Треба відмітити, що умови життя людини в різні епохи, культурні цінності нашого народу, його класова боротьба і видатні історичні події служили і служать джерелом виникнення творів мистецтва і літератури, були і є найціннішим матеріалом для митців у будь-якій сфері творчості. Культурна спадщина дозволяє розкрити істинну сутність того, що відбувалося в минули часи, підвищити духовний рівень суспільства, покращити соціальні умови і зберегти культурні цінності українського народу.
Основна мета мистецтва, яке покликане відображати різноманітні сторони життя наших співвітчизників і яке створене самим народом, полягає у художньому оформленні і реальному викладі цього життя. Культурна спадщина впливає на свідомість людей – для цього використовуються вражаючі типові образи, яким притаманні характерні якості представників тієї чи іншої епохи, а також різні художні прийоми.
Насильство, зрада, ненависть і брехня викликають у людей огиду, і тим самим формують у суспільстві негативне ставлення до таких проявів, отже, закликають до боротьби з ними. Оголюючи негативні сторони життя нашого народу та висвітлюючи трагічні сторінки його історії, культурна спадщина допомагає зрозуміти приреченість усього поганого перед істинними людськими ідеалами. Найкращі людські вчинки і помисли придають нам віри у те, що зло не залишиться непокараним, а правда обов’язково переможе. Роль давньої культурної спадщини, як носія культурних і моральних цінностей, незаперечна.
Кожна епоха відрізняється своїм характером, кожне століття залишає свою культурну спадщину, яка потім неодмінно відображається у творах музики, літератури і мистецтва. Саме мистецтво здатне збагати внутрішній світ людини, надати їй всебічні знання. Це і мистецькі твори, і багатий історичний матеріал, і культурна спадщина українського і інших народів, які населяли або населяють сьогодні нашу планету. Природа культури і мистецтва засновується не лише на реалізмі відображення тих чи інших історичних подій, але й відображення безлічі другорядних, та не менш важливих обставин, обставин життя людини, її вчинків, її характеру і її поведінки у різних умовах.
На мою думку, важко переоцінити значення культурної спадщини, та й інтерес до мистецьких творів ніколи не вщухне. Адже саме мистецтво в життя людини вносить красу і гармонію, саме воно є джерелом культурного і естетичного виховання гідної особистості. Я вважаю, що саме культурна спадщина надихає людину на добрі справи і вчинки, і тому кожен з нас повинен знати її, любити і вивчати.
Карамзин произвел подлинный переворот в области сентиментальной прозы. Уязвимым местом западноевропейского и русского сентиментального романа была диспропорция между их огромными размерами и чрезвычайно простым сюжетом, что приводило к растянутости и рыхлости повествования, к изобилию словесного материала, «Роман классический, старинный, // Отменно длинный, длинный, длинный», - скажет Пушкин. Карамзин решительно отказался от монументальной формы сентиментального эпистолярного романа и обратился к повести. Роль повествователя перешла от героев к автору, что дало возможность ввести характеристики персонажей, описание места действия, усилить роль пейзажа. Малый в сравнении с романом объем повести компактности и динамичности ее сюжета. В повестях Карамзина четко прослеживается эволюция его мировоззрения. Самая ранняя из них «Евгений и Юлия» была опубликована в «Детском чтении» в 1789 г. Она написана в конце масонского периода в творчестве писателя и отражает тот идейный кризис, который пережил Карамзин. До последнего времени это произведение считалось подражанием повестям мадам Жанлис, хотя сам автор называет свою повесть «истинно русской». Внезапная смерть юноши и безутешная скорбь о нем матери и невесты - этот сюжет в одинаковой степени мог привлечь и масонов и сентименталистов, но под пером Карамзина сентиментальное начало преобладает над масонским. Масоны в своих произведениях стремились обесценить земную жизнь и ее радости, противопоставляя им, как некий идеал, загробный мир. «Мы окружены здесь тленностью, все здесь мечта и сон», - писал московский розенкрейцер, приятель Карамзина А. М. Кутузов. Повесть Карамзина, напротив, пронизана гедонизмом. Начало повести - настоящий гимн братскому единению человека и природы. «Подобно тихой прозрачной реке текла жизнь их, струившаяся невинными удовольствиями и чистыми радостями», - говорит Карамзин о сельской жизни госпожи Л * и ее воспитанницы Юлии. В имение приезжает сын госпожи Л * - Евгений. Молодые люди полюбили друг друга. Все, в том числе и прислуга, радуются предстоящей свадьбе.
