кажуть, шедеври світової літератури близькі і зрозумілі кожному читачеві, незалежно від віку, статі чи національності. безумовно, це правда. але, читаючи твори омара хайяма, гафіза, рудакі я зі здивуванням відзначив, що навіть європейська література зрозуміліша нам, ніж твори азійських авторів. тут дається взнаки абсолютно інакший спосіб світосприйняття, інакше ставлення до світу, до життя…
рубаї омара хайяма — це лаконічні поетичні твори, які у сукупності своїй створюють гармонійну та цілісну картину світобачення митця. аби краще зрозуміти рубаї, я прочитав кілька джерел, присвячених культурі часів омара хайяма. і тоді я дізнався, що його творчість не є такою, здавалося б, однозначною, як нам може здатися на перший погляд. існує гіпотеза, що у своїх поезіях автор «зашифровує» особливу філософію суфіїв. суфізм — це така собі напіврелігія, наполегливе філософське вчення. за твердженням деяких істориків та літературознавців омар хайям сповідував суфізм, а образи , троянди у його творах — позначення особливої енергії, якою сповнюється віруюча людина, людина, бога. дізнавшись про цю версію, я зовсім по-новому подивився на рубаї… напевно, не знайомий із суфійською філософією читач не зрозуміє зміст, вкладений у ці віршовані рядки, але серед творів омара хайямі багато таких, що зображують його ставлення до життя, до людини без глибинних алегорій, вони справді зрозумілі і цікаві будь-якому читачеві.
читаючи рубаї, я відзначив особливе ставлення автора до життя. відомий постулат про те, що треба жити сьогоденням, звучить у віршах омара хайяма різним мотивом:
твій ворог — небеса коловоротні.
без друзів ти, всі дні твої самотні.
будь сам собою, не гадай про завтра,
в минуле не дивись, живи сьогодні!
східним завжди було притаманне особливе ставлення до смерті, інший світ вони сприймали зовсім не так, як європейці чи слов’яни. для героя омара хайяма смерть — це перехід у стан спокою та гармонії, припинення земної суєти, кінець несправедливості та страждання: «не з тих я, хто тремтить, коли в могилу гляне. той світ надійніший за це життя обманне». але і таке ставлення в жодному разі не призводить до байдужості до земного життя, навпаки: несправедливість світу хвилює ліричного героя:
«якби мені до рук — скрипки долі,
я розписав би їх по власній волі!
із світу вигнав би всі смутки, болі…»
образність віршів омара хайяма теж трохи незвичайна для нас, метафори незвичні, але настільки оригінальні, що я мимохіть зупинявся і перечитував кілька разів ці вишукані порівняння. автор називає свою кохану небесною царицею; окремі метафори по-справжньому вражають нас своєю красою: «душа — напій в прозорій чарі тіла»;
«…в ступі неба нас потовчено до тла»…
стільки часу минуло з моменту створення поезій омара хайяма, але закладений у них повчальний зміст «не застарів» анітрохи. ліричний герой цих творів вчить нас жити сьогоденням, цінувати радощі повсякденного життя, захоплюватись красою людських почуттів:
любов — це сонечко, що всесвіт огріває,
любов — чудесний птах, що в квітнику співає.
напевно, більшість погодиться, що твори омара хайяма нам , такою собі літературною екзотикою. особливий світогляд, незвичайні стилістичні фігури, навіть жанрова форма — особлива. але, якщо вміти читати уважно, сприймаючи думку та почуття автора такими, якими він вкладав їх у кожне своє слово, важко не: закохатися у поезію омара хайяма, де поверхова поважність і своєрідне епікурейство переплітаються з глибокою філософією, «риси і образи — із повчальним змістом, а деякі рядки по-справжньому непідвладні часові через свою глибину та мудрість, закладену в них:
Cочинение «Мои рассуждения над рассказом Шолохова «Судьба человека»»
Судьба… Загадочное слово, над смыслом которого я часто задумываюсь. Что есть судьба? Жизнь, прожитая тобой, или то, что еще предстоит пережить, твои дела или твои мечты? Строишь ли ты сам свою судьбу, а может, ее кто-то предопределяет? И если она определена, может ли человек что-то изменить? Судьбы разных людей складываются по-разному. Кто-то прожил яркую жизнь, оставив после себя в истории человечества, а кто-то жил напрасно. Почему так происходит? Мне кажется, что все зависит от самого человека, от его характера, нравственных ценностей, силы духа. Жизнь жестока, она часто несправедлива к людям. И лишь от силы человека, его души зависит итог его жизни.
