На уроках зарубіжної літератури ми вивчали твір Василя Бикова "Альпійська балада". Мені дуже сподобався герой цього твору - Іван Терешко.
Дитинство його тривало недовго, батько помер рано, а все лягло на його плечі, коли сім'я сиділа на одній картоплі. Були важкі часи, коли знайомих невинних людей засуджували. Все це бачив маленький хлопчик, який потім виріс в витривалу людину, яка може пройти через різні труднощі. Він сам це підтвердив: "Я ось інколи думаю: нехай би знов усе вернулось — і труднощі, і голод, але щоб без війни. Усе подолали б. Справедливішими стали б. Після такого кровопролиття — це вже напевно.".
Коли, після втечі з полону він зустрічає Джулію, то не хоче брати її з собою, тому що знає, що навіть одному врятуватися шанси дуже малі. Але вона за ним слідує, тож не залишається іншого виходу. Спочатку, він звинувачує все і всіх, що взяв її з собою, але через деякий час розуміє, що вона значить для нього. Іван не приймає свої почуття, тому що через минули досвід, думає, що всі дівчата вітряні та неспокійні. Але Джулія показує йому, що вона любить його, попри всі незгоди, які з ними трапляються, а він бачить в дівчині своє мрійне майбутнє. Вони дуже мало проводять час разом, їх застають фашисти, каторжники намагалися втекти, але Іванова нога давала про себе знати.
Коли в'язні опинилися біля прірви, Терешко швидко придумав, як їм подолати цю перешкоду. Він збагнув, що не зможе стрибнути, через свою ногу, тож кинув у сніг Джулію. Це була істинна самопожертва, заради людини, яку любив, це була плата за ті хвилини, що вони провели разом. Не всі люди зможуть зробити такий відчайдушний вчинок, лише сильні, загартовані духом та вірні своїй любові. Тому, ми можемо назвати Івана Терешка справжнім, українським лицарем.
Сказки писались Щедриным в конце жизни и как будто подводили итоги его Многолетнего литературного труда. В них соединялись фантастическое и реальное, комическое и трагическое, гипербола и эзоповский язык.
В сказках писателя есть и свирепые, невежественные правители («Медведь на воеводстве», «Орел-меценат», «Дикий помещик»), и трудолюбивый народ, покорный своим эксплуататорам («Повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил», «Коняга»), и народ, пробуждающийся и ищущий правду («Ворон-челобитчик»).
Писатель широко пользуется приемом иносказания: под видом животных и птиц изображает представителей различных общественных классов и групп. Опираясь на ;народную традицию, используя образы и народную речь, наполненную народным юмором, Щедрин создал произведения, цель которых — пробудить народ. Великий сатирик стремился сделать так, чтобы «дети изрядного возраста» перестали быть детьми. Необычность сказок писателя в том, что он не предлагает читателям понятные сопоставления, а сталкивает такие стороны жизни человека и животных, которые до него никто не замечал. Иногда невозможно понять, о ком идет речь: «Карась — рыба смирная и к идеализму склонная».
Объяснение:
Сказка превращалась у Щедрина в политическую сатиру. Каждый образ был направлен против царствующих орлов, прекраснодушных карасей, умеренно-либеральных пескарей.
Трагическое положение закабаленного, ограбленного и бесправного народа, его каторжный труд, плоды которого достаются «пустоплясам», показаны в сказке «Коняга». Образ Коняги — символ угнетенного, измученного народа, к которому автор относится с величайшим сочувствием. Именно на него возлагает он надежды на новую жизнь: «Из века в век цепенеет грозная, неподвижная громада полей, словно силу сказочную в плену у себя сторожит. Кто освободит эту силу из плена? Кто вызовет ее на свет? Двум существам выпала на долю эта задача: мужику да Коняге», — уверенно пишет автор.
Сказки М. Е. Салтыкова-Щедрина вот уже более ста лет несут неумирающие идеи сатиры. Они и сегодня читаются с большим интересом, потому что и сегодня их персонажи живут среди нас.