Вторая половина повести резко контрастирует с первой. В жизнь героев врывается страшное горе: Евгений внезапно заболевает и умирает. В освещении этого события сталкиваются разные тенденции. Одна, идущая от масонов, выражена в откровенно резонерской реплике: «...судьбы всемогущего суть для нас непостижимая тайна... Он творит - мы изумляемся и благоговеем...». Масоны даже в смерти человека стремились увидеть подтверждение мудрости и справедливости божества. Смерть, утверждали они, посылается человеку как милость, избавляющая его или от страданий, или от возможных злодеяний. Поэтому скорбь об умершем расценивалась как заблуждение, как недоверие высшему промыслу. Однако Карамзину-масону непонятна была эта мрачная философия. Поэтому другая тенденция - тема страдания и сострадания - опоэтизирована и поднята им на подлинно трагическую высоту. Карамзиным прослежена вся история скорбных переживаний госпожи Л * и Юлии, начиная с тревожного предчувствия гибели любимого человека и кончая тихой, безотрадной грустью после его смерти. Чувства героинь понятны каждому, и поэтому писатель сообщает о слезах, которые вызывает кончина Евгения у слуг и у деревенских жителей. В конце повести автор приводит надпись, которую некий «молодой человек» сделал на мраморной плите на могиле Евгения:
Сей райский цвет не мог в сем мире распуститься,
Увял, иссох, опал - и в рай был пренесен.
Но ни эта вымученная эпитафия, ни мысли о загробной встрече с любимым человеком не могут побороть печаль него настроения героинь. «Госпожа Л * и Юлия, - сообщает автор, - лишились в сей жизни всех удовольствий и живут во всегдашнем меланхолическом уединении».
Треба відмітити, що умови життя людини в різні епохи, культурні цінності нашого народу, його класова боротьба і видатні історичні події служили і служать джерелом виникнення творів мистецтва і літератури, були і є найціннішим матеріалом для митців у будь-якій сфері творчості. Культурна спадщина дозволяє розкрити істинну сутність того, що відбувалося в минули часи, підвищити духовний рівень суспільства, покращити соціальні умови і зберегти культурні цінності українського народу.
Основна мета мистецтва, яке покликане відображати різноманітні сторони життя наших співвітчизників і яке створене самим народом, полягає у художньому оформленні і реальному викладі цього життя. Культурна спадщина впливає на свідомість людей – для цього використовуються вражаючі типові образи, яким притаманні характерні якості представників тієї чи іншої епохи, а також різні художні прийоми.
Насильство, зрада, ненависть і брехня викликають у людей огиду, і тим самим формують у суспільстві негативне ставлення до таких проявів, отже, закликають до боротьби з ними. Оголюючи негативні сторони життя нашого народу та висвітлюючи трагічні сторінки його історії, культурна спадщина допомагає зрозуміти приреченість усього поганого перед істинними людськими ідеалами. Найкращі людські вчинки і помисли придають нам віри у те, що зло не залишиться непокараним, а правда обов’язково переможе. Роль давньої культурної спадщини, як носія культурних і моральних цінностей, незаперечна.
Кожна епоха відрізняється своїм характером, кожне століття залишає свою культурну спадщину, яка потім неодмінно відображається у творах музики, літератури і мистецтва. Саме мистецтво здатне збагати внутрішній світ людини, надати їй всебічні знання. Це і мистецькі твори, і багатий історичний матеріал, і культурна спадщина українського і інших народів, які населяли або населяють сьогодні нашу планету. Природа культури і мистецтва засновується не лише на реалізмі відображення тих чи інших історичних подій, але й відображення безлічі другорядних, та не менш важливих обставин, обставин життя людини, її вчинків, її характеру і її поведінки у різних умовах.
