Виктор Петрович возвращался домой с рыбалки. Это было осенью. Он увидел пернатое существо, которое лежала на одном боку, но стремилась бежать.Мальчишка догнал птичку и с сырого удилища забил ее. Когда он убил птицу, то взял ее в руки и понял, что это был коростель. Он убил коростеля! Птица не смогла улететь вместе со своей стаей из-за того, что у нее отсутствовала лапка. Рассказчик трупик птички, которую только что убил, проявив напрасную жестокость. Он похоронил птицу, закопав его у обочины.
После этого случая Виктор Астафьев каждый год ждет прилета коростелей в весеннюю пору с виной, нависшей над ним из-за детского поступка.
Виктор знает, что коростелям очень тяжело долететь до России. Они вылетают из Африки в апрельскую пору и почти весь путь идут шагами. Пролетают они лишь Средиземное море. Они пытаются обойти города, чтобы не встретиться с людьми. Пересекают только маленький южный французский город. Коростель – символ данного населенного пункта.Его жители даже придумали особый день в честь коростеля и весной празднуют его, пекут печенье в форме этой птицы. Там это существо является священным.
Большое количество лет он живет в этом мире, прожил войну, убивал немцев, но и теперь не простил самому себе смерти той слабенькой птицы.
Творение учит тому, что некоторые шалости, которые люди совершили в детстве, могут оставить на нем свой отпечаток на всю оставшуюся жизнь. Как убийство еще мальчиком невинной и слабой птицы заставила жить Астафьева с грузом виновности на сердце. Люди не имеют права быть жестокими, они должны защищать животных, любить их и , когда это нужно, чтобы сохранить гармонию природы и человека. Именно эта мысль прослеживается в невероятном множестве творений Виктора Астафьева.
Источник: Анализ рассказа Зачем я убил коростеля Астафьева
Вірш «Міст Мірабо» — взірець інтимної лірики Аполлінера. У ньому кохання, що минає, протиставляється водам Сени, що завжди течуть під мостом Мірабо. Поет відтворив у цьому вірші ритм ткацької пісні XIII століття. Аналіз вірша “Міст Мірабо” до підготувати літературний паспорт твору.
Гійом Аполлінер “Міст Мірабо” аналіз вірша
Назва: “Міст Мірабо”
Автор: Гійом Аполлінер
Рік: 1912
Збірка: “Алкоголі. Вірші 1898 – 1913”
Жанр: ліричний вірш
Стиль: кубофутуризм
Тема: кохання, що минає і швидко спливає.
Ідея: У вірші відтворений не лише сум розлуки, а й роздуми поета про саме життя, про плин часу.
Мотив: утвердження вічного життя цінності людського “я”
Основний композиційний прийом побудови вірша “Міст Мірабо” – психологічний паралелізм.
Проблематика:
кохання;
життя та смерть;
тлінність і вічність;
існування особистості.
“Міст Мірабо” образи та символи
Провідні образи: ріка Сена, міст, кохання, вода, час
Міст Мірабо — сталий образ, що не змінюється на відміну від інших, плинних образів цього вірша.
Міст Мірабо – це символ кохання, символ вічного, нетлінного, непідвладного часу.
У поезії “Міст Мірабо” вода втілює одвічний рух життя.
У вірші «Міст Мірабо» поет пише про кохання, що минає. Тисячі закоханих стояли на мосту Мірабо і дивилися на плинСени, та для кожної людини кохання неповторне, як неповторне воно для ліричного героя вірша Аполлінера. Сум від втраченої любові викликає в нього роздуми про час і про життя взагалі. Тому можна зазначити, що автор не обмежується темою кохання. У творі порушуються філософські проблеми: життя і смерті, тлінності і вічності, існування особистості. Одним із центральних є образ Сени, що невпинно котить свої хвилі. Це уособлення життя і часу, в якому, зрештою, все минає — і надії, і кохання, і розчарування. Категорія часу знаходить вираження і в інших образах твору — годинника, зміни дня й ночі.
Художні засоби “Міст Мірабо”
антитези (“вода бігуча – життя хода тягуча”, «журба і втіха крутнява шалена», «любов сплива — надія ж невгамовно, жагуча», « «минають дні а я ще є»
паралелізм (“любов сплива як та вода бігуча”);
рефрен (Хай б’є годинник ніч настає, Минають дні а я ще є)
Особливості вірша: відсутність розділових знаків.
