Не за обличчя судіть, а за серце. Це дуже популярний, а головне, вірний вираз. Адже це дійсно так. Коли ми вперше бачимо людину, ми звертаємо увагу на його зовнішній вигляд. А також на ті його якості, які він не приховує, або навіть «домальовує» собі.
Ми дивимося на те, як людина виглядає. Чи дорогий у нього одяг, чи якісний він, чи відкритий у нього вигляд… Ми дивимося на риси його обличчя – чи рівні вони, красиві і чисті. Ми дивимося на те, як людина рухається, на її ходу, жести, поставу, фігуру. Ми дивимося на поверхневий характер людини, на його «обгортку». Іншими словами, при першій зустрічі ми бачимо людей такими, якими вони хочуть нам здаватися.
Але, як правило, перше враження оманливе. Ні в якому разі не можна судити про людину, не пізнавши її гарненько. Часом хороші якості ховаються глибоко в душі. А іноді зовсім навпаки, людина виставляє свої кращі сторони на показ. І далеко не завжди під яскравою упаковкою ховається смачна начинка.
Рідко коли під дорогим одягом ховаються по-справжньому хороші якості, які важливі для спілкування і дружби. Без яких всі ці дорогі речі нічого не варті. Наприклад щирість, щедрість, доброта, вміння підтримати словом чи ділом… Можна ще довго перераховувати.
Нажаль, люди забули, що є справжніми цінностями . Для деяких людей властиво мислити поверхнево. На мій погляд, цю саму «яскраву обгортку» потрібно заслужити. Взагалі, люди повинні бути тими, ким вони є насправді.
Особисто я люблю сміливі рішення. Я захоплююся оригінальними людьми, які мають фантазію. Я вважаю, що зовнішній образ людини повинен відображати її душу. Це має бути справжня частина тебе, а не обманка.
Не потрібно видавати себе за когось іншого, приписувати собі якості, яких немає насправді. Або навпаки, не потрібно засуджувати себе ні за що, «обростати» неіснуючими проблемами і вважати себе гірше за інших. Просто потрібно бути самими собою – це найголовніше. Кожна людина прекрасна і унікальна по-своєму. Треба тільки знайти в собі ту зірочку, яка буде виблискувати!
Коли ми знайомимося з новими людьми, то в першу чергу звертаємо увагу на зовнішній вигляд людини: як вона одягнена, як говорить, як поводиться. Якщо тобі щось не подобається в новому знайомому, то знайомство може і не перерости в товариство і дружбу.
З плином часу, часто спілкуючись, ми краще пізнаємо один одного. Стають зрозумілими причини вчинків, розкривається внутрішній світ людини. Адже тільки з часом можна дізнатися: чи добра людина, чи просто лицемірить, розумна вона чи хвалькувата. А коли ти цінуєш і поважаєш людину, то її зовнішній вигляд вже не має такого великого значення, як раніше.
Так давайте будемо намагатися, щоб наше обличчя не надто сильно відрізнялося від нас самих. Давайте будемо любити і приймати себе такими, якими ми є! Адже ми – це ми! І ми народжені саме такими!
Итак, Чичикову город вполне понравился: он нашел, что "город никак не уступал другим губернским городам". В чем же его привлекательность? ответ на этот вопрос дает автор, иронизируя сначала по поводу внешнего облика города: желтая краска на каменных домах (государственные учреждения и жилища сильных мира сего) , как ей и положено, очень ярка, серая на деревянных (обиталища тех, кто менее одарен судьбой) скромна. Затем он подчеркивает, что на домах "вечный мезонин", очень красивый, "по мнению губернских архитекторов". Особенную иронию вызывает сообщение в газете об аллее "широковетвистых дерев, дающих прохладу в знойный летний день". Здесь особенно отчетливо видно чувство юмора автора, который высмеивает высокопарные речи, на деле не представляющие ничего существенного. Также он смеется и над обывателями города, сонными, словно мухи, которых не может пробудить ото сна, заинтересовать даже приезд нового экипажа, что обычно в маленьких городах вызывает едва ли не переполох. А здесь же двое мужиков лишь обсуждают колесо рессорной брички Чичикова. Чиновники города - вполне благопристойные люди. Все они живут в мире, покое и согласии. Полицмейстер для жителей - благодетель и отец родной, как и градоначальник. Все они между собой живут в ладу, отношения между ними очень теплые, можно даже сказать, семейные. Чичикову все это очень нравится, особенно то, что они не являются недоступными и вполне поддаются на лесть. А потому он очень комфортно устраивается в их мире. Он показывает себя весьма светским человеком, умея сказать, что надо, пошутить там, где требуется, в общем, предстает "преприятнейшим человеком". Автор же придерживается иной точки зрения и, благодаря его тонкому юмору и иронии, мы видим осмеяние бюрократизма, казнокрадства и канцелярской волокиты. Уделяет внимание Гоголь и трактиру, в котором останавливается Чичиков. Дается подробное описание общей залы с картинами, на одной из которых изображена нимфа "с такими огромными грудями, каких читатель, верно, никогда не видывал". А чего стоит меню трактира, говорящее само за себя: "щи со слоеным пирожком, сберегаемым для проезжающих в течение нескольких неделей, мозги с горошком, сосиски с капустой, пулярка жареная, огурец соленый и вечный слоеный сладкий пирожок, всегда готовый к услугам... " Так?
