Люди завжди намагались гуртуватись, і в цьому пориві, як правило, ними керувало одне бажання — вижити. Древні люди об’єднувались, тому що так легше було полювати, відбиватись від ворогів і облаштовувати своє житло. Сучасні люди, звісно, за мамонтами більше не полюють, і від інших обороняються тільки в особливих випадках, однак жага згуртуватись живе у них і сьогодні. Пояснити це можна кількома чинниками, і один із найголовніших — тваринні інстинкти. Але не тільки цей фактор змушує людей жити разом.
Створюючи сім’ї, люди насамперед знаходять у них свій душевний спокій, комфорт, впевненість і основу основ, до якої можна повертатись знову і знову, аби зачерпнути підтримки й розуміння. Родина стає тим рятівним острівком, який не змиє навіть найстрашніший шторм, тим будиночком, який не зрушить найсильніший землетрус, якщо його стіни збудовані на совість. У наш час сім’ї доволі часто розпадаються, не витримавши випробування часом та довірою. Неможливо сказати точно, чому така концентрація сумних доль у родинах існує саме сьогодні.
Кожен член сім’ї — це деталь механізму, без якого останній не буде працювати. Про це свідчать численні історії та випадки з життя, про це пишуть у творах літератури. Зокрема роман українського письменника Юрія Яновського є яскравим тому свідченням. У сім’ї Половців, здавалося б, є все для щастя: люблячі один одного Мусій та його дружина, їхні сини, надія родини — Андрій, Оверко, Панас та Сашко, які мали б продовжувати рід. На їхньому шляху проблемою стало різне бачення світу, і коли один брат пішов проти іншого, було зрозуміло, що прийшов кінець їхньому щасливому майбутньому.
З іншого боку, розглянемо образ Івана Шрама з історичного роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Цей козацький полковник готовий боротись не на життя, а на смерть за майбутнє своєї держави. Якщо проникнути в питання, то ми зрозуміємо, що під поняттям «майбутнє» козак бачить свого сина, Петра Шраменка, а отже, воює і готовий померти він для свого сина. Думка про сім’ю, нащадків, кріпить Івана Шрама і допомагає йому йти вперед, сміливо дивлячись смерті в очі.
Так чи інакше, кожен з нас потребує відчуття рідного дому, місця, де на тебе чекають, де тебе люблять просто так, де тобі завжди до де про тебе потурбуються. Саме тому родина завжди була, є і буде тим кораблем, який несе людину через бурхливе море життя. Важливо, аби за штурвалом стояв той капітан, який з впевненістю і без страху вбереже свою команду від усіх небезпек.
Родился Виктор 1 мая 1924 года в небольшом селе Овсянка Енисейской губернии (ныне – Красноярский край).
Даже в краткой биографии Астафьева можно перечислить много трагических моментов. Еще когда Виктор был ребенком, его отца арестовали, а мать умерла во время одной из поездок к мужу. Детство Виктор Астафьев провел с бабушкой и дедом. Об этом времени у писателя осталось много светлых воспоминаний, которые позже он описал в автобиографии.
После того, как отец Виктора вышел из тюрьмы и еще раз женился, семья переехала в город Игарка Красноярского края. Когда отец попал в больницу, а новая семья отвернулась от Виктора, он оказался в буквальном смысле на улице. Проскитавшись два месяца, был направлен в детский дом.
Служба
В 1942 году Астафьев добровольно ушел на фронт. В Новосибирской пехотной школе он обучился военному делу. А уже в 1943 году отправился воевать. Сменив несколько видов деятельности, до конца войны был обычным рядовым солдатом. За время службы Астафьев был удостоен медали «За отвагу», ордена «Красной Звезды».
Когда война закончилась, Астафьев женился на писательнице Марии Корякиной, вместе с ней поселился в городе Чусовой Пермской области. Проживая там, он сменил несколько профессий: был слесарем, учителем, кладовщиком, работал на местном мясокомбинате. Однако кроме работы Виктор интересовался литературой: даже был постоянным членом литературного кружка.
Литературная карьера
Впервые рассказ Астафьева был напечатан в 1951 году («Гражданский человек»). В том же году Виктор стал работать в газете «Чусовский рабочий», это место не покидал 4 года. Для газеты Астафьев написал множество статей, очерков, рассказов, его литературный талант начал раскрываться все полнее. В 1953 году была опубликована книга Астафьева «До будущей весны».
А в 1958 году в биографии Виктора Астафьева произошло важное событие – его приняли в Союз писателей. Для повышения своего литературного уровня Астафьев учился на Высших литературных курсах с 1959 по 1961 год.
Если кратко охарактеризовать произведения Виктора Астафьева, можно сказать, что они освещают военную, антисоветскую, деревенскую тематику.
За все время своей деятельности Астафьев написал множество произведений. Например, романы «До будущей весны», «Тают снега», «Прокляты и убиты» (роман был удостоен премии РФ в области литературы и искусства). Среди его повестей: «Стародуб», «Слякотная осень», «Так хочется жить», «Из тихого света», «Веселый солдат», «Васюткино озеро», «Царь-рыба».
В сборник «Последний поклон» вошли автобиографические рассказы Астафьева о жизни в сибирской деревне, которые он писал для детей.
Смерть
Умер писатель в Красноярске 29 ноября 2001 года и был похоронен в родном селе Овсянка.
