Впервые описание степи появляется уже во второй главе, когда два молодых человека и старый козак отправляются на Сечь. Каждого из героев одолевают свои мысли. Тарас думал о своём об ушедшей молодости, о том, кого встретит на Сечи, живы ли его товарищи. В этой же главе читатель узнаёт о двух сыновьях Тараса. Остап был добрым и прямодушным, он считался лучшим товарищем. Прощание с матерью и её слёзы тронули юношу до глубины души, несколько смутив его. Андрий же «имел чувства несколько живее». По пути на Сечь он думал о красавице-полячке, которую встретил когда-то в Киеве. Увидев красоту степи, герои забывают обо всех тех мыслях, которые не давали им покоя.
Для наглядности стоит поместить здесь отрывок из «Тараса Бульбы» о степи:
«Степь чем далее, тем становилась прекраснее… Ничего в природе не могло быть лучше. Вся поверхность земли представлялась зелёно-золотым океаном, по которому брызнули миллионы разных цветов. Сквозь тонкие, высокие стебли травы сквозили голубые, синие и лиловые волошки; белая кашка зонтикообразными шапками пестрела на поверхности; занесённый бог знает откуда колос пшеницы наливался в гуще… Чёрт вас возьми, степи, как вы хороши!…»
Как тонко и чувственно прописана каждая деталь пейзажа. Складывается впечатление, что не Сечь должна принять новых козаков, а сама степь: «степь давно приняла их в свои зелёные объятия…». Эта фраза употреблена не ради красоты слога. Образ степи оказывается символическим воплощением свободы, силы, могущества, веры в чистоту. Родина в повести ассоциируется, прежде всего, с красотами природы и степью. Вольные степи тождественны свободолюбивому характеру запорожцев. В степи всё дышит свободой и простором. Автор говорит о том, что путешественники останавливались лишь на обед и сон, а всё остальное время скакали навстречу ветру. Неслучайно в тексте повести нет описания каких-либо строений на территории Украины, есть только курени, которые легко убрать и поставить заново. Иначе говоря, нет никаких оков, которые могли бы ограничить или убить природу. В этом ключе нужно сказать и о военных походах запорожцев: известно, что они выжигали города дотла, сравнивали деревни с землёй. Этот факт можно понимать и как своеобразную борьбу с ограничением именно природы, провозглашение свободы и отсутствия условностей. При этом запорожцы не представляются читателю как некие хозяева стихии, наоборот, они органично вписываются в природу, живут ею и в ней.
«Бузкові дівчата» Марти Холл Келлі — це трагедія Другої світової війни, переплавлена у жіночих серцях на історії любові. Історії настільки щемні, проникливі, відважні й моторошні своєю правдивістю, що вам шалено хотітиметься уже з перших рядків роману аби все було добре. І все насправді буде добре, але зовсім не так, як вам того хотілося б.
Французький шарм у лещатах американського прагматизму, польська життєдайна безжурність у тенетах німецьких концтаборів, німецька затятість і послідовність у руйнівному пеклі вседозволеності.
Усього три історії. Кароліни і її серця, розтрощеного на друзки, мов тонкостінна порцеляна. Касі і її серця, дитячого й ніжного, загартованого пекельним болем нелюдських випробувань. Герти і її серця, рішучого й холодного, розшматованого гордістю, амбіціями і невмінням відділити правду від кривди.
Усього три історії.
Але на них нанизано сотні інших доль, подій, історій, майстерно вписаних у діалоги, деталі, нібито несуттєві згадки, з яких і постає ось це величне й трагічне полотно Другої світової. Дивовижно людяне й жорстоке полотно, на якому ні слова про криваві безжальні бої, але яке пронизане болем безглуздих втрат.
Кароліна любить Поля, і це допомагає їй вижити.Кася любить жити, і це допомагає їй вижити.Герта любить себе, і це допомагає їй вижити.
Але це — дуже спрощений причинно-наслідковий зв’язок, у надра якого Марта Холл Келлі вплела безліч емоцій і переживань.
Ви плакатимете.
Плакатимете, коли Кароліна назавжди прощатиметься з Полем, щоб потім зустрітися знову і знову назавжди прощатися, і так раз у раз. Плакатимете, коли Касю та інших «кроликів» переховуватимуть від смерті подружки по табору, і коли усі разом вони збиратимуть кожну з них, як на весілля, на Дорогу Краси, щоб іти на розстріл красивими. Можливо, лише доля Герти не викличе сліз, хоча, хто знає, можливо суд над нею і її страхи й терзання зворушать ваше серце.
Зрештою, ви плакатимете від наскрізного щему, бо ця історія розказана настільки тонко і тендітно, яскраво й образно, переконливо й довершено, на одному диханні і без зайвих слів, що образи, порівняння, метафори назавжди закарбуються у ваше серце.
Ви станете іншими після того, як проживете сторінка за сторінкою життя «Бузкових дівчат». І це того варте.
