Твір «Слово о полку Ігоревім», це не просто розповідь або билина, це – наша історія, наше коріння. Твір не можна просто читати, це важко і неможливо, його треба відчути. Коли починаєш читання, всередині починає звучати тиха мелодія, вона, то сумна, то, наповнена гордістю, то – співчуттям. Сенс твору вловлюєш не відразу, на початку, тільки співучість. Ми живемо у величезній країні, але не відчуваємо цього, а у творі така величезна широчінь, читаючи його, уявляєш простори Русі, поля, луки, річки. Як авторові вдається передати такі відчуття? Який неосяжний талант дозволяє зробити йому це?
Русь простора, багатостраждальна, суперечлива і бунтарська, – все в «Слові о полку Ігоревім». Молоді князі, необдумано поклали на полі брані руських воїнів. Міжусобиці, героїзм простих людей, розуміння своїх помилок, актуально для наших днів.
Відбуваються інші події, але помилки нашого народу колишні. Але як би, не була важкою наша дорога, які б перешкоди не виникали на шляху у нашого народу, все одно руський народ вибереться, переможе. Цією надією дихає «Слово о полку Ігоревім», з цією надією завжди живе Русь. І як показує історія, надії завжди збуваються.
Дуже важливо, що до нашого часу дійшло твір «Слово о полку Ігоревім», навіть не з точки зору освітлення відбувалися подій, а з погляду мистецтва, поезії, адже тільки в пісні, віршах, музиці можна зрозуміти і відчути душу людську. А українська душа, сама як твір мистецтва, і немає її загадковіше і красивіше
Прочитав повесть Пушкина «Дубровский», я задумалась о том, кто виноват в том, что судьбы Владимира и Маши сложились столь трагически. Владимир и Маша остались разлученными, Владимир разбойничал, убивал людей, собрал целую шайку и в итоге был вынужден, скрываясь от власти, бежать за границу, а Машу заставили выйти замуж против воли за старого и неприятного ей человека. Давайте порассуждаем, почему так случилось и кто в чем виноват. Во многом виноват Кирилла Петрович Троекуров. Он оскорбил Андрея Дубровского, и получилась ссора между ними, и из-за неё Владимир стал разбойником. Но в этом есть вина и Дубровских, которые держали обиду на Троекурова. Обида отняла у них возможность помириться. Когда в Троекурове «благородные чувства восторжествовали, он решился помириться со старым своим соседом, уничтожить и следы ссоры, возвратив ему его достояние», у Андрея Гавриловича произошла вспышка гнева, от которой позже он умер. А Владимир велел слуге: «Скажи Кирилле Петровичу, чтоб он скорее убирался, пока я не велел его выгнать со двора». Эти слова разозлили Троекурова и полностью разрушили надежду на восстановление их прежней дружбы. Владимир Дубровский из желания отомстить стал разбойником. Я не считаю этот поступок благородным, так как в последствии он сжигал усадьбы ни в чём не виноватых богатых людей и, когда против него был отправлен отряд солдат, он убил офицера и солдат. Вот, к чему привела месть, которую он считал благородной! В этом виновато также и общество, в котором тогда было много несправедливости. Но месть – не решения проблем. Если бы Владимир сумел простить Троекурову, то, возможно, конфликт получилось бы урегулировать. Именно эта ссора и помешала женитьбе Владимира и Маши. Помешало этому также самодурство Троекурова, который не хотел считаться даже с мнением своей дочери. В трагичности их судьбы также виноват князь Верейский, так как он знал, что Маша не хочет выходить за него замуж, но все равно бессовестно и против ее воли взял её в жены. В этом виноват и священник, который тайно и без согласия невесты их повенчал. Автор в своем произведении показал, какие бывают последствия, когда люди забывают нравственные ценности. К сожалению, герои повести не только были виноваты в трагичности их судьбы, но и не понимали своей вины. Нам надо быть внимательными к своим поступкам, чтобы не повторять ошибки героев повести.
Твір «Слово о полку Ігоревім», це не просто розповідь або билина, це – наша історія, наше коріння. Твір не можна просто читати, це важко і неможливо, його треба відчути. Коли починаєш читання, всередині починає звучати тиха мелодія, вона, то сумна, то, наповнена гордістю, то – співчуттям. Сенс твору вловлюєш не відразу, на початку, тільки співучість. Ми живемо у величезній країні, але не відчуваємо цього, а у творі така величезна широчінь, читаючи його, уявляєш простори Русі, поля, луки, річки. Як авторові вдається передати такі відчуття? Який неосяжний талант дозволяє зробити йому це?
Русь простора, багатостраждальна, суперечлива і бунтарська, – все в «Слові о полку Ігоревім». Молоді князі, необдумано поклали на полі брані руських воїнів. Міжусобиці, героїзм простих людей, розуміння своїх помилок, актуально для наших днів.
Відбуваються інші події, але помилки нашого народу колишні.
Але як би, не була важкою наша дорога, які б перешкоди не виникали на шляху у нашого народу, все одно руський народ вибереться, переможе. Цією надією дихає «Слово о полку Ігоревім», з цією надією завжди живе Русь. І як показує історія, надії завжди збуваються.
Дуже важливо, що до нашого часу дійшло твір «Слово о полку Ігоревім», навіть не з точки зору освітлення відбувалися подій, а з погляду мистецтва, поезії, адже тільки в пісні, віршах, музиці можна зрозуміти і відчути душу людську. А українська душа, сама як твір мистецтва, і немає її загадковіше і красивіше