Емельян Пугачев интересен автору произведения и Петру Гринёву в разных аспектах, потому что эти два человека смотрят на события того времени с разных позиций. Пушкин – как историк и художник, а Петр Андреевич – как типичный представитель поместного дворянства, очевидец восстания, при этом человек честный и благородный. Автору Пугачев интересен, как исторический деятель. И это он показывает не только в романе, но и в своем труде «История Пугачева», где автор в первую очередь интересуется историей бунта, хочет донести до нас правду, истинную причину и итоги восстания. Пугачев интересен автору романа как сильная историческая фигура, как лидер, жестокий и смелый, но не лишенный казачьей лихости и молодецкого задора. Гриневу же Пугачев интересен как личность, как человек. Во-первых, главный герой не только оказался очевидцем восстания, но был знаком с Емельяном Пугачевым и был им уважаем. Во-вторых, не раз жизнь Петра Андреевича и его возлюбленной была в руках предводителя восстания, и каждый раз Гринев удивлялся тому, насколько жестоким и милосердным одновременно может быть Пугачев. Гриневу импонирует имение самозванца адекватно оценивать своё положение в среде восставших: «Мне должно держать ухо востро: при первой неудаче они свою шею выкупят моею головою». При этом он остается непоколебимым и смелым в своих убеждениях и поступках, даже понимая, что конец его близок: «Для меня не будет помилования! Буду продолжать, как начал». Также Гриневу Пугачев интересен как руководитель восстания, полководец. Он сравнивал систему отношений между восставшими (между Пугачевым и его соратниками) и между теми людьми, на стороне которых воевал сам. Гринев ценил то, что Пугачев, в отличие от начальства Оренбургской крепости, мог брать ответственность за принятые решения на себя и руководствовался общим благополучием, а не личной выгодой. Таким образом, Петр ценил Пугачева как яркую, необычную личность, в большей степени он был интересен главному герою как человек слова, принципа, дела, широкой души. Александр Сергеевич Пушкин и Петр Гринёв интересуются Пугачевым по-разному, но сопоставление их мнений позволяет нам наиболее полно и красочно представить себе образ Емельяна Пугачева.
Більшість його віршів присвячена нерозділеному коханню. У віці сімнадцяти років Г. Гейне закохався у свою кузину Амалію, яка не відповіла взаємністю. Цьому присвячені перший і другий розділи збірки “Книги пісень”. Найвідомішим твором “Ліричного інтермеццо” є “На півнові кедр одинокий”:
На півночі кедр одинокий
В холодній стоїть вишині,
І, сніжною млою повитий,
Дрімає і мріє вві сні.
Він мріє про пальму чудову,
Що десь у східній землі
Самотньо і мовчки сумує
На спаленій сонцем скалі.
Цей вірш, здається, є надто коротким, щоб щось висловити. Але Г. Гейне цього було достатньо. У восьми строках він зміг передати весь біль, тяжкість, безпорадність свого стану, своє до нього ставлення. Не дивлячись на те, що далеко не кожному відомо про такий емоційний стан, в якому був поет, всім нам знайома ця глибина переживань.
З тим, про що писав Гейне, стикався кожний на різних етапах життя. Він писав не про події, а про почуття. Це болісне відчуття відкинення, відмовлення, не прийняття іншими відомо будь-кому. Ситуації у всіх абсолютно різні, але вірші Гейне однаково змушують відгукнутися найболючіші, найтемніші, найглибші почуття, які є у кожного з нас, але про які ми та інші люди навколо нас можуть навіть не здогадуватися.
Читаючи його твори, мимоволі замислюєшся, а чи варті оті душевні муки наших внутрішніх ресурсів? Чи правильніше було б пережити і відпустити, рухатися далі і шукати опору у собі самому, знайти сили бути джерелом світла для інших?
Автору Пугачев интересен, как исторический деятель. И это он показывает не только в романе, но и в своем труде «История Пугачева», где автор в первую очередь интересуется историей бунта, хочет донести до нас правду, истинную причину и итоги восстания. Пугачев интересен автору романа как сильная историческая фигура, как лидер, жестокий и смелый, но не лишенный казачьей лихости и молодецкого задора.
Гриневу же Пугачев интересен как личность, как человек. Во-первых, главный герой не только оказался очевидцем восстания, но был знаком с Емельяном Пугачевым и был им уважаем. Во-вторых, не раз жизнь Петра Андреевича и его возлюбленной была в руках предводителя восстания, и каждый раз Гринев удивлялся тому, насколько жестоким и милосердным одновременно может быть Пугачев. Гриневу импонирует имение самозванца адекватно оценивать своё положение в среде восставших: «Мне должно держать ухо востро: при первой неудаче они свою шею выкупят моею головою». При этом он остается непоколебимым и смелым в своих убеждениях и поступках, даже понимая, что конец его близок: «Для меня не будет помилования! Буду продолжать, как начал». Также Гриневу Пугачев интересен как руководитель восстания, полководец. Он сравнивал систему отношений между восставшими (между Пугачевым и его соратниками) и между теми людьми, на стороне которых воевал сам. Гринев ценил то, что Пугачев, в отличие от начальства Оренбургской крепости, мог брать ответственность за принятые решения на себя и руководствовался общим благополучием, а не личной выгодой. Таким образом, Петр ценил Пугачева как яркую, необычную личность, в большей степени он был интересен главному герою как человек слова, принципа, дела, широкой души.
Александр Сергеевич Пушкин и Петр Гринёв интересуются Пугачевым по-разному, но сопоставление их мнений позволяет нам наиболее полно и красочно представить себе образ Емельяна Пугачева.
Більшість його віршів присвячена нерозділеному коханню. У віці сімнадцяти років Г. Гейне закохався у свою кузину Амалію, яка не відповіла взаємністю. Цьому присвячені перший і другий розділи збірки “Книги пісень”. Найвідомішим твором “Ліричного інтермеццо” є “На півнові кедр одинокий”:
На півночі кедр одинокий
В холодній стоїть вишині,
І, сніжною млою повитий,
Дрімає і мріє вві сні.
Він мріє про пальму чудову,
Що десь у східній землі
Самотньо і мовчки сумує
На спаленій сонцем скалі.
Цей вірш, здається, є надто коротким, щоб щось висловити. Але Г. Гейне цього було достатньо. У восьми строках він зміг передати весь біль, тяжкість, безпорадність свого стану, своє до нього ставлення. Не дивлячись на те, що далеко не кожному відомо про такий емоційний стан, в якому був поет, всім нам знайома ця глибина переживань.
З тим, про що писав Гейне, стикався кожний на різних етапах життя. Він писав не про події, а про почуття. Це болісне відчуття відкинення, відмовлення, не прийняття іншими відомо будь-кому. Ситуації у всіх абсолютно різні, але вірші Гейне однаково змушують відгукнутися найболючіші, найтемніші, найглибші почуття, які є у кожного з нас, але про які ми та інші люди навколо нас можуть навіть не здогадуватися.
Читаючи його твори, мимоволі замислюєшся, а чи варті оті душевні муки наших внутрішніх ресурсів? Чи правильніше було б пережити і відпустити, рухатися далі і шукати опору у собі самому, знайти сили бути джерелом світла для інших?