Хтось одного разу сказав, що існують два виду письменників: одні вмирають за життя, інші живуть після смерті. Твори Михайла Опанасовича Булгакова стали сьогодні класикою російської літератури. Доля письменника – це зосереджене і завзяте служіння мистецтву, звернене не тільки до сучасників, а й до незрівнянно більш великої аудиторії, до прийдешніх поколінь. М. А. Булгаков помер в 1940 році, не дочекавшись публікації та постановки на сцені більшості своїх творів, але, незважаючи на це, його романи, повісті, п'єси продовжують жити в наших серцях. У творах Булгакова тісно сплетені фантастика з реальністю, трагічне з комічним, цікавий вигадка з історичною достовірністю. Важко з безлічі його творів вибрати улюблене. Але я для себе Булгакова відкрила, прочитавши вперше «Записки лікаря». Відомо, що це автобіографічний твір. Сюжет «Записок» складають пам'ятні для молодого лікаря «історії хвороби», курйози і складні випадки медичної практики. Написані з живим гумором, доброю іронією, вони не залишають нас байдужими.
Герой «Записок», вчорашній студент, причому корінний городянин, зовсім недавно розлучився з університетською аудиторією, волею долі опинився в глухому селі Мур'їво. Тут йому судилося стати єдиним лікарем на всю округу. Автор докладно описує російське село, де героєві доводиться працювати. Дороги, що розкисли під осіннім дощем, гасові лампи в операційній, взимку люта холоднеча. Лікар хоче здаватися знаючим в очах фельдшера і акушерок. Разом з цим він відчуває майже панічний страх перед операцією і хірургічними інструментами. Книга, до якої він раз у раз звертається, - єдиний його помічник.
Ледве освоївшись, юний лікар вже приймає по сто хворих на день, і буває, тільки-тільки вирішить виспатися або затопити піч і зігріти воду для миття або просто намилить щоку, щоб поголитися, - стук, проклятий стукіт у двері, і треба бігти з усіх ніг, гадаючи, що сталося на цей раз. Булгаков дуже точно описує хвороби й операції, але це жодною мірою не робить «Записки» менш цікавими. Автор розповідає про переживання, промахи, успіхи і біди молодого доктора з тією м'якою посмішкою, в якій немає ні розчулення, ні поблажливого глузування старшого і навченого над початківцем, але є радісне почуття знайденої сили, впевненості в собі. Перемога над смертю і над власною боязкістю, недосвідченістю, страхом – чи не головна думка «Записок».
В оповіданні «Рушник з півнем» молодий доктор гарячково згадує сторінки підручника, з відчаєм у душі береться за безнадійний, по видимості, випадок. На його очах гине дівчина, яка потрапила в м'ялку для льону, і він, ще не наважуючись на операцію, розгублено думає про себе: «Вмирай. Вмирай швидше... вмирай. А то що ж я буду робити з тобою?». Але якось самі собою, немов проти волі, руки лікаря роблять те, що потрібно, і мозок підказує несподівано ясні рішення. Його виручають внутрішня відповідальність і сила інтуїції, які рятівно приходять до нас у хвилини крайньої небезпеки. А закінчивши першу у своєму житті ампутацію, він вже благає долю, щоб дівчина не померла під ножем: «Ще, ще трошки... Не вмирай, - натхненно думав я, - потерпи до палати, дай мені вискочити благополучно з цього жахливого випадку мого життя».
«Записки лікаря» М Булгакова – мій улюблений твір. Він навчив мене бути наполегливою у будь-яких обставинах, покладатися тільки на свої сили і впевнено йти до своєї мети, завжди залишаючись людиною.
Над своим романом Лермонтов работал на протяжении 1838 года. Увидел свет роман только через два года. В «Герое нашего времени» поэт продолжает развитие той же идеи, которая составила основу стихотворений «Дума», а именно: отчего люди с огромным жизненным потенциалом и энергией не находят им достойного применения? Описанием жизни Печорина, главного героя романа, Лермонтов пытается осветить этот вопрос.
«Фаталист» – пятая часть романа «Герой нашего времени», в то же время, как и остальные четыре части, она вполне как самостоятельное произведение. Образ главного героя – объединяющее звено этих частей. Все действующие лица объединены вокруг него.
