Лес и город.Город и лес. Разные пор…ждения одной Вселенной. Такие разные и (ни)как не совмеща…щиеся пока.
Город т…нулся к лесу рал, протягивал в чащи уверенные щупальца-дороги, тянул паутины проводов, дышал гарью тяжелого дыхания. А лес неподвижно вз…рал на его осторожное, но настойчивое пр…ближение. Лес не умел н… бояться, н… роптать: он мог лишь жить и ждать своего часа. Лес ра..сеивал дым, разлагал едкий газ, возвращал городу воздух чистыми ночными ветрами. Лес по каплям к…пил чистую влагу и слал ее городу, а город пил ее ненасытно и выбрасывал грязной рекой.
Лес и город. Город и лес. Торжество человека и торжество природы. Кто знает, как долго будут они считаться неравными и почти врагами с тех еще пор, когда рожденное лесом косматое существо подняло на него свою лапу с камнем-рубилом и первое дерево со стоном пало к его ногам. Кто знает, сколько еще будет длиться наступление человечества на то, что было от века его жильем, пищей, прибежищем, одевало, хранило, грело, давало дышать и жить.

1)Докажите, что это текст.
2). - Определите тему текста. О чем он?
Назовите героев произведения.
3). Что отражает заголовок.
4). Определите тип текста.
5) Подберите синонимы (1-2) к словам: Взирал,роптать,слал,едкий .
6).Что можно сказать о городе на основе данных наблюдений? Каким вам представился город?
7). Каким же изображен лес?
8). Как автору удалось создать живые образы? При каких
художественных средств?
А) Выпишите эпитеты.
Б) Выпишите олицетворения.
В) Выпишите метафоры.
9). Сделайте вывод
Это идея текста.
Автор заставляет читателя глубоко задуматься, серьезно относиться к этой сложной, наболевшей, актуальной, злободневной проблеме.
10.Подведём итоги урока. Составим синквейн:
Лес
Спокойный, терпеливый.
Ждал, возвращал, копил .
Он не умел ни бояться, ни роптать.
МИР ПРИРОДЫ
Город
Ненасытный, жестокий.
Тянулся, пил, выбрасывал.
Дышал гарью тяжёлого дыхания .
ЖАДНОСТЬ.
11.Возвращаемся к эпиграфам.
Об этой проблеме говорили люди давно, и сейчас мы продолжаем говорить. И люди разных стран. Это говорит о ее глобальности, актуальности, злободневности.

Вітька – головний герой твору, якому лише 14 років. У таком юному віці він вже закохався у свою односельчанку Галю. «Вітька – високий, худий, з рідким білявим чубчиком – не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий». В образі цього хлопця вбачаємо такі риси, як рішучість, наполегливість та доброта. Вітька цілеспрямовано йде до своєї мети, віддано бореться за своє щастя. Окрім цього він є чудовим та вірним другом.

Галя – гарна та приваблива дівчина, «тоненька немов вирізьблена», «в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне». Недарма у неї закоїхався Вітька: «Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок!». Галя – дівчина смілива та відважна, «в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця!». Улітку дівчина працює листоношею, щоб заробити собі грошей. Саме у цьому образі уособлюється ідеал української дівчини.

Пошуки щастя героями п'єси М. Метерлінка "Синій птах"

Моріс Метерлінк був тією людиною, яка створила символістський "театр смерті".

Ось тепер можемо говорити про пошуки щастя героями "Синього птаха". Зрозуміло, що цій феєрії передував складний творчий і духовний шлях, якщо на зміну світу, де всім керує Невідоме, тобто невидимі й невідомі фатальні сили, наміри яких також невідомі. Зрештою, це була Смерть, до якої прислухалися усі особи, що лише чекали...

І ось читачеві і театру пропонується твір, у якому нема відчуття приреченості, герої якого не чекають, а діють і змінюють насамперед свій духовний світ. Через те більша частина дійових осіб є символами духовної діяльності людини як такої або творчого начала.

Так, Душа Світла відправляє на пошуки Синього птаха щастя двох дітей з родини, яку б ніхто не назвав заможною, у супроводі Душ Вогню, Води, Хліба, Цукру і двох створінь, які вже давно супроводжують людину на її шляху. Душі дітей не примітивні і багато що пізнали.

Чарівний діамант допомагає дітям на їхньому шляху. І той шлях — найважчий, яким проходить людина. Це шлях самовиховання. Одна за одною змінюються картини. Із злиденної хижі дроворуба ми потрапляємо до розкішних покоїв феї Бірюліни, аби зустрітися з надбаннями ще первісних людей — вогнем, водою, хлібом, цукром, першими свійськими тваринами. Спершу, як і слід було чекати, на шляху самопізнання ми звертаємося до наших згадок... Страшна демонстрація материнської долі бідних для мене повністю знімає ідилічний настрій картини: семеро померлих дітей один за одним виходять на кін.