D повести «Евгений и Юлия» , ещё В. В. Сиповским названной «яркой литературной иллюстрацией к факту, выхваченному из жизни» , создан сюжет, в котором разрушается соответствующее сентиментальным представлениям об идеале безмятежное существование чувствительных героев на лоне природы. В идеальную жизнь идеальных героев вмешивается случай - смерть Евгения, воспринимаемая как проявление воли Провидения, рока, судьбы. У Карамзина, несмотря на соответствие событийной канвы повести будущему клише романтической , которой свойственна ситуация разрушения мирного круга бытия, функции мотива иные, нежели, например, в классических Жуковского, где мотив рока связан с наказанием, карой небес за грех . В художественном содержании повести обнаруживается иной аспект: своеобразный эмоциональный протест автора масонской идее о благости смерти . Смерть, считали масоны, - своеобразное человека от греховного будущего.
Напротив, персонажи повести Карамзина глубоко страдают: мать и невеста после смерти Евгения «живут во всегдашнем меланхолическом уединении» . «Меланхолическое уединение» в контексте повести возможно интерпретировать как «тихое отчаяние» , заполненное в финале молитвой и «помышлениями о будущей жизни» время Юлии и матери Евгения вселяют надежду и становятся преодоления отчаяния.
Брати: добрі, милосердні, маючи малі сили та кмітливість, рятують великого звіра; чесні, непідкупні, бережно ставляться до природи. Маленькі, але розумні та справедливі.
– «Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда»;
– «Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору…»;
– «Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим до , тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках»;
– «Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось»;
– «Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней».
– «Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це». Автор не дає братам імен, а лише називає їх «підберезовиками».
Це дає нам змогу зрозуміти, що ці персонажі мають узагальнювальне значення — вони втілюють в оповіданні сили добра. Незважаючи на юний вік, вони без вагань приймають рішення врятувати Лося, хоча він в декілька разів більший за них. Це їм вдається, але захистити тварину від жорстокості іншої людини виявляється нездійсненим. Трагічний фінал повісті наштовхує на думку про те, що людина — не тільки цар природи, але й, інколи, її найбільший ворог.
“Лось” характеристика дядька Шпичака
Шпичак в оповіданні є втіленням зла. Він жорстокий та черствий, Лось потрібен йому вбитим, щоб продати його роги та м’ясо. Шпичак навіть не вагається у своєму рішенні підстрелити Лося на очах у племінників, тому що впевнений — вони будуть на його боці. Його самовпевненість зрадила йому — хлопці не захотіли мати з ним справу. У фіналі оповідання він дуже хоче, щоб Лось ожив. Але не тому, що йому шкода вбиту ним тварину або його мучає сумління. Він лише злякався відповідальності, бо якщо діти повідомлять керівництву заповідника про цю подію, у Шпичака будуть великі неприємності.
Риси характеру дядька Шпичака: жорстокий, боягузливий, схильний до безглуздих і необдуманих вчинків; по-споживацькому ставиться до природи, не дбає про її захист і збереження; убив звіра, якого хлопці щойно врятували, знаючи, що він із заповідника і скористатися здобиччю він безкарно не зможе. Дорослий, але нечесний і несправедливий, безжальний.
“Лось” цитатна характеристика дядька Шпичака
– «Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми»;
– «Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання»;
– «Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги»;
– «Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу»;
– «…треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався»;
– «Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля».
– «Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід».
D повести «Евгений и Юлия» , ещё В. В. Сиповским названной «яркой литературной иллюстрацией к факту, выхваченному из жизни» , создан сюжет, в котором разрушается соответствующее сентиментальным представлениям об идеале безмятежное существование чувствительных героев на лоне природы. В идеальную жизнь идеальных героев вмешивается случай - смерть Евгения, воспринимаемая как проявление воли Провидения, рока, судьбы. У Карамзина, несмотря на соответствие событийной канвы повести будущему клише романтической , которой свойственна ситуация разрушения мирного круга бытия, функции мотива иные, нежели, например, в классических Жуковского, где мотив рока связан с наказанием, карой небес за грех . В художественном содержании повести обнаруживается иной аспект: своеобразный эмоциональный протест автора масонской идее о благости смерти . Смерть, считали масоны, - своеобразное человека от греховного будущего.
Напротив, персонажи повести Карамзина глубоко страдают: мать и невеста после смерти Евгения «живут во всегдашнем меланхолическом уединении» . «Меланхолическое уединение» в контексте повести возможно интерпретировать как «тихое отчаяние» , заполненное в финале молитвой и «помышлениями о будущей жизни» время Юлии и матери Евгения вселяют надежду и становятся преодоления отчаяния.
Объяснение:
Брати: добрі, милосердні, маючи малі сили та кмітливість, рятують великого звіра; чесні, непідкупні, бережно ставляться до природи. Маленькі, але розумні та справедливі.
– «Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда»;
– «Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору…»;
– «Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим до , тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках»;
– «Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось»;
– «Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней».
– «Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це». Автор не дає братам імен, а лише називає їх «підберезовиками».
Це дає нам змогу зрозуміти, що ці персонажі мають узагальнювальне значення — вони втілюють в оповіданні сили добра. Незважаючи на юний вік, вони без вагань приймають рішення врятувати Лося, хоча він в декілька разів більший за них. Це їм вдається, але захистити тварину від жорстокості іншої людини виявляється нездійсненим. Трагічний фінал повісті наштовхує на думку про те, що людина — не тільки цар природи, але й, інколи, її найбільший ворог.
“Лось” характеристика дядька Шпичака
Шпичак в оповіданні є втіленням зла. Він жорстокий та черствий, Лось потрібен йому вбитим, щоб продати його роги та м’ясо. Шпичак навіть не вагається у своєму рішенні підстрелити Лося на очах у племінників, тому що впевнений — вони будуть на його боці. Його самовпевненість зрадила йому — хлопці не захотіли мати з ним справу. У фіналі оповідання він дуже хоче, щоб Лось ожив. Але не тому, що йому шкода вбиту ним тварину або його мучає сумління. Він лише злякався відповідальності, бо якщо діти повідомлять керівництву заповідника про цю подію, у Шпичака будуть великі неприємності.
Риси характеру дядька Шпичака: жорстокий, боягузливий, схильний до безглуздих і необдуманих вчинків; по-споживацькому ставиться до природи, не дбає про її захист і збереження; убив звіра, якого хлопці щойно врятували, знаючи, що він із заповідника і скористатися здобиччю він безкарно не зможе. Дорослий, але нечесний і несправедливий, безжальний.
“Лось” цитатна характеристика дядька Шпичака
– «Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми»;
– «Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання»;
– «Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги»;
– «Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу»;
– «…треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався»;
– «Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля».
– «Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід».