Го
А. Чехов
Весной
cземли ещё не сошёл снег, а в ду-
шу уже весна...
Земля холодна, грязь со снегом хлюпа-
ет под ногами, но как кругом всё весело,
ласково, приветливо!
Воздух так ясен и прозрачен, что ес-
ли взобраться на голубятню или на коло-
кольню, то, кажется, увидишь всю
вселенную от края до края.
Солнце светит ярко, и лучи его, играя
и улыбаясь, купаются в лужах вместе
с воробьями.
Речка надувается и темнеет; она уже и не сегодня-завтра заревет.
Деревья голы, но уже живут, дышат.
я Вселенная
- весь мир.
Антон
Составить план

Объяснение:

Благовест» А. К. Толстого и «Колокола» К. Р. ВЫПИШИ ТОЛЬКО О СТИХОТВОРЕНИИ ТОЛСТОГО.

Оба автора описывают впечатление, производимое на них колокольным звоном. Звук колоколов своеобразно воспроизводится в звучании стихотворений, не случайно поэты прибегают к слову “уныло”, очевидно выражающему длящийся звук колокола в открытом пространстве. Необходимо увидеть и другие средства воспроизведения его: например, вторая строфа у А. К. Толстого инструментована на “и”; а К. Р. (великий князь Константин Константинович Романов) использует в стихотворении протяжный, распевный ритм (шеститопный ямб) , соответствующий впечатлению наполненности пространства звуком, как будто стоящим в воздухе. Двустопный ямб А. Толстого тоже по-своему передаёт колокольный звон; два ударения в стихе словно воспроизводят удары колоколов, радостно зовущих людей в храм.

В стихотворениях следует обратить внимание на различие названий, выявляющее оттенок темы. Благовест — это колокольный звон, оповещающий о начале церковной службы, этот религиозный оттенок значения важно учитывать в стихотворении А. К. Толстого. «Колокола» — название более конкретное, предметное. В связи с этим различием необходимо остановиться на образах стихотворений.

А. К. Толстому колокольный звон напоминает о церковной службе, смысл которой — общение с Богом и очищение души. В пятой строфе он рассказывает о таком общении (“молюсь и каюсь я”, “и отрекаюсь я от дела злого”), а в двух последующих — о воздействии его на человеческую душу. В связи со сказанным необходимо остановиться на смысле образов храма и кладбища, которыми начинается стихотворение: ведь они связывают человека с иными мирами. Затем целесообразно прояснить образ “края родимого, благодатного”, куда стремится лирический герой и куда зовут его звуки благовеста.

Темой стихотворения К. Р. является воспоминание о родине, вызванное колокольным звоном. Необходимо отметить лиричность воспоминаний, пронизанных чувствами тоски русского человека за границей (не случайно под стихотворением стоят дата и место его написания) . Эта общая ситуация характеризуется противопоставлением в первой строфе: “сторона чужая” / “отчизна милая”. Особая поэтичность этих выражений в их простоте и традиционности (ср. фольклорное “чужая сторона”). Было бы замечательно отметить и привычность этих чувств: “опять припомнился” и “прежняя тоска”: подобные состояния знакомы каждому русскому человеку, бывавшему за границей; в лирическом произведении всегда присутствует обобщение. Представленная читателю ситуация разлуки с родиной объясняет и чувства лирического героя: колокола звучат “грустно”, на сердце тоска. Следующая часть стихотворения — описание неназванной России, приметы которой легко узнаются: север, равнина, село, благовест. Это описание становится поворотным моментом в развитии лирического сюжета (развитии эмоций говорящего) . Если вначале звуки благовеста ему кажутся грустными и унылыми, потом они названы безэмоционально “знакомыми”, а в конце они звучат “ласково и нежно”. Колокольный звон — это словно привет с родины, согревающий сердце поэта.