Впервые описание степи появляется уже во второй главе, когда два молодых человека и старый козак отправляются на Сечь. Каждого из героев одолевают свои мысли. Тарас думал о своём об ушедшей молодости, о том, кого встретит на Сечи, живы ли его товарищи. В этой же главе читатель узнаёт о двух сыновьях Тараса. Остап был добрым и прямодушным, он считался лучшим товарищем. Прощание с матерью и её слёзы тронули юношу до глубины души, несколько смутив его. Андрий же «имел чувства несколько живее». По пути на Сечь он думал о красавице-полячке, которую встретил когда-то в Киеве. Увидев красоту степи, герои забывают обо всех тех мыслях, которые не давали им покоя.
Для наглядности стоит поместить здесь отрывок из «Тараса Бульбы» о степи:
«Степь чем далее, тем становилась прекраснее… Ничего в природе не могло быть лучше. Вся поверхность земли представлялась зелёно-золотым океаном, по которому брызнули миллионы разных цветов. Сквозь тонкие, высокие стебли травы сквозили голубые, синие и лиловые волошки; белая кашка зонтикообразными шапками пестрела на поверхности; занесённый бог знает откуда колос пшеницы наливался в гуще… Чёрт вас возьми, степи, как вы хороши!…»
Как тонко и чувственно прописана каждая деталь пейзажа. Складывается впечатление, что не Сечь должна принять новых козаков, а сама степь: «степь давно приняла их в свои зелёные объятия…». Эта фраза употреблена не ради красоты слога. Образ степи оказывается символическим воплощением свободы, силы, могущества, веры в чистоту. Родина в повести ассоциируется, прежде всего, с красотами природы и степью. Вольные степи тождественны свободолюбивому характеру запорожцев. В степи всё дышит свободой и простором. Автор говорит о том, что путешественники останавливались лишь на обед и сон, а всё остальное время скакали навстречу ветру. Неслучайно в тексте повести нет описания каких-либо строений на территории Украины, есть только курени, которые легко убрать и поставить заново. Иначе говоря, нет никаких оков, которые могли бы ограничить или убить природу. В этом ключе нужно сказать и о военных походах запорожцев: известно, что они выжигали города дотла, сравнивали деревни с землёй. Этот факт можно понимать и как своеобразную борьбу с ограничением именно природы, провозглашение свободы и отсутствия условностей. При этом запорожцы не представляются читателю как некие хозяева стихии, наоборот, они органично вписываются в природу, живут ею и в ней.
«Бузкові дівчата» Марти Холл Келлі — це трагедія Другої світової війни, переплавлена у жіночих серцях на історії любові. Історії настільки щемні, проникливі, відважні й моторошні своєю правдивістю, що вам шалено хотітиметься уже з перших рядків роману аби все було добре. І все насправді буде добре, але зовсім не так, як вам того хотілося б.
Французький шарм у лещатах американського прагматизму, польська життєдайна безжурність у тенетах німецьких концтаборів, німецька затятість і послідовність у руйнівному пеклі вседозволеності.
Усього три історії. Кароліни і її серця, розтрощеного на друзки, мов тонкостінна порцеляна. Касі і її серця, дитячого й ніжного, загартованого пекельним болем нелюдських випробувань. Герти і її серця, рішучого й холодного, розшматованого гордістю, амбіціями і невмінням відділити правду від кривди.
Усього три історії.
Але на них нанизано сотні інших доль, подій, історій, майстерно вписаних у діалоги, деталі, нібито несуттєві згадки, з яких і постає ось це величне й трагічне полотно Другої світової. Дивовижно людяне й жорстоке полотно, на якому ні слова про криваві безжальні бої, але яке пронизане болем безглуздих втрат.
Кароліна любить Поля, і це допомагає їй вижити.Кася любить жити, і це допомагає їй вижити.Герта любить себе, і це допомагає їй вижити.
Але це — дуже спрощений причинно-наслідковий зв’язок, у надра якого Марта Холл Келлі вплела безліч емоцій і переживань.
Ви плакатимете.
Плакатимете, коли Кароліна назавжди прощатиметься з Полем, щоб потім зустрітися знову і знову назавжди прощатися, і так раз у раз. Плакатимете, коли Касю та інших «кроликів» переховуватимуть від смерті подружки по табору, і коли усі разом вони збиратимуть кожну з них, як на весілля, на Дорогу Краси, щоб іти на розстріл красивими. Можливо, лише доля Герти не викличе сліз, хоча, хто знає, можливо суд над нею і її страхи й терзання зворушать ваше серце.
Зрештою, ви плакатимете від наскрізного щему, бо ця історія розказана настільки тонко і тендітно, яскраво й образно, переконливо й довершено, на одному диханні і без зайвих слів, що образи, порівняння, метафори назавжди закарбуються у ваше серце.
Ви станете іншими після того, як проживете сторінка за сторінкою життя «Бузкових дівчат». І це того варте.
АЛІНА АКУЛЕНКО
Объяснение: