Історія трьох слов'янських народів-сусідів переобтяжена обопільними скаргами, образами, навіть злочинами. Кажу так, щоб не збитися на різдвяну казочку у дусі Діккенса.
Зустріч польського поета і країни, де поляки панували аж до війн славного Богдана, була невідворотною. Гість не мав змоги не приїхати, а господарі не мали можливості відмовити візитеру.
22 жовтня 1824 року поліцейський приніс Міцкевичу урядове розпорядження про виїзд до Петербурга. Так закінчилося слідство про участь поета у підпільному революційному гуртку "філоматів". У столиці імперії йому з товаришами було призначено стати викладачами Рішельєвського ліцею в Одесі. Трохи забарившися з від'їздом, щоб потрапити до Києва під час "Контрактів" (був такий міжнародний ярмарок), де могли б зустрітися з польськими і російськими революціонерами. З собою вони везли лист К. Рилєєва до одного з одеситів: "Полюби Міцкевича і друзів його Малевського і Єжовського, добрі й славні хлопці... за почуттями і думками вони вже друзі, а Міцкевич до того ж і поет — улюбленець нації своєї".
Ришельєвський ліцей відмовився від таких учителів, почалася звичайна бюрократична тяганина, отже й поет пробув на півдні мало не рік. Тут був створений цикл ліричних віршів про любов і про "великий світ", який перетворив святе почуття на предмет розрахунків. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. А два місяці перебування в Криму дали початок "Кримським сонетам", де головна героїня — туга за Батьківщиною, а головний герой — патріот-вигнанець. На початку циклу поставлений сонет "Аккерманські степи". Відчай, туга, глибока скорбота — ось такі почуття передані у 14 рядках класичної форми. Така форма може поневолити поета, якщо його думка і почуття дрібні і невиразні. Але "Кримські сонети" написані майстром, який підкорив собі форму. Пушкін у відомому "Сонеті" ставив Міцкевича поряд із Данте, Петраркою, Шекспіром, Камоенсом, Вордсвортом. Тобто рівень геніальності був якщо не однаковий, то близький...
Прослужив всю войну, гвардии капитан Алексей Алексеевич Иванов убывает из армии по демобилизации. На станции, долго дожидаясь поезда, он знакомится с девушкой Машей, дочерью пространщика, которая служила в столовой их части. Двое суток они едут вместе, и еще на двое суток Иванов задерживается в городе, где Маша родилась двадцать лет назад. На прощание Иванов целует Машу, запоминая навсегда, что ее волосы пахнут, «как осенние павшие листья в лесу». Через день на вокзале родного города Иванова встречает сын Петрушка. Ему уже пошел двенадцатый год, и отец не сразу узнает своего ребенка в серьезном подростке. Жена Любовь Васильевна ждет их на крыльце дома. Иванов обнимает жену, чувствуя забытое и знакомое тепло любимого человека. Дочь, маленькая Настя, не помнит отца и плачет. Петрушка одергивает ее: «Это отец наш, он нам родня!» Семья начинает готовить праздничное угощение. Всеми командует Петрушка — Иванов удивляется, какой взрослый и по-стариковски мудрый у него сын. Но ему больше нравится маленькая кроткая Настя. Иванов спрашивает жену, как они здесь жили без него. Любовь Васильевна стесняется мужа, как невеста: она отвыкла от него. Иванов со стыдом чувствует, что ему что-то мешает всем сердцем радоваться возвращению, — после долгих лет разлуки он не может сразу понять даже самых родных людей. Семья сидит за столом. Отец видит, что дети едят мало. Когда сын равнодушно объясняет: «А я хочу, чтоб вам больше досталось», — родители, содрогнувшись, переглядываются. Настя прячет кусок пирога — «для дяди Семена». Иванов расспрашивает жену, кто такой этот дядя Семен. Любовь Васильевна объясняет, что у Семена Евсеевича немцы убили жену и детей, и он попросился к ним ходить играть с детьми, и ничего дурного они от него не видели, а только хорошее... Слушая ее, Иванов улыбается по-недоброму и закуривает. Петрушка распоряжается по хозяйству, указывает отцу, чтобы он завтра стал на довольствие, — и Иванов чувствует свою робость перед сыном.
Україна та Адам Міцкевич
Історія трьох слов'янських народів-сусідів переобтяжена обопільними скаргами, образами, навіть злочинами. Кажу так, щоб не збитися на різдвяну казочку у дусі Діккенса.
Зустріч польського поета і країни, де поляки панували аж до війн славного Богдана, була невідворотною. Гість не мав змоги не приїхати, а господарі не мали можливості відмовити візитеру.
22 жовтня 1824 року поліцейський приніс Міцкевичу урядове розпорядження про виїзд до Петербурга. Так закінчилося слідство про участь поета у підпільному революційному гуртку "філоматів". У столиці імперії йому з товаришами було призначено стати викладачами Рішельєвського ліцею в Одесі. Трохи забарившися з від'їздом, щоб потрапити до Києва під час "Контрактів" (був такий міжнародний ярмарок), де могли б зустрітися з польськими і російськими революціонерами. З собою вони везли лист К. Рилєєва до одного з одеситів: "Полюби Міцкевича і друзів його Малевського і Єжовського, добрі й славні хлопці... за почуттями і думками вони вже друзі, а Міцкевич до того ж і поет — улюбленець нації своєї".
Ришельєвський ліцей відмовився від таких учителів, почалася звичайна бюрократична тяганина, отже й поет пробув на півдні мало не рік. Тут був створений цикл ліричних віршів про любов і про "великий світ", який перетворив святе почуття на предмет розрахунків. У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям. А два місяці перебування в Криму дали початок "Кримським сонетам", де головна героїня — туга за Батьківщиною, а головний герой — патріот-вигнанець. На початку циклу поставлений сонет "Аккерманські степи". Відчай, туга, глибока скорбота — ось такі почуття передані у 14 рядках класичної форми. Така форма може поневолити поета, якщо його думка і почуття дрібні і невиразні. Але "Кримські сонети" написані майстром, який підкорив собі форму. Пушкін у відомому "Сонеті" ставив Міцкевича поряд із Данте, Петраркою, Шекспіром, Камоенсом, Вордсвортом. Тобто рівень геніальності був якщо не однаковий, то близький...