Література кінця XVIII — початку XIX століття характеризувалася бурлескно-травестійним, бароковим та романтичним стилями. Хоч як не захоплювалися "Енеїдою" І. П. Котляревського, однак письменники цього періоду прагнули облагородити мову, піднести її до високої літератури. Творчість поетів-романтиків якраз і ставила перед собою таке завдання.
Вперше про високі естетичні висоти народної мови заговорив Євген Гребінка, потім Григорій Квітка-Основ'яненко, Л. Боровиковський, А. Метлинський та інші.
Що було властиве українським поетам-романтикам? Для стилю поетів-романтиків характерний піднесений виклад сюжету, мелодійність, пестливі мовні форми. Так, Віктор Забіла, відомий своїми романтичними поезіями про нещасливе кохання, писав:
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає.
Повтори й народнопісенна лексика зробили цю поезію народною піснею.
Поет-романтик М. Петренко відомий своєю піснею "Дивлюсь я на небо", що й сьогодні є популярною, її знають і співають вже не одне покоління українців.
Взагалі вірші поетів-романтиків тяжіли до ліро-епічних балад, у їх тематиці переважала туга за минулою славою рідного краю, любовна лірика, відчувався деякий меланхолізм нарікання на долю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Левко Боровиковський започаткував романтизм як творчий метод в українській літературі. Найбільше досягнення поета-романтика — дванадцять балад, написаних на сюжет українських народних переказів, здебільшого це балади про щиру любов молодих людей, як, наприклад, балада "Маруся".
За минулою звитяжною славою козацтва сповнені суму й туги поезії А. Метлинського. Поет тривожиться тим, що гинуть прадавні звичаї. Вірші "Гетьман", "Козача смерть", "Степ", "Смерть бандуриста" — це крик-розпач поета, що закликає шанувати нашу історію, звичаї й обряди.
У сучасному Мінську встановлено велике число пам'ятників, меморіалів, стел і обелісків та пам'ятних знаків — як за доби СРСР, так і за незалежності держави.
Статус Мінська як не лише столиці Білоруської держави, а й сучасного головного міста білоруської нації визначив той факт, що в місті зосереджено багато пам'ятників, погрудь, меморіальних дощок, місць вшанування діячів національної білоруської історії та культури — від князівської доби до сучасності.
Як і повсюдно в Білорусі, у місті ретельно зберігаються монументи рядянської епохи — в першу чергу, меморіали, братські могили і пам'ятники на вшанування подвигу радянського народу у Німецько-рядянській війні, а також пам'ятники і скульптури Леніна, різноманітним радянським партійним і державним діячам. Останнім часом (від кінця 1980-х років) у місті постали пам'ятники і пам'ятні знаки на честь подій недавньої історії («Афганська» війна), а також трагічних подій, інформація про які в СРСР цензурувалася (трагедія в Куропатах), і на честь діячів білоруської культури, яких за СРСР не було вшановано у мінській скульптурі.
Мінськ як сучасне місто, відкрите світові, пишається пам'ятниками діячам культур братніх українського, польського та російського народів (пам'ятники Тарасові Шевченку, Адаму Міцкевичу, Олександру Пушкіну, Максиму Горькому тощо).
Література кінця XVIII — початку XIX століття характеризувалася бурлескно-травестійним, бароковим та романтичним стилями. Хоч як не захоплювалися "Енеїдою" І. П. Котляревського, однак письменники цього періоду прагнули облагородити мову, піднести її до високої літератури. Творчість поетів-романтиків якраз і ставила перед собою таке завдання.
Вперше про високі естетичні висоти народної мови заговорив Євген Гребінка, потім Григорій Квітка-Основ'яненко, Л. Боровиковський, А. Метлинський та інші.
Що було властиве українським поетам-романтикам? Для стилю поетів-романтиків характерний піднесений виклад сюжету, мелодійність, пестливі мовні форми. Так, Віктор Забіла, відомий своїми романтичними поезіями про нещасливе кохання, писав:
Гуде вітер вельми в полі!
Реве, ліс ламає;
Плаче козак молоденький,
Долю проклинає.
Повтори й народнопісенна лексика зробили цю поезію народною піснею.
Поет-романтик М. Петренко відомий своєю піснею "Дивлюсь я на небо", що й сьогодні є популярною, її знають і співають вже не одне покоління українців.
Взагалі вірші поетів-романтиків тяжіли до ліро-епічних балад, у їх тематиці переважала туга за минулою славою рідного краю, любовна лірика, відчувався деякий меланхолізм нарікання на долю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Левко Боровиковський започаткував романтизм як творчий метод в українській літературі. Найбільше досягнення поета-романтика — дванадцять балад, написаних на сюжет українських народних переказів, здебільшого це балади про щиру любов молодих людей, як, наприклад, балада "Маруся".
За минулою звитяжною славою козацтва сповнені суму й туги поезії А. Метлинського. Поет тривожиться тим, що гинуть прадавні звичаї. Вірші "Гетьман", "Козача смерть", "Степ", "Смерть бандуриста" — це крик-розпач поета, що закликає шанувати нашу історію, звичаї й обряди.
Всесвітньовідомі романси Євгена Гребінки "Очи черные, очи страстные",
"Ні, мамо, не можна нелюба любити" — це теж твори українського романтизму, які й нині чарують нас своєю народнопісенною довершеністю.
Отже, поети-романтики своєю творчістю сприяли популяризації української мови на народній основі, дбали про її визнання.
Объяснение:
У сучасному Мінську встановлено велике число пам'ятників, меморіалів, стел і обелісків та пам'ятних знаків — як за доби СРСР, так і за незалежності держави.
Статус Мінська як не лише столиці Білоруської держави, а й сучасного головного міста білоруської нації визначив той факт, що в місті зосереджено багато пам'ятників, погрудь, меморіальних дощок, місць вшанування діячів національної білоруської історії та культури — від князівської доби до сучасності.
Як і повсюдно в Білорусі, у місті ретельно зберігаються монументи рядянської епохи — в першу чергу, меморіали, братські могили і пам'ятники на вшанування подвигу радянського народу у Німецько-рядянській війні, а також пам'ятники і скульптури Леніна, різноманітним радянським партійним і державним діячам. Останнім часом (від кінця 1980-х років) у місті постали пам'ятники і пам'ятні знаки на честь подій недавньої історії («Афганська» війна), а також трагічних подій, інформація про які в СРСР цензурувалася (трагедія в Куропатах), і на честь діячів білоруської культури, яких за СРСР не було вшановано у мінській скульптурі.
Мінськ як сучасне місто, відкрите світові, пишається пам'ятниками діячам культур братніх українського, польського та російського народів (пам'ятники Тарасові Шевченку, Адаму Міцкевичу, Олександру Пушкіну, Максиму Горькому тощо).