В целом стихотворения построены похоже: сначала описание колокольного звона, затем состояния лирического героя, и наконец, обобщающие слова, подводящие итог впечатлению. Чувства лирического героя нарастают к концу, слушая колокольный звон, он проникается им, вбирая в себя родные звуки, и душа откликается на них — этот отклик, как и положено, у каждого свой, он самобытен и неповторим. >

Новела відомого американського письменника О. Генрі «Останній листок» є однією з найкращих і найвідоміших новел нью-йоркського циклу. В новелі розповідається зворушлива історія самопожертви і самовідданої дружби трьох зовсім різних між собою людей. Головними героями твору є дві дівчини – бідні початкові художниці Джонсі і Хью, які приїхали до Нью-Йорку з провінції у пошуках роботи та щастя. Наприкінці осені одна з подружок важко захворіла на пневмонію. Хворіючи, вона годинами дивилася у вікно, в якому було видно лише дикого плюща, який обвивав стіну сусіднього будинку. Дівчина гала за листям, якого з кожним днем було усе менше і менше. Джонсі порівнювала це листя із своїм життям і в один із днів вирішила, що коли з плюща впаде останній лист, закінчаться і її дні на цьому світі. Всі прагнення Сью відволікти подругу від цієї думки зазвичай зазнавали поразки. І ось одного дня художниці побачили, що на плющі залишився один єдиний лист, який тремтів від поривів вітру і ледь-ледь утримувався на гілці. Здавалося б, вже нічого не могло врятувати Джонсі життя. Але минали дні, а листок все залишався на тому самому місці і не збирався відриватися та відлітати до земл гаючи таку жагу до життя маленького беззахисного листочка, Джонсі й сама знайшла в собі сили боротися з хворобою і врешті решт одужала.

Лише з часом дівчата дізналися, що врятував життя Джонсі їх добрий знайомий – старий художник – невдаха Берман, який спілкувався з дівчатами і намагався як міг полегшити їнє важке життя. Він жив на першому поверсі прямо під квартирою подруг і був у курсі усіх їх справ. Берман багато пив, у нього був характер сварливого старого, який знущався над сентиментальністю подруг. Але саме він виявився здатним на великий акт самопожертви, саме він ціною власного життя підтримує дух Джонсі та рятує її від смерті. Цей старий невдаха і пияк стає зразком тієї дієвої любові, яка без жодного слова кидається на до ншим і є зразком тієї людини, для якої милосердя є не окремим вчинком, а нормою життя. Образ Бермана набуває справжньої духовної величі, а смерть його викликає в нас таку ж біль, якби із життя пішла близька для нас людина.

Коли Берман дізнався про те, що надумала Джонсі про останній листок, він потайки, вночі, під проливним дощем зробив малюнок листка на стіні, який в точності копіював останній листок, який злетів з плюща напередодні. Старий усе життя мріяв створити справжній шедевр, який би став гідною прикрасою найвідомішого художнього музею світу. Навіть й думки не маючи, він зробив цей шедевр, намалювавши звичайний листок на цегляній стіні. І це був не тільки художній шедевр,це було найбільше і найзначніше, що Берман зробив у своєму житті. Через декілька днів Берман помирає від застуди і від нього залишається лише останній листок, самотній у мрячній вологості пізньої осені.

«Останній листок», сумна і майже трагічна історія, наповнена глибокими переживаннями за долю героїв – це одна з найкращих новел О. Генрі і один з найкращих творів у світовій літературі, який на яскравому прикладі розкриває проблему відданої любові і милосердя. Новела вирізняється динамічним сюжетом та є взірцем майстерної композиції. У ній автор використовує такий прийом, як несподівана кінцівка , який, до речі, є його улюбленим прийом побудови сюжету. Формально основною сюжетною лінією є хвороба Джонсі, але це лише формально. Насправді ж головне, що є в творі – це самовідданість Бермана, яка доводить читачам, що для справжньої людини, незалежно від обставин, така найцінніша якість, як милосердя, повинна бути нормою у спілкуванні з іншими та духовним орієнтиром на майбутнє. Лише з таких умов людина досягне справжніх висот у всіх своїх прагненнях.