Коли ми бачимо перед собою гарну людину, то в перший момент відчуваємо захоплення її вродою. однак рано чи пізно нам хочеться довідатися: чи такою ж красивою є душа цієї людини? іноді з розчаруванням мусимо визнати, що твердження про невідповідність між зовнішністю та внутрішнім світом є правдивим. це твердження надихало й надихає письменників усього світу писати твори, присвячені проблемі співвідношення краси й моралі. головний персонаж роману відомого ійського письменника оскара уайльда доріан грей — емоційний, чутливий юнак, наділений природою надзвичайною вродою, людина високих почувань. "його обличчя чимось викликало дові бачилось — життєвий бруд ще не позначив його своїм тавром". і хіба дивно, що у світському товаристві доріана приймають із захопленням, милуються ним, засипають компліментами, хочуть бути якнайближче до нього? хіба дивно, що юнака лякає сама тільки думка про те, що врода зникне, зів'яне, мов її ніколи й не було? невинними слова головного героя твору, коли він бачить себе на майстерно виконаному портреті: "якби це я міг лишатись повік молодим, а старішав — я віддав би за це навіть саму душу! " ці слова викликають лише поблажливий усміх і в друзів грея, і в читача. автор майстерно веде сюжетну лінію далі — ми дізнаємося, що юнак уперше закохався, і його почуття взаємне. дівчина, театральна акторка сібіл вейн, так само має красиву душу, як і її коханий. доріан милується талановитою грою сібіл на сцені, мріє якнайскоріше одружитися з нею. та погано зіграна роль джульєтти нищить його почуття. він холодно відштовхує дівчину, яка не розуміє, що сталося. серце юної акторки не витримує зради, і вона тієї ж ночі вчиняє самогубство. а доріан, вкотре вирішивши поглянути на свій портрет, із жахом бачить зміни на ньому: "трепетливе й яскраве денне світло виказувало йому складку жорстокості біля рота так ясно, наче він дивився у дзеркало після того, як вчинив щось що ж би це означало? " лише одне: бажання грея виконано, портрет тепер буде змінюватися замість нього, а сам юнак залишатиметься привабливим. спочатку це вжахнуло головного героя роману, однак потім, зрозумівши всі вигоди такого становища, він старанно ховає портрет у кімнаті нагорі, щоб ніхто, крім нього самого, не міг зазирнути у потаємні глибини його душі. у читача виникає здогад: оскар уайльд за такої містичної складової сюжету показує нерозривний зв'язок між зовнішністю та внутрішнім світом людини. подальший моральний розклад доріана грея він не виписує детально, ми лише бачимо, як він веде розбещене, сповнене ницих учинків життя, як наповнює свій будинок коштовними речами, який поганий вплив має на молодь. спливають роки, і репутація цього чоловіка давно небездоганна: усі порядні люди міста сахаються від нього, чесні люди не хочуть мати з ним ніяких справ, навіть гидують стояти поруч. та справжню ницість життя грея показано в епізоді, коли безіл холлуорд, автор портрета, уперше за багато років поглянув на свій витвір і побачив "бридотно вишкірене обличчя. вираз портрета викликав лише презирство й огиду". художник одразу зрозумів, яким насправді є той вродливий чоловік, який стоїть перед ним, за що одразу поплатився. доріан грей убиває автора полотна, і картина одразу "реагує" — руки в намальованого чоловіка стали автор роману "портрет доріана грея" зачіпає у своєму творі не одне філософське питання, найголовніше з яких: чи існує взаємовплив краси та моралі? існує, вважає оскар уайльд. устами одного з персонажів, безіла холлоурда, він стверджує, що брехня, лицемірство, розпуста неодмінно лишають знак на зовнішності. і вражаюча різниця між вродою морально зіпсутого доріана грея та страхітливим, поораним глибокими зморшками обличчям на портреті є тільки підтвердженням цієї думки.
Осени неласковой заслоны
Потушили белый свет берез
Не найти такого перегона,
Где б не проливало небо слез.
И сквозь это выцветшее лихо
Под сырого ветра стынь и звень
Тянет по асфальтным
лужам тихо
Женщина коляску за ремень.
Катится дощечка на шарнирах,
Хлюпает холодная вода
На краю неласкового мира,
Где хоронит боль свою беда.
В вымокшей до нитки
гимнастерке
Без обеих ног с одной рукой
Там сидел, привязанный
скатеркой,
Человек с поникшей головой.
Он просил спокойно и без боли,
Как больные часто просят пить,
Бросить его где-нибудь
под поезд
Или рядом в речке утопить.
А она, присевши
«Обхвати за шею, голубь мой.
Скоро доберемся до вокзала
И приедем к вечеру домой».
И несла она по топким лужам
Свой нелегкий
многотрудный крест,
Омочив слезой медали мужа
за Варшаву, Брест и Будапешт.
Матери! Святые наши жены!
Сколько ж вы
суровых гроз!
Осени неласковой заслоны
Не потушат белый свет берез.