Если в первых двух частях – «Бэла», «Максим Максимыч» – о герое повествуют Максим Максимыч и сам автор, то последующие три части, в том числе и «Фаталист», являются дневником Печорина. Будучи таковыми, они понять причины поступков героя. Если в четырех частях автор показывает социальную среду как ваятеля характера и нравственного облика Печорина, то в «Фаталисте» Лермонтова занимает то, может ли критически мыслящий человек, хорошо понимающий изъяны своего общества, восстать против них. С точки зрения фаталистов, это и бесполезно, ведь невозможно избежать того, чему суждено быть, ведь миром правит рок, или фатум.
Первоначально герой тоже так думал, особенно после гибели Вулича. Он безрассудно стремится испытать судьбу, считая, то, что написано на роду, того не миновать. Но каждый раз, выходя победителем из опаснейших ситуаций благодаря своему уму, трезвому расчету и бесстрашию, он начинал сомневаться, в фатуме ли дело? А, может, и нет его вообще? Так как природе Печорина свойственен скептицизм, толкающий его сомневаться во всем, он не может прийти к окончательному выводу на этот счет. Но уверен он лишь в одном: существует предначертание или нет, человек во всех ситуациях должен проявлять силу воли и решительность.
Автор при любом удобном случае акцентирует внимание на том, как Печорин все время брезгует светским обществом и чуждается его, ему там скучно. Он натура деятельная, а в обществе, к которому он принадлежит, вся деятельность направлена на мелкие интрижки и пустословие, внешнюю напыщенность. В этом обществе нет ни настоящей бескорыстной любви, ни дружбы, ни нормальных взаимоотношений между людьми. Но готов ли он восстать против такого общества? По-видимому, нет, а то не стал бы он убегать от него. Его борьба мелочна, так как проявляется при встрече с отдельными представителями света, а от того и не имеет будущего. Позже это понимает и сам герой, признающий, что в этой борьбе он истощил все свои душевные силы, необходимые для действительной жизни. Под действительной жизнью он подразумевает жизнь, проведенную в благородном служении обществу.
Печорин является представителем молодого поколения 30-х годов XIX века. Через него Лермонтов осуждает это поколение за не их служить высоким целям.
Хтось одного разу сказав, що існують два виду письменників: одні вмирають за життя, інші живуть після смерті. Твори Михайла Опанасовича Булгакова стали сьогодні класикою російської літератури. Доля письменника – це зосереджене і завзяте служіння мистецтву, звернене не тільки до сучасників, а й до незрівнянно більш великої аудиторії, до прийдешніх поколінь. М. А. Булгаков помер в 1940 році, не дочекавшись публікації та постановки на сцені більшості своїх творів, але, незважаючи на це, його романи, повісті, п'єси продовжують жити в наших серцях. У творах Булгакова тісно сплетені фантастика з реальністю, трагічне з комічним, цікавий вигадка з історичною достовірністю. Важко з безлічі його творів вибрати улюблене. Але я для себе Булгакова відкрила, прочитавши вперше «Записки лікаря». Відомо, що це автобіографічний твір. Сюжет «Записок» складають пам'ятні для молодого лікаря «історії хвороби», курйози і складні випадки медичної практики. Написані з живим гумором, доброю іронією, вони не залишають нас байдужими.
Герой «Записок», вчорашній студент, причому корінний городянин, зовсім недавно розлучився з університетською аудиторією, волею долі опинився в глухому селі Мур'їво. Тут йому судилося стати єдиним лікарем на всю округу. Автор докладно описує російське село, де героєві доводиться працювати. Дороги, що розкисли під осіннім дощем, гасові лампи в операційній, взимку люта холоднеча. Лікар хоче здаватися знаючим в очах фельдшера і акушерок. Разом з цим він відчуває майже панічний страх перед операцією і хірургічними інструментами. Книга, до якої він раз у раз звертається, - єдиний його помічник.
