Яркий представитель Узбекской литературы XX века, поэт, ученый и общественный деятель Муса Тошмухаммад угли Айбек родился 10-января 1905 года в городе Ташкент, в семье местного ткача.
Закончив среднюю школу учился в Ташкентском техникуме Образования и Воспитания. После техникума Айбек поступил Средне Азиатский Государственный Университет ( нынешний Национальный Университет Узбекистана) на факультет гуманитарных наук. В 1930 году начал свою преподавательскую деятельность в своем университете, давал уроки по социальной экономике.
Первая работа Айбека которая открыла ему путь к литературе это сборник стихов "Эмоции" изданный.
В 1949 году он отправляется в путешествие в Пакистан. Поет в своем очерке "Воспоминание о Пакистане", в рассказе "В поисках света" описывает жизнь и стремления родственного народа.
В 1963 году на свет вышел автобиографический роман "Детские воспоминания", где автор подробно рассказывает о своем жизненном пути.
Айбек был не только писателем, общественным деятелем но и занимался переводами. Он перевел на узбекский язык роман в стихах "Евгений Онегин", "Маскарад" и многие произведение классической и античной литературы.
Айбек стал членом Академии наук Узбекистана в 1943 году и до 1950 года был председателем гуманитарных наук в Академии и первым секретарем Объединения писателей Узбекистана.
Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.
Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?
Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.
Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними – ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.
Объяснение:
Яркий представитель Узбекской литературы XX века, поэт, ученый и общественный деятель Муса Тошмухаммад угли Айбек родился 10-января 1905 года в городе Ташкент, в семье местного ткача.
Закончив среднюю школу учился в Ташкентском техникуме Образования и Воспитания. После техникума Айбек поступил Средне Азиатский Государственный Университет ( нынешний Национальный Университет Узбекистана) на факультет гуманитарных наук. В 1930 году начал свою преподавательскую деятельность в своем университете, давал уроки по социальной экономике.
Первая работа Айбека которая открыла ему путь к литературе это сборник стихов "Эмоции" изданный.
В 1949 году он отправляется в путешествие в Пакистан. Поет в своем очерке "Воспоминание о Пакистане", в рассказе "В поисках света" описывает жизнь и стремления родственного народа.
В 1963 году на свет вышел автобиографический роман "Детские воспоминания", где автор подробно рассказывает о своем жизненном пути.
Айбек был не только писателем, общественным деятелем но и занимался переводами. Он перевел на узбекский язык роман в стихах "Евгений Онегин", "Маскарад" и многие произведение классической и античной литературы.
Айбек стал членом Академии наук Узбекистана в 1943 году и до 1950 года был председателем гуманитарных наук в Академии и первым секретарем Объединения писателей Узбекистана.
Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.
Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?
Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.
Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними – ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.
Объяснение: