Роман Вальтера Скотта “Айвенго” мені зовсім не хотілось читати. Але як тільки я познайомилась з його головним героєм, ім’ям якого і названо роман, я одразу вирішила прочитати цю історію! Айвенго – ідеальний герой, ідеальний лицар, ідеальний друг і коханий. Про його ідеальність свідчать чимало факторів, окрім опису його зовнішності, маємо ще думки про нього інших персонажів і подвиги самого Айвенго. Пропоную переконатись в тому, що Айвенго – ідеальний герой Середньовічної Англії.
Перша причина його ідеальності – зовнішність героя. Автор описує його як молодого юнака 25 років, з засмаглим на сонці обличчям і густими короткими білявими кучерями. Він був не надто високий – трохи вищий від середнього зросту, доволі стрункий. Молодий вродливий юнак – чим не підкорювач жіночих сердець?
Друга причина його ідеальності – риси характеру лицаря. До них належать: чесність, справедливість, мужність, щирість, доброта, вірність своїм ідеалам, любов до вітчизни, вірність прекрасній дамі. Всі ці риси виявляються впродовж роману. Вірність своєму королю Річарду Левине Серце, кохання до леді Ровени, товариське піклування про Ребекку та багато інших випадків, коли Айвенго проявляє себе якнайкраще.
Третя причина – ставлення до нього інших персонажів твору. Звичайно, не всі його люблять, але так чи інакше захоплюються його лицарською честю, мужністю, відвагою. Леді Ровена і Ребекка вбачають в ньому ідеал чоловіка, гідного, чесного, готового взяти на себе відповідальність за долю своєї коханої. Король Річард Левове Серце бачить у своєму зброєносці відважного і вірного товариша, який не пошкодує сил і снаги для своєї держави і свого короля. Принц Джон і Де Брасі, хоч і не люблять Айвенго, але визнають в ньому рівного суперника.
Отже, переконуємось, що автор зумів створити Айвенго ідеальним героєм свого часу і цього ніяк не можна заперечити.
Несчастье Акакия Акакиевича постигает и генерала, тем самым уравнивая их, две крошечные фигурки, равные перед лицом Всевышнего. Этой мысли, в частности, служит явная перекличка сцен пропажи шинели у Акакия Акакиевича и у «значительного лица».
Неправедный старец является гонителем св. Акакия, находящегося у него в послушании, так и в подчинении у «значительного лица» находится Акакий Акакиевич, и «значительное лицо» выступает в финале его гонителем. Как в Житии св. Акакия происходит пробуждение совести «неправедного старца» под влиянием разговора с умершим послушником Акакием, так и «значительное лицо» после встречи с «живым мертвецом» Акакием Акакиевичем меняется в лучшую сторону.
Жизнь Акакия Акакиевича — это не обычная «жизнь», а «житие». Акакий Акакиевич — «мученик 14-го класса». Земное бытие мученика посмертная молва окружила легендарными подробностями.
Смерть «маленького человека» обретает у Гоголя черты космического катаклизма.
Судьба Акакия Акакиевича — судьба человека вообще перед лицом Бога, вселенной. Его основной и, кажется, единственный талант заключался в довольствоваться тем, что у него есть. Это помогает ему преодолевать все противоречия жизни и в какой-то степени становится проявлением «бесстрастия». С утратой этого свойства Акакий Акакиевич утрачивает и саму жизнь.
Его поведение перед смертью полностью противоречит смирению. В предсмертном бреду Акакий Акакиевич произносит гневливые, злые слова. Это еще один момент соприкосновения с «Лествицей».
Казалось бы, на примере «Шинели» можно говорить о том, что писатель наследует в ней традицию житийного жанра. Однако сопоставление текста повести и текста жития сложнее, чем простая параллель. В случае с Акакием Акакиевичем о святости говорить нельзя.
Финал повести звучит и как «торжество правды», как изображение посмертного бунта Башмачкина против «значительных лиц», т. е. как грозная возможность бунта, а не ее реализация, как борьба не героя, а автора против деспотизма сильных мира, как выражение и мести и возмездия слабых. Значение финала исследователи связывали не только с образом Башмачкина, но и с образом «значительного лица». И нередко получалось, что повесть написана лишь для того, чтобы показать раскаяние генерала.
Обобщение: Значительные лица должны испытывать свою вину за трагическую судьбу Акакия Акакиевича. Вот почему образ его после смерти вырастает во враждебную им, страшную и зловещую символическую фигуру, тревожащую их совесть.
