Ренесанс Літерату́ра Відро́дження (література Ренесансу) — період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 16 століття в інших країнах Європи. Риси Відродження частково присутні і в літературах Сходу. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса.
Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво.
Зародження епохи Відродження Редагувати
Своїм корінням культура Відродження пов'язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодального суспільства. Ці тенденції виникли ще в 11-12 столітті. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця «світська культура» не була ні поза релігійною, ні антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло поринати як в «небесні висі», так і в «земний світ». При цьому світська культура Середньовіччя мала відносно автономний характер, бо не підпорядковувалася безпосередньо ні інтересам церкви, ні запитам богослов'я. Середньовічна світська культура займалася земними справами та турботами людини, що і призвело врешті-решт до розвитку моральної філософії, юриспруденції, медицини, математики, географії, історіографії, риторики. До виникнення поезії вагантів, куртуазної лірики, лицарського роману.
Відродження ламає звичні межі не тільки в розумінні людини, а й в астрономічних і географічних уявленнях, в науці та в технологіях світу (як суто промислових, так і культурних). Створюється геліоцентрична картина світу, робляться великі географічні відкриття, розквітають фізичні теорії, анатомія, медицина гається стрімкий ріст міст, розвиток ремесел. Людство вступало в нову фазу суспільного розвитку, відбувався перехід до індустріальної цивілізації. З'явилися перші мануфактури, водяні млини, банки, гільдії купців та ремісників. Розвивалася буржуазна (бюргерська, міська) культура. Але чи не найбільше Ренесанс виявив себе в образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі. Річ у тому, що саме тут, зокрема, у живописі, була репрезентована єдність людини і природи як принцип культурного буття.
Ідентифікувати Відродження як самостійну історико-культурну добу дозволяють:
Власне світоглядне обличчя доби. Культура Відродження суттєво змінила акценти в середньовічній «картині світу», розгорнула у своїй драматичній еволюції (від самоствердження до заперечення) відмінні від власне середньовічної шкали цінностей свою естетику, свою жанрову структуру.
Принципово інший соціокультурний ритм. За доби Відродження відбулася різка інтенсифікація культурного і соціально-політичного життя суспільства у всіх його основних напрямах. Соціокультурна сфера розшаровується, насичується суперечливими, різноспрямованими тенденціями, стає різноплановою і загалом виявляється результатом складної взаємодії середньовічних, гуманістичних і позагуманістичних явищ. Новий вектор розвитку, пов'язаний з переорієнтацією свідомості з сакрального на земне, з небесного на людське, з потойбічної вертикалі на поцейбічну горизонталь, ніби роздвоює основні соціокультурні та суспільно-історичні явища доби Ренесансу.
Зрушення в сфері художньо-естетичної свідомості. Спочатку вони втілюються у вигляді певних стилів (класичний ренесансний стиль, маньєризм) і за часів пізнього Відродження започатковують певні початки Бароко і Класицизму, які виникнуть і розгортатимуться в наступну культурну епоху.
4) Наявна відмінність Відродження від попередньої культурної доби Середньовіччя і наступної культурної епохи 17-18 століть. На відміну від традиційної середньовічної культури, ренесансна культура функціонувала у незрівнянно локальні часові відрізки, не мала таких інституцій, щоб виступати механізмом регулювання основ сучасного собі суспільного життя. Тобто, культура Ренесансу не призвела до ренесансного типу державності. Нове розуміння людини як творця проявилося у ставленні до митців: на відміну від Середньовіччя, доба Відродження зберегла майже всі імена архітекторів, художників, скульпторів, ювелірів. Процес визволення митців від цехової залежності завершився створенням академій.
ответ:Феерическая комедия «Клоп» была написана в 1928 году. Как отмечал сам автор, ее создание было тесным образом связано с газетной работой, с циклом стихотворений, написанных на тему борьбы с мещанством. Пьеса «Клоп» отличается агитационными обращениями в зрительный зал. Цитаты из периодики, тексты реклам, лозунги усиливают зрелищно-игровую, откровенно условную основу построения действия. Соединение сатирической иронии и буффонного комизма составляют характерную особенность содержания феерической комедии.
