М. Ю. Лермонтов Большое место в лирике Лермонтова занимает любовная тема, которой поэт посвятил более трети своих стихотворений. Перелистывая томик со стихами Лермонтова, нельзя не восторгаться неповторимым лиризмом его любовной поэзии, силой пламенных страстей, глубоким умом, прямотой, честностью и высокой требовательностью к себе. Традиции русской любовной поэзии, существовавшей до Лермонтова, были богаты и многообразны. Но в 10-20-х годах XIX века поэты воспевали абстрактную возвышенную любовь, не привязывая ее к реальности, отдаляя ее от конкретных жизненных проблем. Образ возлюбленной был обобщен и ангелоподобен, намеренно лишался индивидуальности. Герой-любовник также был лишен индивидуальных качеств, которые могли «помешать» ему исполнить миссию «носителя любви». Очень редко поэты использовали те или иные внешние обстоятельства, которые могли бы обозначить конкретную любовную ситуацию. Однако уже в лирических стихах Пушкина проявилась индивидуальность героев, их чувств и мыслей. Лермонтов поддержал и развил эту тенденцию великого предшественника, сделав свою любовную лирику «предметной», отражающей реальные чувства и переживания героя. Любовные стихи молодого Лермонтова посвящены Анне Столыпиной, Екатерине Сушковой, Наталье Ивановой (самый обширный цикл — свыше двадцати стихотворений) и Варваре Лопухиной. Эти стихи о любви — своеобразная биография поэта: по ним можно проследить не только какой-либо момент любовных переживаний лирического героя, но и фазу развития его отношений с возлюбленной — например, возникновение его чувства, «вероломство» и «измену» возлюбленной, нарастание скорби героя, вызванное этой «изменой», охлаждение (стихи к Н. Ивановой). Лермонтов не избегает штампов в описании женской красоты («прелестный взор», «чудные глаза» и т. п.), но сквозь них просвечивают живые образы героинь. Так, например, в стихах, адресованных Е. Сушковой, Лермонтов высказывает обиду на светскую девушку за ее «притворное внимание», «остроту речей», насмешливое обращение с героем, бездушие (стихотворение «Благодарю!»). К более зрелым произведениям на любовную тему относится цикл стихотворений, посвященных Н. Ивановой. В творчестве Лермонтова тема любви часто пронизана предчувствием трагической развязки. Это свойство лирики Лермонтова контрастирует со светлым тоном, преобладающим в любовной лирике Пушкина. Лирический герой Лермонтова несчастлив в любви. «С слезами горькими, с тоскою» просит он любви, но оказывается жестоко обманутым в лучших своих чувствах. Герой Лермонтова редко испытывает чувства радости, удовольствия и полноты жизни, как герой Пушкина в «Зимнем утре». Но бывают и у него редкие минуты счастья: С души как бремя скатится Сомненье далеко — И верится, и плачется, И так легко, легко… Лермонтов анализирует чувства героя, личность возлюбленной и причины неминуемой любовной трагедии. Он винит в этом и качества героини, сближающие ее с духом светского общества, и само светское общество («…и мук и слез веселый миг тебе дороже!», «И слишком ты любезна, чтоб любить!», «мы с тобой разлучены злословием людским» и т. д.). Таким образом, в ткань любовной лирики Лермонтова постепенно вплетается гражданская тема. Поэт понимает, что даже интимные чувства человека подвержены влиянию общественных отношений и принятых условностей. Особое отношение у Лермонтова было к В. А. Лопухиной. В цикле посвященных ей стихов Лермонтов воспевает ее «чудную простоту» и не лицемерить», противопоставляет ее светским красавицам («Она не гордой красотою…»). Поэт чувствует необыкновенную духовную близость с Лопухиной и даже называет ее своим «товарищем», «лучом-путеводителем» («Мы случайно сведены судьбою…») и своей «мадонной» — эпитеты, которые не встречаются в стихах к Е. Сушковой и к Н. Ивановой. Естественно, что стихи к Лопухиной были исполнены чувства просветленной любви и грусти, которая неизбежна при расхождении между мечтой и реальностью. Стихи к Лопухиной пронизаны трагизмом из-за невозможности разделенной любви и счастья. Поэт не видит смысла жизни в земной неволе и придчувствует свой короткий век!!
Учому ж різниця між поетом та бертольдом? читач одразу бачить, що відмінності між вдачами цих персонажів принципові. вже в першій частині твору поет говорить про своє життя: він почуває себе вільним і багатим. його думи несуть його, куди він захоче, за своєї творчої уяви, особливого світосприйняття він, здається, може осягнути весь світ, тож весь світ належить поетові. поет не відчуває себе самотнім чи нещасним: його завжди оточує молодь яка дослухається його слів, подумки він завжди з людьми, з народом, з природою. бертольдові важко це зрозуміти. авторка так характеризує свого персонажа, лицаря бертольда: був він гордий та завзятий,але ж тільки на упертістьта на гордощі багатий.у житті ж бертольд має зовсім інші цілі, він приземлений та практичний. і здавалося б, нічого немає поганого в практичності, але така тонка межа між життєвою практичністю та приземленістю, бездуховністю. лицареві важко оцінити щось, що не можна побачити: краса духу, сила мистецтва йому фантомами, ілюзіями: я б віддав отой химернийтвій таємний світ надхмарнийза наземне справжнє графство,за підхмарний замок гарний.але коли лицар чує слова поета, навіть він не може встояти перед ними, навіть він визнає силу слова: довго й лицар слухав пісню,далі мовив на відході: «що за дивна сила слова! ворожбит якийсь, та й годі! » пізніше лицар не раз упевнюється в магічній силі слова: поет йому завоювати серце коханої за серенади, пісні поета війську здобути перемогу… але коли бертольд повертається з військового походу, він встановлює свої порядки в графстві: податки та мита роблять життя народу нестерпним, а про справедливість законів годі й мріяти. тоді співці знову беруться до справи: силою свого слова вони і звеселяють людей, і нагадують про те, що справедливість існує, але її треба вибороти, не миритися зі своєю долею, а боротися за краще майбутнє. але, як виявляється, лицар бертольд визнає цілу слова тільки тоді, коли воно стоїть на сторожі його інтересів. без жодного покору сумління правитель вирішує підкупити співця, все ще вірячи в те, що за іронії все можливо. але поет знов виказує не тільки безкорисливість, а й небайдужість до житгя народу, до справедливості та рівності серед людей. поет відкиває пропозицію графа стати його придворним співцем: не поет, у кого думкине літають вільно в світі,а заплутались навікив золотії тонкі сіті.не поет, хто забуваєпро страшні народні рани,щоб собі на вільні рукизолоті надіть кайдани! своє життя поет, за наказом бертольда, доживає у темниці, проте він не боїться навіть ув’язнення, знаючи, що правда на його боці. він лишає по собі свої «пуми-чарівниці» та учнів, що продовжують його справу. за словами лесі українки, протистояння правителів та поетів триває і досі, а коли воно зникне, «то і мочиться давня казка, а настане правда нова». твір лесі українки «давня казка» побудований на суперечностях між двома героями — поетом і лицарем бертольдом — тобто між силою мистецтва слова та силою влади й примусу, між силою духу та орієнтацією на матеріальне. напевно, «правда нова» зараз набагато ближча, ніж за часів створення поеми: ми можемо вільно висловлювати свої думки, закінчилися страшні часи суперечок через ідеологічні переконання… але ми маємо пам’ятати про «давню казку» видатної української письменниці, аби не припуститися колишніх помилок і наближати «нову правду», втілювати її у нашому житті.