Ми дивимося на те, як людина виглядає. Чи дорогий у нього одяг, чи якісний він, чи відкритий у нього вигляд… Ми дивимося на риси його обличчя – чи рівні вони, красиві і чисті. Ми дивимося на те, як людина рухається, на її ходу, жести, поставу, фігуру. Ми дивимося на поверхневий характер людини, на його «обгортку». Іншими словами, при першій зустрічі ми бачимо людей такими, якими вони хочуть нам здаватися.
Але, як правило, перше враження оманливе. Ні в якому разі не можна судити про людину, не пізнавши її гарненько. Часом хороші якості ховаються глибоко в душі. А іноді зовсім навпаки, людина виставляє свої кращі сторони на показ. І далеко не завжди під яскравою упаковкою ховається смачна начинка.
Рідко коли під дорогим одягом ховаються по-справжньому хороші якості, які важливі для спілкування і дружби. Без яких всі ці дорогі речі нічого не варті. Наприклад щирість, щедрість, доброта, вміння підтримати словом чи ділом… Можна ще довго перераховувати.
Нажаль, люди забули, що є справжніми цінностями . Для деяких людей властиво мислити поверхнево. На мій погляд, цю саму «яскраву обгортку» потрібно заслужити. Взагалі, люди повинні бути тими, ким вони є насправді.
Особисто я люблю сміливі рішення. Я захоплююся оригінальними людьми, які мають фантазію. Я вважаю, що зовнішній образ людини повинен відображати її душу. Це має бути справжня частина тебе, а не обманка.
Не потрібно видавати себе за когось іншого, приписувати собі якості, яких немає насправді. Або навпаки, не потрібно засуджувати себе ні за що, «обростати» неіснуючими проблемами і вважати себе гірше за інших. Просто потрібно бути самими собою – це найголовніше. Кожна людина прекрасна і унікальна по-своєму. Треба тільки знайти в собі ту зірочку, яка буде виблискувати!
Коли ми знайомимося з новими людьми, то в першу чергу звертаємо увагу на зовнішній вигляд людини: як вона одягнена, як говорить, як поводиться. Якщо тобі щось не подобається в новому знайомому, то знайомство може і не перерости в товариство і дружбу.
З плином часу, часто спілкуючись, ми краще пізнаємо один одного. Стають зрозумілими причини вчинків, розкривається внутрішній світ людини. Адже тільки з часом можна дізнатися: чи добра людина, чи просто лицемірить, розумна вона чи хвалькувата. А коли ти цінуєш і поважаєш людину, то її зовнішній вигляд вже не має такого великого значення, як раніше.
Так давайте будемо намагатися, щоб наше обличчя не надто сильно відрізнялося від нас самих. Давайте будемо любити і приймати себе такими, якими ми є! Адже ми – це ми! І ми народжені саме такими!
Особенную иронию вызывает сообщение в газете об аллее "широковетвистых дерев, дающих прохладу в знойный летний день". Здесь особенно отчетливо видно чувство юмора автора, который высмеивает высокопарные речи, на деле не представляющие ничего существенного.
Также он смеется и над обывателями города, сонными, словно мухи, которых не может пробудить ото сна, заинтересовать даже приезд нового экипажа, что обычно в маленьких городах вызывает едва ли не переполох. А здесь же двое мужиков лишь обсуждают колесо рессорной брички Чичикова.
Чиновники города - вполне благопристойные люди. Все они живут в мире, покое и согласии. Полицмейстер для жителей - благодетель и отец родной, как и градоначальник. Все они между собой живут в ладу, отношения между ними очень теплые, можно даже сказать, семейные.
Чичикову все это очень нравится, особенно то, что они не являются недоступными и вполне поддаются на лесть. А потому он очень комфортно устраивается в их мире. Он показывает себя весьма светским человеком, умея сказать, что надо, пошутить там, где требуется, в общем, предстает "преприятнейшим человеком".
Автор же придерживается иной точки зрения и, благодаря его тонкому юмору и иронии, мы видим осмеяние бюрократизма, казнокрадства и канцелярской волокиты.
Уделяет внимание Гоголь и трактиру, в котором останавливается Чичиков. Дается подробное описание общей залы с картинами, на одной из которых изображена нимфа "с такими огромными грудями, каких читатель, верно, никогда не видывал".
А чего стоит меню трактира, говорящее само за себя: "щи со слоеным пирожком, сберегаемым для проезжающих в течение нескольких неделей, мозги с горошком, сосиски с капустой, пулярка жареная, огурец соленый и вечный слоеный сладкий пирожок, всегда готовый к услугам... "
Так?