На мою думку, важко переоцінити значення культурної спадщини, та й інтерес до мистецьких творів ніколи не вщухне. Адже саме мистецтво в життя людини вносить красу і гармонію, саме воно є джерелом культурного і естетичного виховання гідної особистості. Я вважаю, що саме культурна спадщина надихає людину на добрі справи і вчинки, і тому кожен з нас повинен знати її, любити і вивчати.
Объяснение:
Карамзин произвел подлинный переворот в области сентиментальной прозы. Уязвимым местом западноевропейского и русского сентиментального романа была диспропорция между их огромными размерами и чрезвычайно простым сюжетом, что приводило к растянутости и рыхлости повествования, к изобилию словесного материала, «Роман классический, старинный, // Отменно длинный, длинный, длинный», - скажет Пушкин. Карамзин решительно отказался от монументальной формы сентиментального эпистолярного романа и обратился к повести. Роль повествователя перешла от героев к автору, что дало возможность ввести характеристики персонажей, описание места действия, усилить роль пейзажа. Малый в сравнении с романом объем повести компактности и динамичности ее сюжета. В повестях Карамзина четко прослеживается эволюция его мировоззрения. Самая ранняя из них «Евгений и Юлия» была опубликована в «Детском чтении» в 1789 г. Она написана в конце масонского периода в творчестве писателя и отражает тот идейный кризис, который пережил Карамзин. До последнего времени это произведение считалось подражанием повестям мадам Жанлис, хотя сам автор называет свою повесть «истинно русской». Внезапная смерть юноши и безутешная скорбь о нем матери и невесты - этот сюжет в одинаковой степени мог привлечь и масонов и сентименталистов, но под пером Карамзина сентиментальное начало преобладает над масонским. Масоны в своих произведениях стремились обесценить земную жизнь и ее радости, противопоставляя им, как некий идеал, загробный мир. «Мы окружены здесь тленностью, все здесь мечта и сон», - писал московский розенкрейцер, приятель Карамзина А. М. Кутузов. Повесть Карамзина, напротив, пронизана гедонизмом. Начало повести - настоящий гимн братскому единению человека и природы. «Подобно тихой прозрачной реке текла жизнь их, струившаяся невинными удовольствиями и чистыми радостями», - говорит Карамзин о сельской жизни госпожи Л * и ее воспитанницы Юлии. В имение приезжает сын госпожи Л * - Евгений. Молодые люди полюбили друг друга. Все, в том числе и прислуга, радуются предстоящей свадьбе.
Вторая половина повести резко контрастирует с первой. В жизнь героев врывается страшное горе: Евгений внезапно заболевает и умирает. В освещении этого события сталкиваются разные тенденции. Одна, идущая от масонов, выражена в откровенно резонерской реплике: «...судьбы всемогущего суть для нас непостижимая тайна... Он творит - мы изумляемся и благоговеем...». Масоны даже в смерти человека стремились увидеть подтверждение мудрости и справедливости божества. Смерть, утверждали они, посылается человеку как милость, избавляющая его или от страданий, или от возможных злодеяний. Поэтому скорбь об умершем расценивалась как заблуждение, как недоверие высшему промыслу. Однако Карамзину-масону непонятна была эта мрачная философия. Поэтому другая тенденция - тема страдания и сострадания - опоэтизирована и поднята им на подлинно трагическую высоту. Карамзиным прослежена вся история скорбных переживаний госпожи Л * и Юлии, начиная с тревожного предчувствия гибели любимого человека и кончая тихой, безотрадной грустью после его смерти. Чувства героинь понятны каждому, и поэтому писатель сообщает о слезах, которые вызывает кончина Евгения у слуг и у деревенских жителей. В конце повести автор приводит надпись, которую некий «молодой человек» сделал на мраморной плите на могиле Евгения:
Сей райский цвет не мог в сем мире распуститься,
Увял, иссох, опал - и в рай был пренесен.
Но ни эта вымученная эпитафия, ни мысли о загробной встрече с любимым человеком не могут побороть печаль него настроения героинь. «Госпожа Л * и Юлия, - сообщает автор, - лишились в сей жизни всех удовольствий и живут во всегдашнем меланхолическом уединении».