В повести Н. В. Гоголя «Ночь перед Рождеством» черт является олицетворением злого и коварного человека, который всегда пытается навредить другим людям и при этом постоянно терпит поражение. Но, как всем известно, на любого отрицательного персонажа всегда есть положительный. В повести Гоголя противовесом черту является кузнец Вакула.
Вакула нарисовал картину в церкви, на которой черт был изображен не в самом лучшем свете. Черт же в ответ на такое оскорбление захотел отомстить и украл с неба луну. Тогда на земле воцарилась кромешная тьма. Однако Вакула силой своего ума смог преодолеть козни черта. Он догадался о том, что в мешке сидит не кто иной, как черт. Да, черт хитер, но и Вакула не промах. Он сумел перехитрить черта. Таким образом, становится понятно, что и хитрость здесь сыграла не маловажное значение.
В произведениях подобного рода добро всегда побеждает зло. Но никто не задумывается почему. Однако, вдумчиво прочитав повесть Н. В. Гоголя «Ночь перед Рождеством», мы осознаем, что главной движущей силой положительных персонажей, таких, как Вакула, является доброта, смелость, ум и хитрость.
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
Вакула нарисовал картину в церкви, на которой черт был изображен не в самом лучшем свете. Черт же в ответ на такое оскорбление захотел отомстить и украл с неба луну. Тогда на земле воцарилась кромешная тьма. Однако Вакула силой своего ума смог преодолеть козни черта. Он догадался о том, что в мешке сидит не кто иной, как черт. Да, черт хитер, но и Вакула не промах. Он сумел перехитрить черта. Таким образом, становится понятно, что и хитрость здесь сыграла не маловажное значение.
В произведениях подобного рода добро всегда побеждает зло. Но никто не задумывается почему. Однако, вдумчиво прочитав повесть Н. В. Гоголя «Ночь перед Рождеством», мы осознаем, что главной движущей силой положительных персонажей, таких, как Вакула, является доброта, смелость, ум и хитрость.
СОМКО
А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так Васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель. Сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядько, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з'їхалась до молодого гетьмана старшина да почали радовати про
А Сомко, знаєте, який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане,— до Юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компанію...»
Іванець Брюховецький
Васюта хоче собіі гетьманства і не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу і шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний'» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру,— каже, бувало, синові,— держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже було, що скаже Іванець, те й свято. Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатись на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе од усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скілько його там осталось, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим. Тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький. Ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!