Среди книг на библиотечной полке я всегда старалась выбрать яркие современные книги. Любила читать о разных «ужастиках» и детективных историях. Но однажды библиотекарь посоветовала прочитать мне книгу Л. Пантелеева «Честное слово». Это была довольно потрепанная невзрачная книга, честно говоря, я взяла ее только из уважения к библиотекарю. Книжка долго лежала у меня дома, я почти забыла о ней, но однажды вечером, когда по телевизору ничего интересного не показывали, я решила почитать и с первых же страниц увлеклась так, что не смогла оторваться, пока не прочитала ее всю.
Рассказ «Новенькая» заинтересовал меня тем, что в далеком 1940 году в Ленинграде школьники так же, как и мы, спешили первыми прибежать в школу или рассказать какую-нибудь новость. Все, вроде, так же, но как-то по-другому. Я вдруг подумала, что дети раньше относились внимательнее друг к другу. Как были поражены одноклассники тем, что Валя Морозова расплакалась на уроке, все сразу захотели ей как-то развеселить. Меня иногда обижали в классе и от обиды выступали слезы на глазах, но никто этого даже не заметил, не заступился. В рассказе «Новенькая» показана тяжелая жизнь детей 40-х годов. Это была жизнь в вечной тревоге за своих родных, время лишений и смертей. Однако дети не ожесточились, не очерствели сердцем. Чужую беду они воспринимают, как свою, а чужая радость для них – счастье. Лиза Кумачева и Володька Бессонов, как только услышали новость о награждении отца Вали Морозовой, не ждут ни минуты, а спешат сообщить ей радостную весть. Они понимают, что каждая секунда неизвестности и страха за своих родных равна длиною в жизнь. И ведь они были правы, от горя Валя тяжело заболела и от переживания могла умереть. Когда я читала строки о том, как Валя плакала и смеялась от счастья, у меня у самой на глазах выступили слезы. Но больше всего мне понравились слова учительницы, Валиной мамы: «Горевали мы в одиночку, а радоваться будем вместе…». Так и нужно жить!
Сейчас не военное время, но как часто человеку рядом с тобой нужна а ты кроме компьютера и телефона ничего не замечаешь. А ведь люди – не роботы из компьютерных игр.
Я хочу, чтобы этот рассказ прочитали все мои одноклассники и чтобы взаимоотношения у нас в классе были такими, как в рассказе Л. Пантелеева. Только после этой книги я поняла слова моей мамы: «Книгу, как подругу, выбирай не для веселья, а для верной поддержки».
У творі Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною», крім основних дійових осіб, є ще одна дійова особа — це час. Пригоди Остапа і Соломії укладаються в межі кількох тижнів, але зміст твору охоплює близько двох століть. Читаючи оповідання, ми глибоко проникаємо у славні й трагічні сторінки історії українського народу.«Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — перше речення твору вводить нас у минувшину. На вільні українські землі прийшла панщина. Кріпосники заганяли селянство у ярмо, а воно «тягло свою долю з глухим ремством». Народ, немов дикий тур, загнаний, знесилений, але ще овіяний чистими степовими вітрами, мріяв про волю. Кріпацтво підминало під себе волелюбних степовиків, та часом пани із жахом помічали дикий вогонь у очах підкорених селян. «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі», ще із долонь старшого покоління не зійшли мозолі від шабель і молодь рвалася з неволі у Бессарабію, на вільні землі. Там, за Дунаєм, козацтво організувало нову Січ, звідти на Україну, немов контрабанду, пересилало палкі заклики тікати на волю.Кріпаки спалювали садиби панів, псували знаряддя, зі зброєю в руках виступали навіть проти царських військ. Настав час Устима Кармелюка.Іншою формою протесту була втеча кріпаків від пана. Це явище стало таким масовим, що в деяких селах залишилося менше половини кріпаків. У архівах зберігаються документи, в яких сказано, що тільки на Київщині на березень 1816 року налічувалось 25 тисяч утікачів. їх розшукували спеціальні загони, ловили і жорстоко карали, щоб страх перед шпіцрутенами і засланням у Сибір став пересторогою тим, що готувалися до втечі, але потік бунтівників від того не зменшувався.Ще про одну історичну подію говориться в оповіданні — про повстання українського народу, яке назвали Коліївщиною.