IV. Міні-аналіз IV дії комедії Мольєра«Міщаниншляхтич»

1.Чому пан Журден доїдає всі шматочки, які не доїла Дорімена?
2.Чому Дорімена пішла зі званого обіду пана Журдена?
3. Яку несподівану новину повідомляє пану Журдену
Ков'єль?​

Відповідь:

В "старому чудернацькому Грініч-Віліджі" у старому присадкуватому триповерхому будинку жив "старий Берман з червоними очима, які помітно сльозилися." Художника-невдаху О.Генрі поселяє в "тьмяно освітленій комірчині внизу" і в кутку розташовує "мольберт з підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п'ять років чекало перших штрихів шедевра". Усі ці деталі викликають асоціації зі старим валуном, порослим мохом. А чи може мріяти валун? Усі розмови про майбутній шедевр навряд чи були пов'язані зі справжньою мрією. До мрії людина рухається, прагне її реалізувати, черпає в ній сили й наснагу, а сивий Берман уже 40 років не брався за пензель.

Чи прагнув узагалі  чогось цей старий? Ще й як! Самотня людина на схилі літ мріяла відчути потрібність комусь, причетність до загального ритму життя. Тому з такою готовністю перебирає на себе роль "сторожового пса, спеціально поставленого захищати двох молодих художниць". Він, "який нещадно знущався з усякої делікатності, в кому б вона не виявлялась", перетворюється на ангела-охоронця Сью та Джонсі. Його життя нарешті набуває сенсу. І саме цей сенс пробуджує його уяву, яка 40 років не давала про себе знати. Отой зелений листок, ледь прихоплений жовтизною, на цегляній стіні могла вигадати лише людина, яка добре знає, як важливо мати бодай ниточку, за яку можна вхопитися. В його житті цією ниточкою стали молоді художниці. А Джонсі Берман дарує навіть більше, ніж мрію, - віру.

Пояснення:

Ах, как мила моя княжна!

Мне нрав ее всего дороже:

Она чувствительна, скромна,

Любви супружеской верна,

Немножко ветрена... так что же?

Еще милее тем она.

Всечасно прелестию новой

Умеет нас она пленить;

Скажите: можно ли сравнить

Ее с Дельфирою суровой?

Одной – судьба послала дар

Обворожать сердца и взоры;

Ее улыбка, разговоры

Во мне любви рождают жар.

А та – под юбкою гусар,

Лишь дайте ей усы да шпоры!

Блажен, кого под вечерок

В уединенный уголок

Моя Людмила поджидает

И другом сердца назовет;

Но, верьте мне, блажен и тот,

Кто от Дельфиры убегает

И даже с нею незнаком.

Да, впрочем, дело не о том!

Но кто трубил? Кто чародея

На сечу грозну вызывал?

Кто колдуна перепугал? Руслан.

Он, местью пламенея,

Достиг обители злодея.

Уж витязь под горой стоит,

Призывный рог, как буря, воет,

Нетерпеливый конь кипит

И снег копытом мочным роет.

Князь карлу ждет. Внезапно он

По шлему крепкому стальному

Рукой незримой поражен;

Удар упал подобно грому;

Руслан подъемлет смутный взор

И видит – прямо над главою –

С подъятой, страшной булавою

Летает карла Черномор.

Щитом покрывшись, он нагнулся,

Мечом потряс и замахнулся;

Но тот взвился под облака;

На миг исчез – и свысока

Шумя летит на князя снова.

Проворный витязь отлетел,

И в снег с размаха рокового

Колдун упал – да там и сел;

Руслан, не говоря ни слова,

С коня долой, к нему спешит,

Поймал, за бороду хватает,

Волшебник силится, кряхтит

И вдруг с Русланом улетает...

Ретивый конь вослед глядит;

Уже колдун под облаками;

На бороде герой висит;

Летят над мрачными лесами,

Летят над дикими горами,

Летят над бездною морской;

От напряженья костенея,

Руслан за бороду злодея

Упорной держится рукой.

Меж тем, на воздухе слабея

И силе русской изумясь,

Волшебник гордому Руслану

Коварно молвит: «Слушай, князь!

Объяснение:

вроде это