Ледве освоївшись, юний лікар вже приймає по сто хворих на день, і буває, тільки-тільки вирішить виспатися або затопити піч і зігріти воду для миття або просто намилить щоку, щоб поголитися, - стук, проклятий стукіт у двері, і треба бігти з усіх ніг, гадаючи, що сталося на цей раз. Булгаков дуже точно описує хвороби й операції, але це жодною мірою не робить «Записки» менш цікавими. Автор розповідає про переживання, промахи, успіхи і біди молодого доктора з тією м'якою посмішкою, в якій немає ні розчулення, ні поблажливого глузування старшого і навченого над початківцем, але є радісне почуття знайденої сили, впевненості в собі. Перемога над смертю і над власною боязкістю, недосвідченістю, страхом – чи не головна думка «Записок».
В оповіданні «Рушник з півнем» молодий доктор гарячково згадує сторінки підручника, з відчаєм у душі береться за безнадійний, по видимості, випадок. На його очах гине дівчина, яка потрапила в м'ялку для льону, і він, ще не наважуючись на операцію, розгублено думає про себе: «Вмирай. Вмирай швидше... вмирай. А то що ж я буду робити з тобою?». Але якось самі собою, немов проти волі, руки лікаря роблять те, що потрібно, і мозок підказує несподівано ясні рішення. Його виручають внутрішня відповідальність і сила інтуїції, які рятівно приходять до нас у хвилини крайньої небезпеки. А закінчивши першу у своєму житті ампутацію, він вже благає долю, щоб дівчина не померла під ножем: «Ще, ще трошки... Не вмирай, - натхненно думав я, - потерпи до палати, дай мені вискочити благополучно з цього жахливого випадку мого життя».
«Записки лікаря» М Булгакова – мій улюблений твір. Він навчив мене бути наполегливою у будь-яких обставинах, покладатися тільки на свої сили і впевнено йти до своєї мети, завжди залишаючись людиною.
«Фаталист» – пятая часть романа «Герой нашего времени», в то же время, как и остальные четыре части, она вполне как самостоятельное произведение. Образ главного героя – объединяющее звено этих частей. Все действующие лица объединены вокруг него.
Если в первых двух частях – «Бэла», «Максим Максимыч» – о герое повествуют Максим Максимыч и сам автор, то последующие три части, в том числе и «Фаталист», являются дневником Печорина. Будучи таковыми, они понять причины поступков героя. Если в четырех частях автор показывает социальную среду как ваятеля характера и нравственного облика Печорина, то в «Фаталисте» Лермонтова занимает то, может ли критически мыслящий человек, хорошо понимающий изъяны своего общества, восстать против них. С точки зрения фаталистов, это и бесполезно, ведь невозможно избежать того, чему суждено быть, ведь миром правит рок, или фатум.
Первоначально герой тоже так думал, особенно после гибели Вулича. Он безрассудно стремится испытать судьбу, считая, то, что написано на роду, того не миновать. Но каждый раз, выходя победителем из опаснейших ситуаций благодаря своему уму, трезвому расчету и бесстрашию, он начинал сомневаться, в фатуме ли дело? А, может, и нет его вообще? Так как природе Печорина свойственен скептицизм, толкающий его сомневаться во всем, он не может прийти к окончательному выводу на этот счет. Но уверен он лишь в одном: существует предначертание или нет, человек во всех ситуациях должен проявлять силу воли и решительность.
Автор при любом удобном случае акцентирует внимание на том, как Печорин все время брезгует светским обществом и чуждается его, ему там скучно. Он натура деятельная, а в обществе, к которому он принадлежит, вся деятельность направлена на мелкие интрижки и пустословие, внешнюю напыщенность. В этом обществе нет ни настоящей бескорыстной любви, ни дружбы, ни нормальных взаимоотношений между людьми. Но готов ли он восстать против такого общества? По-видимому, нет, а то не стал бы он убегать от него. Его борьба мелочна, так как проявляется при встрече с отдельными представителями света, а от того и не имеет будущего. Позже это понимает и сам герой, признающий, что в этой борьбе он истощил все свои душевные силы, необходимые для действительной жизни. Под действительной жизнью он подразумевает жизнь, проведенную в благородном служении обществу.
Печорин является представителем молодого поколения 30-х годов XIX века. Через него Лермонтов осуждает это поколение за не их служить высоким целям.