Дівчинка гортала малюнки лицарських романів. Її приваблювати не переможці лицарських поєдинків, котрі «промовляли люто “Здайся!”», а переможені. Нехай вони і «розпростерті», до землі прибиті списом, але з уст зривається горда відповідь: «Убий, не здамся!» Маленька дівчинка Леся вже тоді, в пору свого дитинства, поважала силу духу, справедливість. Вона поважана тих, хто навіть під загрозою смерті не хотів здаватися. Можливо саме в них вона вчилася великої мужності. Ця мужність знадобилася їй у житті, допомагала боротися з власною недугою та життєвими негараздами. В іншому вірші «Як дитиною, бувало» маленька мрійниця Леся виступає мужньою і гордою дівчинкою. Гулі від падіння не викликати сліз. Вона тихо вставата і ніколи не скаржилася на біль від забиття: «Що болить?» — мене питали. Але я не признавалась — Я була малою горда, — Щоб не плакать, я сміялась. Такою була поетеса в дитинстві. Вона поважала в людині гордість і силу духу. Сльози Леся, як і лірична героїня вірша, вважала слабкістю. Але минув час, і вже доросла Леся переглянула свої погляди. Щоб не скінчилася драматична ситуація злим жартом або не зірвалося з уст в’їдливе зауваження: Безпощадній зброї сміху Я боюся піддаватись, І, забувши давню гордість. Плачу я, щоб не сміятись. Характер Лесі Українки сформувався в дитинстві. Просто з дитинства вона ввійшла в літературу — як символ мужності, стійкості, нездоланності людського духу.
Бобчинский и добчинский.. мы привыкли произносить эти имена рядом, как символ похожести, — и не без оснований. бездельная, паразитическая жизнь, положение городских сплетников и шутов (которыми все помыкают и которые, однако, всем нужны) уподобили их друг другу, обкатали, как два снежных, кома одинаковой величины. «они оба низенькие, коротенькие.. чрезвычайно похожи друг на друга» . их художественная функция состояла в том, чтобы быть похожими. похожими, но не тождественными. при характеристике бобчинского и добчинского проявилась вся тонкость типологического мастерства гоголя. у каждого из них — свой характер. начать хотя бы с того, что бобчинский проворнее добчинского; последний же, несколько серьезнее и солиднее. он сплетничает с достоинством, как будто совершает важное дело, и, как говорит анна андреевна, «до тех пор, пока не войдет в комнату, ничего не расскажет» . и еще один штрих: исполнив свою миссию, добчинский просит отпустить его за последними новостями (« теперь поскорее посмотреть, как там он обозревает») , и анна андреевна соглашается: «ступайте, ступайте, я не держу вас» . она отпускает его, как на государственную службу или как на подвиг.. вот почему, несмотря на то, что рассказать о прибытии ревизора удалось бобчинскому, городничий берет с собой к хлестакову добчинского (все-таки приличнее и солиднее! ) , а первому остается лишь бежать «петушком» за дрожками.