«Міст Мірабо» став своєрідною візитною карткою любовної лірики XX ст. Це — щемливий твір про кохання, що без вороття спливає, немов води річки Сени, і про надію, яка, попри сум і розчарування, залишається «невгамовно жагучою». Але і в цьому шедеврі світової інтимної лірики Аполлінером залишився поетом великого міста — улюбленого Парижа. Лірична сповідь героя розгортається на тлі урбаністичного пейзажу й обертається навколо своєрідних емблем столиці Франції — річки Сени тамосту Мірабо. Ці образи, зберігаючи свою конкретність, увиразнюють ідею єдності плинності буття (річка) й непо¬рушності його духовних опор (міст). Аполлінер, спираючись на нові естетичні засади, повернув у поезію реально-чуттєве начало. Ліричний герой творів поета сприймає світ через образ дитини урбаністичної цивілізації. Реальність зображується у своєрідному синтезі, нерозривному зв’язку і взаємовпливі внутрішнього світу людини і реальності.
Аполлінер “Міст Мірабо” ідейно-художній аналіз
Болісно, що без вороття минає кохання. Життя без нього таке довготривале і одноманітно-буденне, а Сподівання, частіше за все безпідставні, не дають змиритися з цим, знесилюють, ятрять душу очікуванням яскравого, надзвичайного, чарівного. Кільцева побудова наче повинна підкреслити, що все в житті повторюється, немає в ньому ані початку, ані кінця. Буття незмінне, знаходиться в постійному русі, в цьому і полягає його головна закономірність, його вічність.
Образ ріки – це не тільки образ Часу, але й життя (вода = життя). Останнє з дієслів рефрену протиставлене трьом іншим (рух, плин часу): воно наголошує на безкінечній постійності, вічності Буття. Це або сам Міст промовляє, або Людина (ліричний герой), що одвічно прагне віднайти сенс власного існування, шукає визнання, кохання під цим небосхилом.
Міст — майже символічний образ — це спроба застигнути над невблаганним рухом хвиль, об’єднати роз’єднані береги (розрізнених особистостей, культур, часів). Міст — це мить у долі споконвічної ріки, а окреме людське життя — це мить між минулим та майбутнім.
Тільки у русі існує життя: зупинка є Смерть. Спливає Вода, спливає Кохання. Вода — це Життя, Кохання є сенсом Життя. Аналіз останнього рядка першої строфи переконує, що Радість завжди приходить на зміну Горю (рух). У третій строфі підкреслюється, що людина ніколи не скоряється (образ Сподівання, Надії).
Отже, загальний настрій цього філософського твору не може бути песимістичним: серце окремої особистості б’ється в унісон зі споконвічними сподіваннями людства з Буттям, із Всесвітом. У невпинному русі почуттів – запорука розвитку життя. Кожна мить нашого власного існування неповторна та значуща як для нас
После этого случая Виктор Астафьев каждый год ждет прилета коростелей в весеннюю пору с виной, нависшей над ним из-за детского поступка.
Виктор знает, что коростелям очень тяжело долететь до России. Они вылетают из Африки в апрельскую пору и почти весь путь идут шагами. Пролетают они лишь Средиземное море. Они пытаются обойти города, чтобы не встретиться с людьми. Пересекают только маленький южный французский город. Коростель – символ данного населенного пункта.Его жители даже придумали особый день в честь коростеля и весной празднуют его, пекут печенье в форме этой птицы. Там это существо является священным.
Большое количество лет он живет в этом мире, прожил войну, убивал немцев, но и теперь не простил самому себе смерти той слабенькой птицы.
Творение учит тому, что некоторые шалости, которые люди совершили в детстве, могут оставить на нем свой отпечаток на всю оставшуюся жизнь. Как убийство еще мальчиком невинной и слабой птицы заставила жить Астафьева с грузом виновности на сердце. Люди не имеют права быть жестокими, они должны защищать животных, любить их и , когда это нужно, чтобы сохранить гармонию природы и человека. Именно эта мысль прослеживается в невероятном множестве творений Виктора Астафьева.
Источник: Анализ рассказа Зачем я убил коростеля Астафьева
Вірш «Міст Мірабо» — взірець інтимної лірики Аполлінера. У ньому кохання, що минає, протиставляється водам Сени, що завжди течуть під мостом Мірабо. Поет відтворив у цьому вірші ритм ткацької пісні XIII століття. Аналіз вірша “Міст Мірабо” до підготувати літературний паспорт твору.
Гійом Аполлінер “Міст Мірабо” аналіз вірша
Назва: “Міст Мірабо”
Автор: Гійом Аполлінер
Рік: 1912
Збірка: “Алкоголі. Вірші 1898 – 1913”
Жанр: ліричний вірш
Стиль: кубофутуризм
Тема: кохання, що минає і швидко спливає.
Ідея: У вірші відтворений не лише сум розлуки, а й роздуми поета про саме життя, про плин часу.