Недавно я прочитал рассказ, который по-настоящему потряс меня. Потряс своей глубиной, жизненностью и простотой. Это «Судьба человека» Михаила Александровича Шолохова. Михаил Александрович написал романы, которые по праву считаются классикой: «Тихий Дон», «Поднятая целина», «Они сражались за родину», — но я считаю самым удивительным его творением этот рассказ.
«Судьба человека» — произведение не о судьбе. Оно — о человеке, настоящем Человеке с большой буквы. Главный герой рассказа — Андрей Соколов — человек мирный, ненавидящий войну. Таких, как он, миллионы в нашей стране. Он не совершал выдающихся подвигов, не мечтал стать героем, он просто жил. Жил так, как подсказывало ему сердце, любил свой дом, свою семью, свою землю. И когда на его родину черной птицей обрушилась беда, Андрей Соколов, так же, как и миллионы других людей, пошел защищать свою землю. Он был хорошим солдатом. Сильным и храбрым, беззаветно преданным, готовым умереть за свободу России. Война страшным катком прокатилась по его жизни, круша и ломая все, что было дорого. Андрея ранили, он попал в плен. Но ни зверские истязания, ни издевательства, ни голод не смогли сломить русского солдата. Он бежал из плена, прихватив с собой немецкого майора. Попав к своим, Соколов снова встал в строй и продолжал воевать.
Остался еще сын — Анатолий, но и его в свой последний день забрала война. Девятого мая, в самый счастливый день для всей страны, Андрей Соколов остался совсем один. Пережитые страдания не даром, они присыпали пеплом глаза и душу Андрея, но не убили в нем человека.
И судьба неожиданно улыбнулась солдату, подарив его жизни смысл, а истерзанной душе — тепло. Маленький, бес такой же, как Соколов, одинокий, сирота Ванюшка стал его сыном, его светом и его счастьем. «Спать я лег вместе с ним и в первый раз за долгое время уснул спокойно. Однако ночью раза четыре вставал. Проснусь, а он у меня под мышкой приютился, как воробей под застрехой, тихонько посапывает, и до того мне становится радостно на душе, что и словами не скажешь… зажжешь спичку и любуешься на него…»
кажуть, шедеври світової літератури близькі і зрозумілі кожному читачеві, незалежно від віку, статі чи національності. безумовно, це правда. але, читаючи твори омара хайяма, гафіза, рудакі я зі здивуванням відзначив, що навіть європейська література зрозуміліша нам, ніж твори азійських авторів. тут дається взнаки абсолютно інакший спосіб світосприйняття, інакше ставлення до світу, до життя…
рубаї омара хайяма — це лаконічні поетичні твори, які у сукупності своїй створюють гармонійну та цілісну картину світобачення митця. аби краще зрозуміти рубаї, я прочитав кілька джерел, присвячених культурі часів омара хайяма. і тоді я дізнався, що його творчість не є такою, здавалося б, однозначною, як нам може здатися на перший погляд. існує гіпотеза, що у своїх поезіях автор «зашифровує» особливу філософію суфіїв. суфізм — це така собі напіврелігія, наполегливе філософське вчення. за твердженням деяких істориків та літературознавців омар хайям сповідував суфізм, а образи , троянди у його творах — позначення особливої енергії, якою сповнюється віруюча людина, людина, бога. дізнавшись про цю версію, я зовсім по-новому подивився на рубаї… напевно, не знайомий із суфійською філософією читач не зрозуміє зміст, вкладений у ці віршовані рядки, але серед творів омара хайямі багато таких, що зображують його ставлення до життя, до людини без глибинних алегорій, вони справді зрозумілі і цікаві будь-якому читачеві.
читаючи рубаї, я відзначив особливе ставлення автора до життя. відомий постулат про те, що треба жити сьогоденням, звучить у віршах омара хайяма різним мотивом:
твій ворог — небеса коловоротні.
без друзів ти, всі дні твої самотні.
будь сам собою, не гадай про завтра,
в минуле не дивись, живи сьогодні!
східним завжди було притаманне особливе ставлення до смерті, інший світ вони сприймали зовсім не так, як європейці чи слов’яни. для героя омара хайяма смерть — це перехід у стан спокою та гармонії, припинення земної суєти, кінець несправедливості та страждання: «не з тих я, хто тремтить, коли в могилу гляне. той світ надійніший за це життя обманне». але і таке ставлення в жодному разі не призводить до байдужості до земного життя, навпаки: несправедливість світу хвилює ліричного героя:
«якби мені до рук — скрипки долі,
я розписав би їх по власній волі!