Люди завжди намагались гуртуватись, і в цьому пориві, як правило, ними керувало одне бажання — вижити. Древні люди об’єднувались, тому що так легше було полювати, відбиватись від ворогів і облаштовувати своє житло. Сучасні люди, звісно, за мамонтами більше не полюють, і від інших обороняються тільки в особливих випадках, однак жага згуртуватись живе у них і сьогодні. Пояснити це можна кількома чинниками, і один із найголовніших — тваринні інстинкти. Але не тільки цей фактор змушує людей жити разом.
Створюючи сім’ї, люди насамперед знаходять у них свій душевний спокій, комфорт, впевненість і основу основ, до якої можна повертатись знову і знову, аби зачерпнути підтримки й розуміння. Родина стає тим рятівним острівком, який не змиє навіть найстрашніший шторм, тим будиночком, який не зрушить найсильніший землетрус, якщо його стіни збудовані на совість. У наш час сім’ї доволі часто розпадаються, не витримавши випробування часом та довірою. Неможливо сказати точно, чому така концентрація сумних доль у родинах існує саме сьогодні.
Кожен член сім’ї — це деталь механізму, без якого останній не буде працювати. Про це свідчать численні історії та випадки з життя, про це пишуть у творах літератури. Зокрема роман українського письменника Юрія Яновського є яскравим тому свідченням. У сім’ї Половців, здавалося б, є все для щастя: люблячі один одного Мусій та його дружина, їхні сини, надія родини — Андрій, Оверко, Панас та Сашко, які мали б продовжувати рід. На їхньому шляху проблемою стало різне бачення світу, і коли один брат пішов проти іншого, було зрозуміло, що прийшов кінець їхньому щасливому майбутньому.
З іншого боку, розглянемо образ Івана Шрама з історичного роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Цей козацький полковник готовий боротись не на життя, а на смерть за майбутнє своєї держави. Якщо проникнути в питання, то ми зрозуміємо, що під поняттям «майбутнє» козак бачить свого сина, Петра Шраменка, а отже, воює і готовий померти він для свого сина. Думка про сім’ю, нащадків, кріпить Івана Шрама і допомагає йому йти вперед, сміливо дивлячись смерті в очі.
Так чи інакше, кожен з нас потребує відчуття рідного дому, місця, де на тебе чекають, де тебе люблять просто так, де тобі завжди до де про тебе потурбуються. Саме тому родина завжди була, є і буде тим кораблем, який несе людину через бурхливе море життя. Важливо, аби за штурвалом стояв той капітан, який з впевненістю і без страху вбереже свою команду від усіх небезпек.
Детство и юность
Родился Виктор 1 мая 1924 года в небольшом селе Овсянка Енисейской губернии (ныне – Красноярский край).
Даже в краткой биографии Астафьева можно перечислить много трагических моментов. Еще когда Виктор был ребенком, его отца арестовали, а мать умерла во время одной из поездок к мужу. Детство Виктор Астафьев провел с бабушкой и дедом. Об этом времени у писателя осталось много светлых воспоминаний, которые позже он описал в автобиографии.
После того, как отец Виктора вышел из тюрьмы и еще раз женился, семья переехала в город Игарка Красноярского края. Когда отец попал в больницу, а новая семья отвернулась от Виктора, он оказался в буквальном смысле на улице. Проскитавшись два месяца, был направлен в детский дом.
Служба
В 1942 году Астафьев добровольно ушел на фронт. В Новосибирской пехотной школе он обучился военному делу. А уже в 1943 году отправился воевать. Сменив несколько видов деятельности, до конца войны был обычным рядовым солдатом. За время службы Астафьев был удостоен медали «За отвагу», ордена «Красной Звезды».
Когда война закончилась, Астафьев женился на писательнице Марии Корякиной, вместе с ней поселился в городе Чусовой Пермской области. Проживая там, он сменил несколько профессий: был слесарем, учителем, кладовщиком, работал на местном мясокомбинате. Однако кроме работы Виктор интересовался литературой: даже был постоянным членом литературного кружка.
Литературная карьера
Впервые рассказ Астафьева был напечатан в 1951 году («Гражданский человек»). В том же году Виктор стал работать в газете «Чусовский рабочий», это место не покидал 4 года. Для газеты Астафьев написал множество статей, очерков, рассказов, его литературный талант начал раскрываться все полнее. В 1953 году была опубликована книга Астафьева «До будущей весны».
А в 1958 году в биографии Виктора Астафьева произошло важное событие – его приняли в Союз писателей. Для повышения своего литературного уровня Астафьев учился на Высших литературных курсах с 1959 по 1961 год.
Если кратко охарактеризовать произведения Виктора Астафьева, можно сказать, что они освещают военную, антисоветскую, деревенскую тематику.
За все время своей деятельности Астафьев написал множество произведений. Например, романы «До будущей весны», «Тают снега», «Прокляты и убиты» (роман был удостоен премии РФ в области литературы и искусства). Среди его повестей: «Стародуб», «Слякотная осень», «Так хочется жить», «Из тихого света», «Веселый солдат», «Васюткино озеро», «Царь-рыба».
В сборник «Последний поклон» вошли автобиографические рассказы Астафьева о жизни в сибирской деревне, которые он писал для детей.
Смерть
Умер писатель в Красноярске 29 ноября 2001 года и был похоронен в родном селе Овсянка.