Мотив: утвердження вічного життя цінності людського “я”
Основний композиційний прийом побудови вірша “Міст Мірабо” – психологічний паралелізм.
Проблематика:
кохання;
життя та смерть;
тлінність і вічність;
існування особистості.
“Міст Мірабо” образи та символи
Провідні образи: ріка Сена, міст, кохання, вода, час
Міст Мірабо — сталий образ, що не змінюється на відміну від інших, плинних образів цього вірша.
Міст Мірабо – це символ кохання, символ вічного, нетлінного, непідвладного часу.
У поезії “Міст Мірабо” вода втілює одвічний рух життя.
У вірші «Міст Мірабо» поет пише про кохання, що минає. Тисячі закоханих стояли на мосту Мірабо і дивилися на плинСени, та для кожної людини кохання неповторне, як неповторне воно для ліричного героя вірша Аполлінера. Сум від втраченої любові викликає в нього роздуми про час і про життя взагалі. Тому можна зазначити, що автор не обмежується темою кохання. У творі порушуються філософські проблеми: життя і смерті, тлінності і вічності, існування особистості. Одним із центральних є образ Сени, що невпинно котить свої хвилі. Це уособлення життя і часу, в якому, зрештою, все минає — і надії, і кохання, і розчарування. Категорія часу знаходить вираження і в інших образах твору — годинника, зміни дня й ночі.
Художні засоби “Міст Мірабо”
антитези (“вода бігуча – життя хода тягуча”, «журба і втіха крутнява шалена», «любов сплива — надія ж невгамовно, жагуча», « «минають дні а я ще є»
паралелізм (“любов сплива як та вода бігуча”);
рефрен (Хай б’є годинник ніч настає, Минають дні а я ще є)
Особливості вірша: відсутність розділових знаків.
«Міст Мірабо» став своєрідною візитною карткою любовної лірики XX ст. Це — щемливий твір про кохання, що без вороття спливає, немов води річки Сени, і про надію, яка, попри сум і розчарування, залишається «невгамовно жагучою». Але і в цьому шедеврі світової інтимної лірики Аполлінером залишився поетом великого міста — улюбленого Парижа. Лірична сповідь героя розгортається на тлі урбаністичного пейзажу й обертається навколо своєрідних емблем столиці Франції — річки Сени тамосту Мірабо. Ці образи, зберігаючи свою конкретність, увиразнюють ідею єдності плинності буття (річка) й непо¬рушності його духовних опор (міст). Аполлінер, спираючись на нові естетичні засади, повернув у поезію реально-чуттєве начало. Ліричний герой творів поета сприймає світ через образ дитини урбаністичної цивілізації. Реальність зображується у своєрідному синтезі, нерозривному зв’язку і взаємовпливі внутрішнього світу людини і реальності.
Аполлінер “Міст Мірабо” ідейно-художній аналіз
Болісно, що без вороття минає кохання. Життя без нього таке довготривале і одноманітно-буденне, а Сподівання, частіше за все безпідставні, не дають змиритися з цим, знесилюють, ятрять душу очікуванням яскравого, надзвичайного, чарівного. Кільцева побудова наче повинна підкреслити, що все в житті повторюється, немає в ньому ані початку, ані кінця. Буття незмінне, знаходиться в постійному русі, в цьому і полягає його головна закономірність, його вічність.
Образ ріки – це не тільки образ Часу, але й життя (вода = життя). Останнє з дієслів рефрену протиставлене трьом іншим (рух, плин часу): воно наголошує на безкінечній постійності, вічності Буття. Це або сам Міст промовляє, або Людина (ліричний герой), що одвічно прагне віднайти сенс власного існування, шукає визнання, кохання під цим небосхилом.
Міст — майже символічний образ — це спроба застигнути над невблаганним рухом хвиль, об’єднати роз’єднані береги (розрізнених особистостей, культур, часів). Міст — це мить у долі споконвічної ріки, а окреме людське життя — це мить між минулим та майбутнім.
Тільки у русі існує життя: зупинка є Смерть. Спливає Вода, спливає Кохання. Вода — це Життя, Кохання є сенсом Життя. Аналіз останнього рядка першої строфи переконує, що Радість завжди приходить на зміну Горю (рух). У третій строфі підкреслюється, що людина ніколи не скоряється (образ Сподівання, Надії).
Отже, загальний настрій цього філософського твору не може бути песимістичним: серце окремої особистості б’ється в унісон зі споконвічними сподіваннями людства з Буттям, із Всесвітом. У невпинному русі почуттів – запорука розвитку життя. Кожна мить нашого власного існування неповторна та значуща як для нас