із світу вигнав би всі смутки, болі…»
образність віршів омара хайяма теж трохи незвичайна для нас, метафори незвичні, але настільки оригінальні, що я мимохіть зупинявся і перечитував кілька разів ці вишукані порівняння. автор називає свою кохану небесною царицею; окремі метафори по-справжньому вражають нас своєю красою: «душа — напій в прозорій чарі тіла»;
«…в ступі неба нас потовчено до тла»…
стільки часу минуло з моменту створення поезій омара хайяма, але закладений у них повчальний зміст «не застарів» анітрохи. ліричний герой цих творів вчить нас жити сьогоденням, цінувати радощі повсякденного життя, захоплюватись красою людських почуттів:
любов — це сонечко, що всесвіт огріває,
любов — чудесний птах, що в квітнику співає.
напевно, більшість погодиться, що твори омара хайяма нам , такою собі літературною екзотикою. особливий світогляд, незвичайні стилістичні фігури, навіть жанрова форма — особлива. але, якщо вміти читати уважно, сприймаючи думку та почуття автора такими, якими він вкладав їх у кожне своє слово, важко не: закохатися у поезію омара хайяма, де поверхова поважність і своєрідне епікурейство переплітаються з глибокою філософією, «риси і образи — із повчальним змістом, а деякі рядки по-справжньому непідвладні часові через свою глибину та мудрість, закладену в них:
хай кожна мить, що в вічність промайне,
тебе вщасливлює, бо головне,
що нам дається тут, — життя: пильнуй же!
як ти захочеш, так воно й мине.
Судьба… Загадочное слово, над смыслом которого я часто задумываюсь. Что есть судьба? Жизнь, прожитая тобой, или то, что еще предстоит пережить, твои дела или твои мечты? Строишь ли ты сам свою судьбу, а может, ее кто-то предопределяет? И если она определена, может ли человек что-то изменить? Судьбы разных людей складываются по-разному. Кто-то прожил яркую жизнь, оставив после себя в истории человечества, а кто-то жил напрасно. Почему так происходит? Мне кажется, что все зависит от самого человека, от его характера, нравственных ценностей, силы духа. Жизнь жестока, она часто несправедлива к людям. И лишь от силы человека, его души зависит итог его жизни.
Недавно я прочитал рассказ, который по-настоящему потряс меня. Потряс своей глубиной, жизненностью и простотой. Это «Судьба человека» Михаила Александровича Шолохова. Михаил Александрович написал романы, которые по праву считаются классикой: «Тихий Дон», «Поднятая целина», «Они сражались за родину», — но я считаю самым удивительным его творением этот рассказ.
«Судьба человека» — произведение не о судьбе. Оно — о человеке, настоящем Человеке с большой буквы. Главный герой рассказа — Андрей Соколов — человек мирный, ненавидящий войну. Таких, как он, миллионы в нашей стране. Он не совершал выдающихся подвигов, не мечтал стать героем, он просто жил. Жил так, как подсказывало ему сердце, любил свой дом, свою семью, свою землю. И когда на его родину черной птицей обрушилась беда, Андрей Соколов, так же, как и миллионы других людей, пошел защищать свою землю. Он был хорошим солдатом. Сильным и храбрым, беззаветно преданным, готовым умереть за свободу России. Война страшным катком прокатилась по его жизни, круша и ломая все, что было дорого. Андрея ранили, он попал в плен. Но ни зверские истязания, ни издевательства, ни голод не смогли сломить русского солдата. Он бежал из плена, прихватив с собой немецкого майора. Попав к своим, Соколов снова встал в строй и продолжал воевать.
Остался еще сын — Анатолий, но и его в свой последний день забрала война. Девятого мая, в самый счастливый день для всей страны, Андрей Соколов остался совсем один. Пережитые страдания не даром, они присыпали пеплом глаза и душу Андрея, но не убили в нем человека.
И судьба неожиданно улыбнулась солдату, подарив его жизни смысл, а истерзанной душе — тепло. Маленький, бес такой же, как Соколов, одинокий, сирота Ванюшка стал его сыном, его светом и его счастьем. «Спать я лег вместе с ним и в первый раз за долгое время уснул спокойно. Однако ночью раза четыре вставал. Проснусь, а он у меня под мышкой приютился, как воробей под застрехой, тихонько посапывает, и до того мне становится радостно на душе, что и словами не скажешь… зажжешь спичку и любуешься на него…»