Сценическое воплощение пьесы было осуществлено с рекламных плакатов, рисунков Маяковского. В первой части спектакля декорации и костюмы отмечены печатью моды 1928 года. Сложности возникли с оформлением второй части. Образ будущего требовал новаторского решения. Во второй части спектакля реклама Маяковского уступила место литым фигурам спортсменов, а на занавесе был изображен силуэт университета со стихами поэта, восторженно приветствующего будущее. Маяковский был убежден, что люди через 50 лет будут спортивными, здоровыми и радостными. Вот почему в сценическом воплощении второй части преобладали воспетые еще футуристами металлические и стеклянные конструкции в единстве стиля с одеждой девушек-ведущих, сменяющие пестроту и безвкусицу моды времен нэпа.
Маяковский однажды назвал своих персонажей «оживленными» тенденциями, эта мысль отмечает характерную черту драматической поэтики пьесы «Клоп». Каждый из персонажей произносит реплики, носящие саморазоблачительный характер.
Реплики Баяна построены на нарочито несуразном использовании стандартных словосочетаний канцелярских оборотов речи. Герой произносит монолог, его разоблачающий, совершенно не догадываясь о скрытом в нем сатирическом эффекте. Откровенность сатирического приема позволяет зрителю выявить позицию автора, осуждающего отрицательного героя. В критике мещанстве Маяковский был не одинок. Горький в своей первой пьесе «Мещане» обличал паразитизм праздности. В пьесе «Клоп» показана почва, благоприятная для расцвета мещанства в эпоху нэпа.
Маяковский обнажает античеловеческую природу собственника, замкнутого и жиреющего в мещанском уюте. Разоблачая мещанство как социальное явление, автор обнажает сущность обывателя, развертывает фабулу пьесы в виде опыта «сравнительной зверологии». Маяковский так сформулировал основу сатирической завязки своей пьесы: «Комедия направлена по одной линии... Присыпкина через 50 лет будут считать зверем».
Во второй части пьесы, действие которой датируется 1979 годом, размороженного Присыпкина помещают вместе с клопом в клетку, как «страшного человекообразного симулянта» — представителя вымершего животного вида «обывателиус вульгарис».
Автор высмеивает самоуверенность и наглость Присыпкина, противопоставляет ему образы Молодого рабочего, Уборщика, Изобретателя, Слесаря, которые непримиримы в осуждении романсово-гитарной мещанской лирики и пошлости, окутывающей словесным флером психологию делячества.
Маяковский использует гиперболы, приемы эстрадно-циркового искусства, призванные опровергнуть идиллические мещанские идеалы. Показательны авторские ремарки, рисующие места действия в их сравнительном сопоставлении. Старый мир отмечен зеркалами, бумажными цветами, бутылками. Картины будущего представляют царство техники, покорной человеку, присутствующему в целесообразно организованной материальной культуре.
Автор протестует против фетишизирования вещи человеком: «Не в галстуке дело, а в том, что не галстук к нему, а он к галстуку привязан».
Одной из главных в пьесе становится идея опасности, исходящей от торжествующего мещанства. Автор осуждает обывателя, высмеивает пережитки старого мира. И все же поспешно утверждать, что Маяковский обольщается по поводу грядущего и очень скорого переустройства человеческой натуры. Проходит 50 лет, Присыпкина размораживают, и, казалось бы, теперь его следует воспринимать исключительно как музейный экспонат. Подобный оптимизм чужд Маяковскому. Буффонно-плакатное заострение конфликта, сатирический пафос произведения не могут быть разрешены победой мечтательного идеала над мещанской моралью.
Горькая ирония автора ощущается в радостном крике Присыпкина, обращающегося в зрительный зал: «Граждане! Братцы! Свои! Родные! Откуда? Сколько вас?! Когда же вас всех разморозили? Чего ж я один в клетке? Родимые, братцы ко мне! За что ж я страдаю?! Граждане!.. »
Комедия завершается. Гости напуганы тирадой Присыпкина, Директор успокаивает их. И начинает казаться, что беспокойство собравшихся было ложным. По Маяковскому, обольщение победы над злом поспешно, умиротворенность от сценического торжества добра обманчива. Последняя реплика произнесена, «обывателиус вульгарис» осужден зрительским смехом, но настойчиво и требовательно звучит гоголевская мысль: «Чему смеетесь? над собой смеетесь».
Ренесанс Літерату́ра Відро́дження (література Ренесансу) — період в історії світової літератури, що охоплює 14-16 століття в Італії та кінець 15 — початок 16 століття в інших країнах Європи. Риси Відродження частково присутні і в літературах Сходу. Кінцем доби можна вважати 1616 рік — дату смерті Шекспіра і Сервантеса.
