Стихотворения Якова Полонского про портрет Лопухиной.
Она давно и нет уже тех глаз И той улыбки нет, что молча выражали Страданье — тень любви, и мысли — тень печали, Но красоту её Боровиковский Так часть души ее от нас не улетела, И будет этот взгляд и эта прелесть тела К ней равнодушное потомство привлекать, Уча его любить, страдать, прощать, молчать.
2. Последний день Помпеи
Пушкин об этой картине.
Везувий зев открыл — дым хлынул клубом — пламя Широко развилось, как боевое знамя. Земля волнуется — с шатнувшихся колонн Кумиры падают! Народ, гонимый страхом, Под каменным дождём, под воспалённым прахом, Толпами, стар и млад, бежит из града вон.
Багато чудових озер в краю Поліському . Широко і привільно розкинулися води Світязя , чудо-намисто України. Срібло ж Світязьких вод має свою неповторну красу, свою таємницю. У чому ж вона, ця таємниця? .. Мовчить Світязь. Тихо думає думу свою. Птах не в такі хвилини крилом над кришталевою чашею озера. Місячний блиск не розсиплеться по воді перлинами своїми, сполоханий легкими брижами.
У такі хвилини тиші, вони зазвичай бувають у заході сонця літа , озеро може повідати багато чого кожному, хто володіє чарівним даром бачити, відкривати таємниці. На потемнілій завісі неба меркнуть і розпливаються вершини дерев. Одна за одною запалюються зірки. Тихо все. Тільки у самого берега трохи плес котить необережна риба. Вдивіться тепер пильніше в непроникну глибину.
Що це за швидкі тіні, наче виткані з місячного світла, майнули там на мить і зникли? Чий таємничий шепіт пролунав у тиші , або тільки почулося це? У напівтемряві бачиш прекрасну дивнооку Світязянку. Ось відчинилися підводні надра, зметнувся у вись сполоханий бродяга-вітер і, втікаючи в в гілках могутніх дубів та ясенів, і на поверхню спливає вона. Простягаючи вблаганні руки до берега, плаче, шукає свого коханого, але не відповідає він, видно, склав свою голову в тяжкім бою.
І ще розповідає легенда... Стояло на цьому місці місто, прекрасне, як мрія. Але одного разу напали цю землю чужинці. І старий, і молодий, оперезавшись мечем, пішли битися, залишилися в місті лише беззахисні дочки і дружини. Вже тріщать ковані міддю ворота, вже горді Світязянки готуються померти в полум’ї, щоб не схилитися перед ворогом. І тут сталося диво. Розверзлася земля і поглинула місто, не віддала його ворогу на наругу. На місці міста розлилося озеро небаченої краси, а на його прозорій поверхні з'явилися «цар-квіти» - таких більше немає ніде.
1.Портрет Лопухиной.
Стихотворения Якова Полонского про портрет Лопухиной.
Она давно и нет уже тех глаз
И той улыбки нет, что молча выражали
Страданье — тень любви, и мысли — тень печали,
Но красоту её Боровиковский
Так часть души ее от нас не улетела,
И будет этот взгляд и эта прелесть тела
К ней равнодушное потомство привлекать,
Уча его любить, страдать, прощать, молчать.
2. Последний день Помпеи
Пушкин об этой картине.
Везувий зев открыл — дым хлынул клубом — пламя
Широко развилось, как боевое знамя.
Земля волнуется — с шатнувшихся колонн
Кумиры падают! Народ, гонимый страхом,
Под каменным дождём, под воспалённым прахом,
Толпами, стар и млад, бежит из града вон.
Багато чудових озер в краю Поліському . Широко і привільно розкинулися води Світязя , чудо-намисто України. Срібло ж Світязьких вод має свою неповторну красу, свою таємницю. У чому ж вона, ця таємниця? .. Мовчить Світязь. Тихо думає думу свою. Птах не в такі хвилини крилом над кришталевою чашею озера. Місячний блиск не розсиплеться по воді перлинами своїми, сполоханий легкими брижами.
У такі хвилини тиші, вони зазвичай бувають у заході сонця літа , озеро може повідати багато чого кожному, хто володіє чарівним даром бачити, відкривати таємниці. На потемнілій завісі неба меркнуть і розпливаються вершини дерев. Одна за одною запалюються зірки. Тихо все. Тільки у самого берега трохи плес котить необережна риба. Вдивіться тепер пильніше в непроникну глибину.
Що це за швидкі тіні, наче виткані з місячного світла, майнули там на мить і зникли? Чий таємничий шепіт пролунав у тиші , або тільки почулося це? У напівтемряві бачиш прекрасну дивнооку Світязянку. Ось відчинилися підводні надра, зметнувся у вись сполоханий бродяга-вітер і, втікаючи в в гілках могутніх дубів та ясенів, і на поверхню спливає вона. Простягаючи вблаганні руки до берега, плаче, шукає свого коханого, але не відповідає він, видно, склав свою голову в тяжкім бою.
І ще розповідає легенда... Стояло на цьому місці місто, прекрасне, як мрія. Але одного разу напали цю землю чужинці. І старий, і молодий, оперезавшись мечем, пішли битися, залишилися в місті лише беззахисні дочки і дружини. Вже тріщать ковані міддю ворота, вже горді Світязянки готуються померти в полум’ї, щоб не схилитися перед ворогом. І тут сталося диво. Розверзлася земля і поглинула місто, не віддала його ворогу на наругу. На місці міста розлилося озеро небаченої краси, а на його прозорій поверхні з'явилися «цар-квіти» - таких більше немає ніде.