Объяснение:
ничег страшного не будет если слов будет больше наоборот хорошо
Роман Вальтера Скотта “Айвенго” мені зовсім не хотілось читати. Але як тільки я познайомилась з його головним героєм, ім’ям якого і названо роман, я одразу вирішила прочитати цю історію! Айвенго – ідеальний герой, ідеальний лицар, ідеальний друг і коханий. Про його ідеальність свідчать чимало факторів, окрім опису його зовнішності, маємо ще думки про нього інших персонажів і подвиги самого Айвенго. Пропоную переконатись в тому, що Айвенго – ідеальний герой Середньовічної Англії.
Перша причина його ідеальності – зовнішність героя. Автор описує його як молодого юнака 25 років, з засмаглим на сонці обличчям і густими короткими білявими кучерями. Він був не надто високий – трохи вищий від середнього зросту, доволі стрункий. Молодий вродливий юнак – чим не підкорювач жіночих сердець?
Друга причина його ідеальності – риси характеру лицаря. До них належать: чесність, справедливість, мужність, щирість, доброта, вірність своїм ідеалам, любов до вітчизни, вірність прекрасній дамі. Всі ці риси виявляються впродовж роману. Вірність своєму королю Річарду Левине Серце, кохання до леді Ровени, товариське піклування про Ребекку та багато інших випадків, коли Айвенго проявляє себе якнайкраще.
Третя причина – ставлення до нього інших персонажів твору. Звичайно, не всі його люблять, але так чи інакше захоплюються його лицарською честю, мужністю, відвагою. Леді Ровена і Ребекка вбачають в ньому ідеал чоловіка, гідного, чесного, готового взяти на себе відповідальність за долю своєї коханої. Король Річард Левове Серце бачить у своєму зброєносці відважного і вірного товариша, який не пошкодує сил і снаги для своєї держави і свого короля. Принц Джон і Де Брасі, хоч і не люблять Айвенго, але визнають в ньому рівного суперника.
Отже, переконуємось, що автор зумів створити Айвенго ідеальним героєм свого часу і цього ніяк не можна заперечити.
(Джерело:https://dovidka.biz.ua/chomu-aivenho-idealnyi-heroi-serednovichnoi-anhlii
Несчастье Акакия Акакиевича постигает и генерала, тем самым уравнивая их, две крошечные фигурки, равные перед лицом Всевышнего. Этой мысли, в частности, служит явная перекличка сцен пропажи шинели у Акакия Акакиевича и у «значительного лица».
Неправедный старец является гонителем св. Акакия, находящегося у него в послушании, так и в подчинении у «значительного лица» находится Акакий Акакиевич, и «значительное лицо» выступает в финале его гонителем. Как в Житии св. Акакия происходит пробуждение совести «неправедного старца» под влиянием разговора с умершим послушником Акакием, так и «значительное лицо» после встречи с «живым мертвецом» Акакием Акакиевичем меняется в лучшую сторону.
Жизнь Акакия Акакиевича — это не обычная «жизнь», а «житие». Акакий Акакиевич — «мученик 14-го класса». Земное бытие мученика посмертная молва окружила легендарными подробностями.
Смерть «маленького человека» обретает у Гоголя черты космического катаклизма.
Судьба Акакия Акакиевича — судьба человека вообще перед лицом Бога, вселенной. Его основной и, кажется, единственный талант заключался в довольствоваться тем, что у него есть. Это помогает ему преодолевать все противоречия жизни и в какой-то степени становится проявлением «бесстрастия». С утратой этого свойства Акакий Акакиевич утрачивает и саму жизнь.
Его поведение перед смертью полностью противоречит смирению. В предсмертном бреду Акакий Акакиевич произносит гневливые, злые слова. Это еще один момент соприкосновения с «Лествицей».
Казалось бы, на примере «Шинели» можно говорить о том, что писатель наследует в ней традицию житийного жанра. Однако сопоставление текста повести и текста жития сложнее, чем простая параллель. В случае с Акакием Акакиевичем о святости говорить нельзя.
Финал повести звучит и как «торжество правды», как изображение посмертного бунта Башмачкина против «значительных лиц», т. е. как грозная возможность бунта, а не ее реализация, как борьба не героя, а автора против деспотизма сильных мира, как выражение и мести и возмездия слабых. Значение финала исследователи связывали не только с образом Башмачкина, но и с образом «значительного лица». И нередко получалось, что повесть написана лишь для того, чтобы показать раскаяние генерала.
Обобщение: Значительные лица должны испытывать свою вину за трагическую судьбу Акакия Акакиевича. Вот почему образ его после смерти вырастает во враждебную им, страшную и зловещую символическую фигуру, тревожащую их совесть.
Объяснение:
ничег страшного не будет если слов будет больше наоборот хорошо