Першим назву «Відродження» або, французькою мовою, «Ренесанс» застосував у 16 столітті італійський історик мистецтва Джорджо Вазарі. Він прагнув підкреслити факт повернення образотворчого мистецтва тієї доби до античних взірців. Поступово назву «Відродження» поширили на всю культурно-історичну добу та її мистецтво.
Зародження епохи Відродження Редагувати
Своїм корінням культура Відродження пов'язана з розвитком світських тенденцій в культурі феодального суспільства. Ці тенденції виникли ще в 11-12 столітті. Саме тоді в результаті процесу розумової диференціації світська культура почала відокремлюватися від церковної культури. І хоча ця «світська культура» не була ні поза релігійною, ні антирелігійною, сам факт її виникнення свідчив про внутрішню суперечливість середньовічного світоспоглядання, яке могло поринати як в «небесні висі», так і в «земний світ». При цьому світська культура Середньовіччя мала відносно автономний характер, бо не підпорядковувалася безпосередньо ні інтересам церкви, ні запитам богослов'я. Середньовічна світська культура займалася земними справами та турботами людини, що і призвело врешті-решт до розвитку моральної філософії, юриспруденції, медицини, математики, географії, історіографії, риторики. До виникнення поезії вагантів, куртуазної лірики, лицарського роману.
Відродження ламає звичні межі не тільки в розумінні людини, а й в астрономічних і географічних уявленнях, в науці та в технологіях світу (як суто промислових, так і культурних). Створюється геліоцентрична картина світу, робляться великі географічні відкриття, розквітають фізичні теорії, анатомія, медицина гається стрімкий ріст міст, розвиток ремесел. Людство вступало в нову фазу суспільного розвитку, відбувався перехід до індустріальної цивілізації. З'явилися перші мануфактури, водяні млини, банки, гільдії купців та ремісників. Розвивалася буржуазна (бюргерська, міська) культура. Але чи не найбільше Ренесанс виявив себе в образотворчому мистецтві, архітектурі, літературі. Річ у тому, що саме тут, зокрема, у живописі, була репрезентована єдність людини і природи як принцип культурного буття.
Ідентифікувати Відродження як самостійну історико-культурну добу дозволяють:
Власне світоглядне обличчя доби. Культура Відродження суттєво змінила акценти в середньовічній «картині світу», розгорнула у своїй драматичній еволюції (від самоствердження до заперечення) відмінні від власне середньовічної шкали цінностей свою естетику, свою жанрову структуру.
Принципово інший соціокультурний ритм. За доби Відродження відбулася різка інтенсифікація культурного і соціально-політичного життя суспільства у всіх його основних напрямах. Соціокультурна сфера розшаровується, насичується суперечливими, різноспрямованими тенденціями, стає різноплановою і загалом виявляється результатом складної взаємодії середньовічних, гуманістичних і позагуманістичних явищ. Новий вектор розвитку, пов'язаний з переорієнтацією свідомості з сакрального на земне, з небесного на людське, з потойбічної вертикалі на поцейбічну горизонталь, ніби роздвоює основні соціокультурні та суспільно-історичні явища доби Ренесансу.
Зрушення в сфері художньо-естетичної свідомості. Спочатку вони втілюються у вигляді певних стилів (класичний ренесансний стиль, маньєризм) і за часів пізнього Відродження започатковують певні початки Бароко і Класицизму, які виникнуть і розгортатимуться в наступну культурну епоху.
4) Наявна відмінність Відродження від попередньої культурної доби Середньовіччя і наступної культурної епохи 17-18 століть. На відміну від традиційної середньовічної культури, ренесансна культура функціонувала у незрівнянно локальні часові відрізки, не мала таких інституцій, щоб виступати механізмом регулювання основ сучасного собі суспільного життя. Тобто, культура Ренесансу не призвела до ренесансного типу державності. Нове розуміння людини як творця проявилося у ставленні до митців: на відміну від Середньовіччя, доба Відродження зберегла майже всі імена архітекторів, художників, скульпторів, ювелірів. Процес визволення митців від цехової залежності завершився створенням академій.
ответ:Феерическая комедия «Клоп» была написана в 1928 году. Как отмечал сам автор, ее создание было тесным образом связано с газетной работой, с циклом стихотворений, написанных на тему борьбы с мещанством. Пьеса «Клоп» отличается агитационными обращениями в зрительный зал. Цитаты из периодики, тексты реклам, лозунги усиливают зрелищно-игровую, откровенно условную основу построения действия. Соединение сатирической иронии и буффонного комизма составляют характерную особенность содержания феерической комедии.
