В 1913 году Ахматова написала стихотворение «Не будем пить из одного стакана…», вошедшее в сборник «Четки». По свидетельству Лидии Корнеевны Чуковской, посвящено оно Михаилу Леонидовичу Лозинскому – крупнейшему советскому переводчику. Ему принадлежат переводы на русский язык величайших мировых авторов – Шекспира и Киплинга, Сервантеса и Лопе Де Веги, Данте и д’Аннунцио, Мольера и Вольтера, Гюго и Мериме. К каждому писателю, к каждому произведению он старался найти индивидуальный подход. Кроме того, Лозинский сочинял стихи, правда, им не суждено было стать столь же популярными, как его переводы.Анна Андреевна познакомилась с ним в 1911 году во время заседания «Цеха поэтов». Их общение продолжалось вплоть до его смерти, наступившей в 1955. Ахматова называла Лозинского человеком изумительным, благородным, отличавшимся изящным остроумием, умевшим хранить верность дружбе. Ценила Анна Андреевна и профессиональные качества Михаила Леонидовича. По ее мнению, «в трудном и благородном деле перевода» он был для века двадцатого тем же, чем Жуковский для столетия девятнадцатого. Стихотворения, обращенные к Лозинскому, встречаются у Ахматовой с 1913 по 1940 год. В их числе – «Он длится без конца – янтарный, тяжкий день…», «Надпись на книге».«Не будем пить из одного стакана…» — произведение о трагической любви. Персонажи его – люди слишком разные, чтобы быть вместе. Лирическая героиня, по собственному признанию, дышит луною. Ее возлюбленный – солнцем. Личная жизнь их уже устроена. У нее есть «верный, нежный друг». У него – «веселая подруга». Между персонажами возможны только тайные краткие встречи. Умножать их количество – бессмысленно, ведь в той ситуации, которая есть на данный момент, жить гораздо спокойнее. Зато их любовь свободно расцветает в пространстве творческом. В лирических произведениях героини поет его голос. Как говорилось выше, Ахматова посвятила Лозинскому несколько текстов. Мужской персонаж стихотворения «Не будем пить из одного стакана…» — человек, имеющий отношение к поэзии. В его лирике веет дыхание героини. Здесь тоже есть пересечения с реальными событиями. Известно, что ряд стихотворений Лозинский адресовал Ахматовой. Получается, пространство творчества – единственное пространство, где персонажи могут быть всецело свободными, не скрывать своих чувств, не таиться. При этом их посвящения друг другу – вне времени, страха, забвения.
Федько-халамидник — заводій, дитячий «отаман». «Спокій був його ворогом», — сказано про Федька в авторській ремарці. І це справді так. Федько любить влаштовувати ризикові розваги, дражнити сусідських хлопців. Скільки в ньому відваги, життєвого азарту, винахідливості й тієї надійності, яка, власне, й робить його ватажком! В оповіданні «Федь-ко-халамидник» важлива не тільки напруга подієвої інтриги, а й психологічний сюжет. Ось як автор малює сцену, в якій один виявляє слабкість духу, а другий — великодушність (Слабкодухий боягузливий Толя перекладає свою провину на Федька — і той його рятує) «Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала його і жаліла його… » Федько в Толю, а розплатився за це тяжкими побоями своїх і чужих батьків, та, зрештою, власним життям. Проте, очевидно, по-іншому він не міг. Бачити перед собою слабкого, морально пригніченого, настрахованого і завдати йому удару — це не у Федьковому характері, це понад його гідність!
Пояснення:
Людська душа незбагнена. Її можна порівняти з храмом, у якому живе духовність, витає дух любові, ридає навколішках каяття. Її можна порівняти з новобудовою, де нема ні вікон, ні дверей, де завиває вітер і лютує холод. Її можна порівняти з розкішною віллою, у якій царює багатство, сміється безтурботність, але нема місця для добра, жертовності, щирості.
Відповідь:
Федько-халамидник — заводій, дитячий «отаман». «Спокій був його ворогом», — сказано про Федька в авторській ремарці. І це справді так. Федько любить влаштовувати ризикові розваги, дражнити сусідських хлопців. Скільки в ньому відваги, життєвого азарту, винахідливості й тієї надійності, яка, власне, й робить його ватажком! В оповіданні «Федь-ко-халамидник» важлива не тільки напруга подієвої інтриги, а й психологічний сюжет. Ось як автор малює сцену, в якій один виявляє слабкість духу, а другий — великодушність (Слабкодухий боягузливий Толя перекладає свою провину на Федька — і той його рятує) «Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала його і жаліла його… » Федько в Толю, а розплатився за це тяжкими побоями своїх і чужих батьків, та, зрештою, власним життям. Проте, очевидно, по-іншому він не міг. Бачити перед собою слабкого, морально пригніченого, настрахованого і завдати йому удару — це не у Федьковому характері, це понад його гідність!
Пояснення:
Людська душа незбагнена. Її можна порівняти з храмом, у якому живе духовність, витає дух любові, ридає навколішках каяття. Її можна порівняти з новобудовою, де нема ні вікон, ні дверей, де завиває вітер і лютує холод. Її можна порівняти з розкішною віллою, у якій царює багатство, сміється безтурботність, але нема місця для добра, жертовності, щирості.