во внутренние требования нравственности, а сама задача — в личную задачу конкретного лица, группы лиц, народа. Категория долга тесно связана с другими понятиями, которые характеризуют моральную деятельность личности: ответственность, самосознание, честь, совесть» . Но все равно, для каждого эти слова имеют свое собственное, особое занчение. А что же такое Честь и Долг в моем понимании? Кто-то сразу на этот вопрос ответит так: «Долг – это когда денег занял, и надо вернуть» . И в принципе, нельзя сказать что этот человек окажется не прав. Но долг, он не только денежный бывает. Долг, он в душе. Это не что-то материальное, это скорее духовное состояние человека. Чувство долга может быть к примеру перед Отечеством. Моя родина – это моя честь, моя гордость, мое достоинство. Я иду по центру моего города, и внутри меня чувство долга, гордости, патриотизма и счастья Заметим, что в объяснении слова долг присутствуют и оба други слова, интересующих нас: честь и совесть. Иными словами, долг – это совесть и честь. И это на самом деле так. Приведу очень простой пример: ученику, студенту, работнику фирмы, не важно кому, сказали выполнить дома какую-либо работу. И этот самый школьник, работник, студент эту-то самую работу дома не выполнил. Без всяких тому причин. Или действительно не смог выполнить ее по каким-то обстоятельством. Человеку потом будет совестно, стыдно. И его честь, его чувство собственного достоинства может и немного, и на совсем маленькое количество времени, но упадут. И человек чувствует, что он должен был выполнить эту работу. Чувство невыполненного долго на самом деле объединяет в себе и совесть и честь. Такие понятия как совесть, долг, любовь, они более общие, объединяющие в одно целое всех людей. А если все таки еще подумать? Ведь люди, они тоже: «отстаивают честь своего отечества» . И все же честь не своя, а отечества объединяет их, этих людей. А личная честь, она для каждого своя. И если люди не являются каким-нибудь обществом (классом, городом, районом, школой, семьей) , то они буду отстаивать каждый свою честь, и ровным счетом им нет никакого дела до чужой. А если же это общество, то народ отстаивает честь класса, города, района, семьи. Из этого выходит что честь тоже может быть главной, но все же это нечто более личное для каждого. И все эти три слова по своему главные. И все таки, что же это такое, Честь, Совесть и Долг? Что это в моем понимании? Вместе, это одно какое-то непонятное, необъяснимое, великое чувство, которое объединяет людей, делает их добрее, дружнее. Это нечто особенно важное для всего человечества в целом, для каждого человека (отдельного мира) , и для меня.
В оповіданні Євгена Гуцала світ природи уособлює лось. Це лісовий красень, могутній старий звір, який колись жив у тайзі, а потім потрапив до заповідника. Він звик до людей і довіряв їм, бо вони його взимку підгодовували, а одного разу врятували, коли його вже обпалювала своїм смертельним диханням вовча зграя, яка гналася за ним. Але лось був постійно насторожі, бо в ньому жила пам'ять про життя в тайзі та про небезпеки, які там на нього чекали. Лось — частка природи, іноді в його очах з'являється "золотавий сплеск, який надавав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць".
Хоч який обережний був лось — з ним трапилася біда. Коли він ішов до ополонки, шоб напитися води, крига тріснула під вагою його великого тіла, і лось провалився у крижану річку. Напружуючи всі сили, долаючи біль і втому, лось відчайдушно бореться за життя. Знесилений звір відчував, що йому не вирватися зі смертельних обіймів криги. І знову, як було раніше, йому на до прийшли люди — двоє хлопчиків, схожих на гриби-підберезники, "обидва плечисті, з лагідними лицями".
Побачивши, в яку біду потрапив лось, вони, не роздумуючи, кидаються йому на до хоч самі наражалися на небезпеку, бо весняна крига — зрадлива. Старший хлопчик, розсудливий та відважний, прорубав лід, проклавши хід звіру до берега.
Лося врятували. А діти зачаровано дивились на нього, не вірячи, що саме вони до цьому великому звіру.
І раптом сталося неймовірне: несподіваний постріл обірвав життя лося, за яке тільки-но так відчайдушно боролися і сам звір, і діти. І яким же мізерним, жалюгідним, боягузливим є той, хто зробив цей постріл, — Шпичак, рідний дядько дітей.
Через кілька хвилин він покається у своєму вчинку, захоче, щоб звір ожив, але не тому, що схаменувся та в лося. Людина, яка посміювалася гаючи здаля за стражданнями лося та намаганням дітей його врятувати, не має почуття жалю, і нічим його не пробудити. Він просто боїться відповідальності за свій вчинок, бо лось із заповідника.
Діти впевнені, що Шпичака слід покарати за злочин, який він скоїв. їх не спиняє те, що він їхній дядько. Блюзнірством здається хлопчикам обіцянка Шпичака віддати їм роги звіра за мовчання.
Прекрасний звір загинув. Він з таким нетерпінням чекав приходу весни! Здається, на неї чекав і той розложистий кущик, який нагадували його роги. Але зазеленіти "йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому".
Зі смертю лося природа втратила частку себе, збідніла, спустіла. І виною цьому є людська бездушність і жадоба.
Кто-то сразу на этот вопрос ответит так: «Долг – это когда денег занял, и надо вернуть» . И в принципе, нельзя сказать что этот человек окажется не прав. Но долг, он не только денежный бывает. Долг, он в душе. Это не что-то материальное, это скорее духовное состояние человека. Чувство долга может быть к примеру перед Отечеством. Моя родина – это моя честь, моя гордость, мое достоинство. Я иду по центру моего города, и внутри меня чувство долга, гордости, патриотизма и счастья
Заметим, что в объяснении слова долг присутствуют и оба други слова, интересующих нас: честь и совесть. Иными словами, долг – это совесть и честь. И это на самом деле так. Приведу очень простой пример: ученику, студенту, работнику фирмы, не важно кому, сказали выполнить дома какую-либо работу. И этот самый школьник, работник, студент эту-то самую работу дома не выполнил. Без всяких тому причин. Или действительно не смог выполнить ее по каким-то обстоятельством. Человеку потом будет совестно, стыдно. И его честь, его чувство собственного достоинства может и немного, и на совсем маленькое количество времени, но упадут. И человек чувствует, что он должен был выполнить эту работу. Чувство невыполненного долго на самом деле объединяет в себе и совесть и честь.
Такие понятия как совесть, долг, любовь, они более общие, объединяющие в одно целое всех людей. А если все таки еще подумать? Ведь люди, они тоже: «отстаивают честь своего отечества» . И все же честь не своя, а отечества объединяет их, этих людей. А личная честь, она для каждого своя. И если люди не являются каким-нибудь обществом (классом, городом, районом, школой, семьей) , то они буду отстаивать каждый свою честь, и ровным счетом им нет никакого дела до чужой. А если же это общество, то народ отстаивает честь класса, города, района, семьи. Из этого выходит что честь тоже может быть главной, но все же это нечто более личное для каждого. И все эти три слова по своему главные.
И все таки, что же это такое, Честь, Совесть и Долг? Что это в моем понимании? Вместе, это одно какое-то непонятное, необъяснимое, великое чувство, которое объединяет людей, делает их добрее, дружнее. Это нечто особенно важное для всего человечества в целом, для каждого человека (отдельного мира) , и для меня.