Сценическое воплощение пьесы было осуществлено с рекламных плакатов, рисунков Маяковского. В первой части спектакля декорации и костюмы отмечены печатью моды 1928 года. Сложности возникли с оформлением второй части. Образ будущего требовал новаторского решения. Во второй части спектакля реклама Маяковского уступила место литым фигурам спортсменов, а на занавесе был изображен силуэт университета со стихами поэта, восторженно приветствующего будущее. Маяковский был убежден, что люди через 50 лет будут спортивными, здоровыми и радостными. Вот почему в сценическом воплощении второй части преобладали воспетые еще футуристами металлические и стеклянные конструкции в единстве стиля с одеждой девушек-ведущих, сменяющие пестроту и безвкусицу моды времен нэпа.
Маяковский однажды назвал своих персонажей «оживленными» тенденциями, эта мысль отмечает характерную черту драматической поэтики пьесы «Клоп». Каждый из персонажей произносит реплики, носящие саморазоблачительный характер.
Реплики Баяна построены на нарочито несуразном использовании стандартных словосочетаний канцелярских оборотов речи. Герой произносит монолог, его разоблачающий, совершенно не догадываясь о скрытом в нем сатирическом эффекте. Откровенность сатирического приема позволяет зрителю выявить позицию автора, осуждающего отрицательного героя. В критике мещанстве Маяковский был не одинок. Горький в своей первой пьесе «Мещане» обличал паразитизм праздности. В пьесе «Клоп» показана почва, благоприятная для расцвета мещанства в эпоху нэпа.
Маяковский обнажает античеловеческую природу собственника, замкнутого и жиреющего в мещанском уюте. Разоблачая мещанство как социальное явление, автор обнажает сущность обывателя, развертывает фабулу пьесы в виде опыта «сравнительной зверологии». Маяковский так сформулировал основу сатирической завязки своей пьесы: «Комедия направлена по одной линии... Присыпкина через 50 лет будут считать зверем».
Во второй части пьесы, действие которой датируется 1979 годом, размороженного Присыпкина помещают вместе с клопом в клетку, как «страшного человекообразного симулянта» — представителя вымершего животного вида «обывателиус вульгарис».
Автор высмеивает самоуверенность и наглость Присыпкина, противопоставляет ему образы Молодого рабочего, Уборщика, Изобретателя, Слесаря, которые непримиримы в осуждении романсово-гитарной мещанской лирики и пошлости, окутывающей словесным флером психологию делячества.
Маяковский использует гиперболы, приемы эстрадно-циркового искусства, призванные опровергнуть идиллические мещанские идеалы. Показательны авторские ремарки, рисующие места действия в их сравнительном сопоставлении. Старый мир отмечен зеркалами, бумажными цветами, бутылками. Картины будущего представляют царство техники, покорной человеку, присутствующему в целесообразно организованной материальной культуре.
Автор протестует против фетишизирования вещи человеком: «Не в галстуке дело, а в том, что не галстук к нему, а он к галстуку привязан».
Одной из главных в пьесе становится идея опасности, исходящей от торжествующего мещанства. Автор осуждает обывателя, высмеивает пережитки старого мира. И все же поспешно утверждать, что Маяковский обольщается по поводу грядущего и очень скорого переустройства человеческой натуры. Проходит 50 лет, Присыпкина размораживают, и, казалось бы, теперь его следует воспринимать исключительно как музейный экспонат. Подобный оптимизм чужд Маяковскому. Буффонно-плакатное заострение конфликта, сатирический пафос произведения не могут быть разрешены победой мечтательного идеала над мещанской моралью.
Горькая ирония автора ощущается в радостном крике Присыпкина, обращающегося в зрительный зал: «Граждане! Братцы! Свои! Родные! Откуда? Сколько вас?! Когда же вас всех разморозили? Чего ж я один в клетке? Родимые, братцы ко мне! За что ж я страдаю?! Граждане!.. »
Комедия завершается. Гости напуганы тирадой Присыпкина, Директор успокаивает их. И начинает казаться, что беспокойство собравшихся было ложным. По Маяковскому, обольщение победы над злом поспешно, умиротворенность от сценического торжества добра обманчива. Последняя реплика произнесена, «обывателиус вульгарис» осужден зрительским смехом, но настойчиво и требовательно звучит гоголевская мысль: «Чему смеетесь? над собой смеетесь».
Объяснение: