ОбъясБіблійні мотиви та образи в творчості українських письменників 19-20 століть
Кінець ХІХ — початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
Донедавна українську літературу кінця ХІХ — початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали об’єктивно, із врахуванням усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали широту й різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні погляди на проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.
Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.
В історії української літератури кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.
Бiблiя (книга) — визначна пам'ятка свiтової лiтератури. На сторiнках Бiблiї багато прекрасних, поетичних легенд. Цi легенди давним-давно iснували в народi i передавались з уст в уста. Потiм, через багато столiть, мудрецi i поети почали в рiзний час записувати їх, потiм цi записи були зiбранi в "Бiблiю". Ця книга включає в ритуальнi i юридичнi кодекси, iсторичнi хронiки, мiфи, народнi пiснi (переможнi, величальнi, поховальнi, сатиричнi, любовну лiрику тощо).
Iз часiв середньовiччя i до наших днiв лiтература черпає з Бiблiї теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи їх вiдповiдно до вимог та iдей свого часу.
Найбiльшою популярнiстю серед українських письменникiв користувалася притча про сiяча, що пояснюється просвiтительською функцiєю лiтератури, прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз звертався Тарас Шевченко ("Чигирине, Чигирине...", поеми "Сон" i "Кавказ", "Саул", "Не нарiкаю я на Бога") i Пантелеймон Кулiш ("Дума", "Старець", "Неньчина пiсня"). Цю притчу у демократично-просвiтительському дусi перетлумачують Юрiй Федькович ("Нива", "Дикi думи", "Думи мої, дiти мої") Михайло Старицький ("На новий рiк", "Нива").
Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, "грубого реалізму", бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.
Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті "З останніх десятиліть ХІХ віку": "Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері" [1, 108]. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли "нову школу" літератури від "старої", а в статтях, "Старе й нове в сучасній українській літературі", "Принципи й безпринципність" та ін. продовжив розмову на цю тему.
Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ — початку ХХ ст. – це час народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для кожного ясно, що реалізм М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх попередників: "Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і "чистого мистецтва"" [2, 70].
Русский писатель, баснописец и журналист. Родился 13 февраля 1769 г. в Москве, в семье отставного армейского офицера. Служил мелким чиновником в казенной палате. Правильного образования он так и не получил, занимался самообразованием, изучал литературу и математику, французский и итальянский языки. В 1777–1790 гг. молодой чиновник пробует силы на драматическом поприще.
В 1789 г. Крылов издает журнал «Почта духов», в котором публикует сатирические послания, обличавшие злоупотребления государственных чиновников.
В 1792 г. Крылов выходит в отставку, печатает в купленной им типографии сатирический журнал «Зритель», в том же году выходит в свет его повесть «Каиб». Занимаясь политической сатирой, Крылов продолжает дело Н.И. Новикова. Однако его творчество вызывает недовольство Екатерины II, Крылову приходится на время покинуть Петербург и жить в Москве и Риге.
В 1805 г Крылов перевел две басни Лафонтена и с этого началась его деятельность баснописца, которую он продолжал до конца своих дней, несмотря на немалый успех в драматургии («Модная лавка» и «Урок дочкам», «Пирог»).
В 1809 г. вышла первая книга басен собственного сочинения. Впервые к нему приходит настоящая слава.
В 1812–1841 гг. он служил библиотекаря в императорской Публичной библиотеке.
ОбъясБіблійні мотиви та образи в творчості українських письменників 19-20 століть
Кінець ХІХ — початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладніших періодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.
Донедавна українську літературу кінця ХІХ — початку ХХ ст. не досліджували комплексно, як систему, не вивчали об’єктивно, із врахуванням усіх мистецьких явищ і фактів, не розкривали широту й різноманітність оновлення стильових особливостей літератури. В останні роки інтерес дослідників-літературознавців до цієї культурної епохи значно зріс, що викликало неоднозначні, інколи навіть діаметрально протилежні погляди на проблему визначення художніх методів та стилів художньої літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Серед теоретичних проблем, висунутих літературним процесом 90-х років ХІХ ст. і початком наступного, можливо, центральною є проблема визначення художнього методу, проблема поєднання традицій та новаторства в літературі.
Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. – явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму – художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму.
В історії української літератури кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.
Бiблiя (книга) — визначна пам'ятка свiтової лiтератури. На сторiнках Бiблiї багато прекрасних, поетичних легенд. Цi легенди давним-давно iснували в народi i передавались з уст в уста. Потiм, через багато столiть, мудрецi i поети почали в рiзний час записувати їх, потiм цi записи були зiбранi в "Бiблiю". Ця книга включає в ритуальнi i юридичнi кодекси, iсторичнi хронiки, мiфи, народнi пiснi (переможнi, величальнi, поховальнi, сатиричнi, любовну лiрику тощо).
Iз часiв середньовiччя i до наших днiв лiтература черпає з Бiблiї теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи їх вiдповiдно до вимог та iдей свого часу.
Найбiльшою популярнiстю серед українських письменникiв користувалася притча про сiяча, що пояснюється просвiтительською функцiєю лiтератури, прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз звертався Тарас Шевченко ("Чигирине, Чигирине...", поеми "Сон" i "Кавказ", "Саул", "Не нарiкаю я на Бога") i Пантелеймон Кулiш ("Дума", "Старець", "Неньчина пiсня"). Цю притчу у демократично-просвiтительському дусi перетлумачують Юрiй Федькович ("Нива", "Дикi думи", "Думи мої, дiти мої") Михайло Старицький ("На новий рiк", "Нива").
Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, "грубого реалізму", бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.
Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ – початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І.Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті "З останніх десятиліть ХІХ віку": "Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В.Стефаник, Л.Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері" [1, 108]. У цій статті І.Франко велику увагу приділяв дослідженню нових особливостей літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., правдиво висвітлив ті риси, що відрізняли "нову школу" літератури від "старої", а в статтях, "Старе й нове в сучасній українській літературі", "Принципи й безпринципність" та ін. продовжив розмову на цю тему.
Академік О.І.Білецький зауважував, що література кінця ХІХ — початку ХХ ст. – це час народження нової формації реалізму, для якої не знайшли ще вдалої назви, хоч для кожного ясно, що реалізм М.Коцюбинського, В.Стефаника, С.Васильченка та ін. відрізняється від реалізму їхніх попередників: "Це в усякому разі народження нової реалістичної літератури, що живилася ідеалами наукового соціалізму і вела боротьбу проти просвітянства, що вироджувалося, проти декадентства і "чистого мистецтва"" [2, 70].
Русский писатель, баснописец и журналист. Родился 13 февраля 1769 г. в Москве, в семье отставного армейского офицера. Служил мелким чиновником в казенной палате. Правильного образования он так и не получил, занимался самообразованием, изучал литературу и математику, французский и итальянский языки. В 1777–1790 гг. молодой чиновник пробует силы на драматическом поприще.
В 1789 г. Крылов издает журнал «Почта духов», в котором публикует сатирические послания, обличавшие злоупотребления государственных чиновников.
В 1792 г. Крылов выходит в отставку, печатает в купленной им типографии сатирический журнал «Зритель», в том же году выходит в свет его повесть «Каиб». Занимаясь политической сатирой, Крылов продолжает дело Н.И. Новикова. Однако его творчество вызывает недовольство Екатерины II, Крылову приходится на время покинуть Петербург и жить в Москве и Риге.
В 1805 г Крылов перевел две басни Лафонтена и с этого началась его деятельность баснописца, которую он продолжал до конца своих дней, несмотря на немалый успех в драматургии («Модная лавка» и «Урок дочкам», «Пирог»).
В 1809 г. вышла первая книга басен собственного сочинения. Впервые к нему приходит настоящая слава.
В 1812–1841 гг. он служил библиотекаря в императорской Публичной библиотеке.
Умер в Петербурге 21 ноября 1844 г.