На уроках зарубіжної літератури ми вивчали твір Василя Бикова "Альпійська балада". Мені дуже сподобався герой цього твору - Іван Терешко.
Дитинство його тривало недовго, батько помер рано, а все лягло на його плечі, коли сім'я сиділа на одній картоплі. Були важкі часи, коли знайомих невинних людей засуджували. Все це бачив маленький хлопчик, який потім виріс в витривалу людину, яка може пройти через різні труднощі. Він сам це підтвердив: "Я ось інколи думаю: нехай би знов усе вернулось — і труднощі, і голод, але щоб без війни. Усе подолали б. Справедливішими стали б. Після такого кровопролиття — це вже напевно.".
Коли, після втечі з полону він зустрічає Джулію, то не хоче брати її з собою, тому що знає, що навіть одному врятуватися шанси дуже малі. Але вона за ним слідує, тож не залишається іншого виходу. Спочатку, він звинувачує все і всіх, що взяв її з собою, але через деякий час розуміє, що вона значить для нього. Іван не приймає свої почуття, тому що через минули досвід, думає, що всі дівчата вітряні та неспокійні. Але Джулія показує йому, що вона любить його, попри всі незгоди, які з ними трапляються, а він бачить в дівчині своє мрійне майбутнє. Вони дуже мало проводять час разом, їх застають фашисти, каторжники намагалися втекти, але Іванова нога давала про себе знати.
Коли в'язні опинилися біля прірви, Терешко швидко придумав, як їм подолати цю перешкоду. Він збагнув, що не зможе стрибнути, через свою ногу, тож кинув у сніг Джулію. Це була істинна самопожертва, заради людини, яку любив, це була плата за ті хвилини, що вони провели разом. Не всі люди зможуть зробити такий відчайдушний вчинок, лише сильні, загартовані духом та вірні своїй любові. Тому, ми можемо назвати Івана Терешка справжнім, українським лицарем.
Сказки писались Щедриным в конце жизни и как будто подводили итоги его Многолетнего литературного труда. В них соединялись фантастическое и реальное, комическое и трагическое, гипербола и эзоповский язык.
В сказках писателя есть и свирепые, невежественные правители («Медведь на воеводстве», «Орел-меценат», «Дикий помещик»), и трудолюбивый народ, покорный своим эксплуататорам («Повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил», «Коняга»), и народ, пробуждающийся и ищущий правду («Ворон-челобитчик»).
Писатель широко пользуется приемом иносказания: под видом животных и птиц изображает представителей различных общественных классов и групп. Опираясь на ;народную традицию, используя образы и народную речь, наполненную народным юмором, Щедрин создал произведения, цель которых — пробудить народ. Великий сатирик стремился сделать так, чтобы «дети изрядного возраста» перестали быть детьми. Необычность сказок писателя в том, что он не предлагает читателям понятные сопоставления, а сталкивает такие стороны жизни человека и животных, которые до него никто не замечал. Иногда невозможно понять, о ком идет речь: «Карась — рыба смирная и к идеализму склонная».
Объяснение:
Сказка превращалась у Щедрина в политическую сатиру. Каждый образ был направлен против царствующих орлов, прекраснодушных карасей, умеренно-либеральных пескарей.
Трагическое положение закабаленного, ограбленного и бесправного народа, его каторжный труд, плоды которого достаются «пустоплясам», показаны в сказке «Коняга». Образ Коняги — символ угнетенного, измученного народа, к которому автор относится с величайшим сочувствием. Именно на него возлагает он надежды на новую жизнь: «Из века в век цепенеет грозная, неподвижная громада полей, словно силу сказочную в плену у себя сторожит. Кто освободит эту силу из плена? Кто вызовет ее на свет? Двум существам выпала на долю эта задача: мужику да Коняге», — уверенно пишет автор.
Сказки М. Е. Салтыкова-Щедрина вот уже более ста лет несут неумирающие идеи сатиры. Они и сегодня читаются с большим интересом, потому что и сегодня их персонажи живут среди нас.