У 70-х роках XVIII століття кордон Речі Посполитої доходив аж до Києва. Поляки вважали українців бидлом, забороняли розмовляти рідною мовою, глумилися з православної віри. Пани-шляхтичі присвоїли собі право карати і навіть страчувати селян за прояв найменшої непокори. Наляканий розмахом боротьби польський уряд ухвалив постанову, що забороняла поміщикам убивати селян, але магнати і шляхтичі були невдоволені цим рішенням сейму і 29 лютого 1763 року в місті Барі на Поділлі створили конфедерацію — політичне і військове об’єднання, яке боролося за збереження необмеженої влади польського панства. Ось тоді і почалося повстання гайдамаків, яке сколихнуло всю Україну. Його очолив запорозький козак, якого записали пани кріпаком, Максим Залізняк. Близько 1300 гайдамаків виступили у визвольний похід і попрямували до міста-фортеці Умані. Проти них конфедерати вислали кінноту на чолі з сотниками Іваном Гонтою і Пантелеймоном Уласенком. Але вони обидва разом з військом приєдналися до Максима Залізняка і взяли Умань. Ось тоді і умились пани в Умані власною кров’ю, про що згадує в творі Коцюбинський.Повсталі гайдамаки оголосили Правобережну Україну вільною, скасували кріпацтво та всі повинності. Це налякало царський уряд. У 1798 році Гонту і Залізняка схопили. У селі Кодня на Волині відбувся спеціальний суд, що засудив на смерть Гонту і сотні гайдамаків, а Залізняка після знущань відправив у Сибір на каторгу. Про розправу в Кодні теж говориться у творі.Пам’ятаючи про волю, яку забрали в них пани, селяни кидали все дороге для них і тікали. За голову кожного втікача було призначено винагороду, і тому їм важко було сховатися серед місцевого населення.Остапові, героєві твору «Дорогою ціною», вдалося вижити. Рятуючи його від смерті, загинула Соломія. На все життя Остап залишився самотнім. Постарівши, він оселився на березі Дунаю, бистрі води якого забрали його кохану, і довгими вечорами прислухався до вітру і шуму води. Йому здавалося, що то Соломія кличе його до себе.На спині в Остапа списане все його життя: «Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний».Дорогу, гірку ціну заплатив Остап за волю.Панам здавалося, що їм вдалося назавжди придушити потяг українців до волі, скорити дикого тура, перетворити на покірного робочого вола. Вони вдягли ярмо неволі на шию колись гордого народу, але ще не раз дика, непокорена сила прокидалася. І тоді знову палали панські маєтки, знову магнати тряслися від страху за своє життя, і знову селяни тікали від панщини.Михайло Коцюбинський написав твір «Дорогою ціною» у передгроззя революційних подій 1905—1907 років. Ненависть до панства, що жевріла іскрою під попелом, вже готова була розгорітися новим, небувалим вогнем.
Среди книг на библиотечной полке я всегда старалась выбрать яркие современные книги. Любила читать о разных «ужастиках» и детективных историях. Но однажды библиотекарь посоветовала прочитать мне книгу Л. Пантелеева «Честное слово». Это была довольно потрепанная невзрачная книга, честно говоря, я взяла ее только из уважения к библиотекарю. Книжка долго лежала у меня дома, я почти забыла о ней, но однажды вечером, когда по телевизору ничего интересного не показывали, я решила почитать и с первых же страниц увлеклась так, что не смогла оторваться, пока не прочитала ее всю.
Рассказ «Новенькая» заинтересовал меня тем, что в далеком 1940 году в Ленинграде школьники так же, как и мы, спешили первыми прибежать в школу или рассказать какую-нибудь новость. Все, вроде, так же, но как-то по-другому. Я вдруг подумала, что дети раньше относились внимательнее друг к другу. Как были поражены одноклассники тем, что Валя Морозова расплакалась на уроке, все сразу захотели ей как-то развеселить. Меня иногда обижали в классе и от обиды выступали слезы на глазах, но никто этого даже не заметил, не заступился. В рассказе «Новенькая» показана тяжелая жизнь детей 40-х годов. Это была жизнь в вечной тревоге за своих родных, время лишений и смертей. Однако дети не ожесточились, не очерствели сердцем. Чужую беду они воспринимают, как свою, а чужая радость для них – счастье. Лиза Кумачева и Володька Бессонов, как только услышали новость о награждении отца Вали Морозовой, не ждут ни минуты, а спешат сообщить ей радостную весть. Они понимают, что каждая секунда неизвестности и страха за своих родных равна длиною в жизнь. И ведь они были правы, от горя Валя тяжело заболела и от переживания могла умереть. Когда я читала строки о том, как Валя плакала и смеялась от счастья, у меня у самой на глазах выступили слезы. Но больше всего мне понравились слова учительницы, Валиной мамы: «Горевали мы в одиночку, а радоваться будем вместе…». Так и нужно жить!
Сейчас не военное время, но как часто человеку рядом с тобой нужна а ты кроме компьютера и телефона ничего не замечаешь. А ведь люди – не роботы из компьютерных игр.
Я хочу, чтобы этот рассказ прочитали все мои одноклассники и чтобы взаимоотношения у нас в классе были такими, как в рассказе Л. Пантелеева. Только после этой книги я поняла слова моей мамы: «Книгу, как подругу, выбирай не для веселья, а для верной поддержки».
вроде так