Еліза Дуліттл, квіткарка. Шоу описує її наступним чином. Її ніяк не можна назвати привабливою. Їй років вісімнадцять-двадцять, не більше. На ній чорний солом’яний капелюх, сильно постраждалий на своєму віку від лондонського пилу і кіптяви і навряд чи знайомий зі щіткою. Волосся її якогось мишачого кольору, що не зустрічається в природі: тут явно необхідні вода і мило. Поруділе чорне пальто, вузьке в талії, ледве доходить до колін; з-під нього видно коричневу спідницю і полотняний фартух. Башмаки, видно, також знали кращі дні. Без сумніву, вона по-своєму охайна, проте поряд з дамами рішуче здається замазурую. Риси обличчя у неї непогані, але стан шкіри залишає бажати кращого; крім того, помітно, що вона потребує послуг дантиста.
Пікерінг, полковник, «приємний тип старого армійця». Зразковий джентльмен. Еліза наприкінці п’єси зізнається йому, що саме чемність Пікерінга відіграла вирішальну роль у її перетворенні:
Attalea princeps это ботаническое название пальмы. Сказка называется так потому что главной героиней так сказать и является эта пальма. В сказке растения растущие в оранжерее могли разговаривать и тому подобное. Сказка же. Рассказывается о том что захотела пальма на волю, и начала чтобы выбраться из неволи (Как она думала) тратила все соки, но росла и росла ввысь. И вот однажды её ветки коснулись потолочных стёкол оранжереи. Уперлись и через некоторое время разбили стекла. Но на улице была зима. И верхушка отмерзла. Оказывается на воле не так уж и хорошо. Затем пришёл хозяин оранжереи. Посмотрел. И приказал спилить её. Ибо колпак дополнительный для пальмы было строить дорого. Вот чем закончилось слепое стремление на "волю". Сказка заканчивается чем что жёлтые листья засыпает снег. Грустная, трагичная, немного жестокая сказка. Но как нельзя лучше показывающая некоторые современные реалии.
Пікерінг, полковник, «приємний тип старого армійця». Зразковий джентльмен. Еліза наприкінці п’єси зізнається йому, що саме чемність Пікерінга відіграла вирішальну роль у її перетворенні: