“Васюткино озеро” – это рассказ, написанный Виктором Петровичем Астафьевым, в основу которого легли события, приключившиеся с ним еще в детстве. Однажды, во время школьных каникул, Виктор Петрович заблудился в глухой тайге. И, некоторое время спустя, он решил отразить свои переживания в творчестве. Отправившись в тайгу за шишками, он по совету матери берет с собой краюшку хлеба и спички, а так же ружье. Это, по всей видимости его от холодной и голодной смерти. Насобирав шишек, Васютка замечает ничего не подозревающего глухаря. Недолго думая, он целится в него и стреляет. Глухарь ранен! Истекающая кровью птица пытается свою жизнь бегством, и Васютка, забыв обо всем на свете, пускается в погоню за раненым глухарем. Догнав его, мальчик хладнокровно сворачивает тому шею. Но радость от убийства продолжается не долго – Васютка, не найдя зарубки на деревьях, начинает подозревать, что заблудился. Пытаясь найти знакомые приметы, он какое-то время бродит по тайге, пока не признает, наконец, что заблудился окончательно. Через несколько дней Васютка выходит к озеру, в котором много речной рыбы. Таким образом, озеро оказывается проточным, и он находит дорогу к Енисею. Дома он рассказывает об увиденном озере и приводит туда рыбаков. Таким образом, преодолев вынужденные трудности, мальчик обеспечил свою семью и друзей провизией на многие годы вперед. А озеро в честь юного героя назвали Васюткиным, немного покормив самолюбие маленького мальчика.
Єдине, до чого він прагне, це мати велике і велике багатство. Здається абсурдом, що людина, яка володіє мільйонами, живе в бідності і, стягуючи по векселях, віддає перевагу ходити пішки, не наймаючи візника. Але і ці вчинки обумовлені лише прагненням заощадити хоча б трохи грошей: живучи в бідності, Гобсек при своїх мільйонах сплачує податок сім франків. Ведучи скромне, непомітне життя, здавалося б, нікому не шкодить і ні в що не втручається. Але з тими деякими людьми, що звертаються до нього за до він настільки безпощадний, настільки глухий до всіх їхніх благань, що нагадує скоріше якусь бездушну машину, ніж людину. Гобсек не прагне зблизитися з жодною людиною, у нього немає друзів, єдині люди, із якими він зустрічається, це його партнери за професією. Він знає, що в нього є спадкоємиця, унучата племінниця, але не хоче знайти її. Він нічого не хоче знати про неї, тому що вона — його спадкоємиця, а Гобсеку тяжко думати про спадкоємців, бо він не може змиритися з тим, що коли-небудь помре і розстанеться зі своїм багатством. Тому Гобсек якнайменше витрачає свою життєву енергію, тому і не переживає, не співчуває людям, завжди залишається байдужим до навколишнього середовища.
Гобсек уявляє, що тільки золото править світом. Хоча образ Гобсека і узагальнюючий, автор наділяє його і багатьма позитивними індивідуальними якостями. Гобсек розумна прониклива і вольова людина. У багатьох його судженнях ми бачимо позицію самого автора. Так, він вважає, що аристократ нічим не краще буржуа, але свої вади він приховує під маскою порядності і чесноти. І він жорстоко мститься їм, насолоджуючись своєю владою над ними гаючи, як вони плазують перед ним, коли не можуть заплатити по векселям. Перетворившись в уособлення влади золота, Гобсек наприкінці життя стає жалюгідним і кумедним: у коморі гниють накопичені страви і дорогі предмети мистецтва, а він торгується з купцями заради кожної копійки, не поступаючись їм у ціні. Вмирає Гобсек, спрямувавши погляд на величезну купу золота у каміні. Таким чином, Гобсек до самого кінця чіпляється за своє багатство.
Турбота про гроші робить його цілком нелюдським: смерті дружини він боїться із-за можливості поділу майна. Користуючись безмежною довірою дочки, змушує її відмовитися від спадщини. Дружину і дочку він сприймає як частину своєї власності, тому його вражає те, що Євгенія посміла сама розпорядитися своїм золотом. Гранде не може жити без золота і по ночах часто перераховує своє золото, заховане в кабінеті. Особливо жадібність Гранде показана в сцені його смерті: умираючи, він вириває з рук священика позолочений хрест.
Отправившись в тайгу за шишками, он по совету матери берет с собой краюшку хлеба и спички, а так же ружье. Это, по всей видимости его от холодной и голодной смерти. Насобирав шишек, Васютка замечает ничего не подозревающего глухаря. Недолго думая, он целится в него и стреляет. Глухарь ранен!
Истекающая кровью птица пытается свою жизнь бегством, и Васютка, забыв обо всем на свете, пускается в погоню за раненым глухарем. Догнав его, мальчик хладнокровно сворачивает тому шею. Но радость от убийства продолжается не долго – Васютка, не найдя зарубки на деревьях, начинает подозревать, что заблудился. Пытаясь найти знакомые приметы, он какое-то время бродит по тайге, пока не признает, наконец, что заблудился окончательно. Через несколько дней Васютка выходит к озеру, в котором много речной рыбы. Таким образом, озеро оказывается проточным, и он находит дорогу к Енисею.
Дома он рассказывает об увиденном озере и приводит туда рыбаков. Таким образом, преодолев вынужденные трудности, мальчик обеспечил свою семью и друзей провизией на многие годы вперед. А озеро в честь юного героя назвали Васюткиным, немного покормив самолюбие маленького мальчика.
Єдине, до чого він прагне, це мати велике і велике багатство. Здається абсурдом, що людина, яка володіє мільйонами, живе в бідності і, стягуючи по векселях, віддає перевагу ходити пішки, не наймаючи візника. Але і ці вчинки обумовлені лише прагненням заощадити хоча б трохи грошей: живучи в бідності, Гобсек при своїх мільйонах сплачує податок сім франків. Ведучи скромне, непомітне життя, здавалося б, нікому не шкодить і ні в що не втручається. Але з тими деякими людьми, що звертаються до нього за до він настільки безпощадний, настільки глухий до всіх їхніх благань, що нагадує скоріше якусь бездушну машину, ніж людину. Гобсек не прагне зблизитися з жодною людиною, у нього немає друзів, єдині люди, із якими він зустрічається, це його партнери за професією. Він знає, що в нього є спадкоємиця, унучата племінниця, але не хоче знайти її. Він нічого не хоче знати про неї, тому що вона — його спадкоємиця, а Гобсеку тяжко думати про спадкоємців, бо він не може змиритися з тим, що коли-небудь помре і розстанеться зі своїм багатством. Тому Гобсек якнайменше витрачає свою життєву енергію, тому і не переживає, не співчуває людям, завжди залишається байдужим до навколишнього середовища.
Гобсек уявляє, що тільки золото править світом. Хоча образ Гобсека і узагальнюючий, автор наділяє його і багатьма позитивними індивідуальними якостями. Гобсек розумна прониклива і вольова людина. У багатьох його судженнях ми бачимо позицію самого автора. Так, він вважає, що аристократ нічим не краще буржуа, але свої вади він приховує під маскою порядності і чесноти. І він жорстоко мститься їм, насолоджуючись своєю владою над ними гаючи, як вони плазують перед ним, коли не можуть заплатити по векселям. Перетворившись в уособлення влади золота, Гобсек наприкінці життя стає жалюгідним і кумедним: у коморі гниють накопичені страви і дорогі предмети мистецтва, а він торгується з купцями заради кожної копійки, не поступаючись їм у ціні. Вмирає Гобсек, спрямувавши погляд на величезну купу золота у каміні. Таким чином, Гобсек до самого кінця чіпляється за своє багатство.
Турбота про гроші робить його цілком нелюдським: смерті дружини він боїться із-за можливості поділу майна. Користуючись безмежною довірою дочки, змушує її відмовитися від спадщини. Дружину і дочку він сприймає як частину своєї власності, тому його вражає те, що Євгенія посміла сама розпорядитися своїм золотом. Гранде не може жити без золота і по ночах часто перераховує своє золото, заховане в кабінеті. Особливо жадібність Гранде показана в сцені його смерті: умираючи, він вириває з рук священика позолочений хрест.