В рассказе «Лапти» автор заставляет меня воспринимать мир зрением, слухом, мгновенно окуная в то пространство, где произошла эта история. Стихия жизни, её многообразие сравнивается со стихией природы и неизвестностью завтрашнего дня. Именно поэтому тема гуманизма, человеческого отношения к судьбам людей является главной в этом произведении. Только любовь к ближнему ведет героя рассказа сквозь вьюгу навстречу трагическому финалу. Для меня главный герой представляется добродушным человеком. Сострадание, взаимопонимание , самопожертвование и , конечно, смелость являются основными чертами его характера . Он отважный человек, которому небезразлично состояние мальчика. Нефед отправляется в путь, никого не спрашивая, так как «душа желает», а противиться желанию души ребенка он не в силах, и никакая ненастная погода его не пугает. О том, что твориться на улице дают представление такие фразы , как «непроглядная вьюга»; «такая страсть»; «белое, куда-то бешено несущееся степное море, бездна снежного урагана и мрака». Слышен «гул и грохот вьюги», а от ощущения леденящего ветра так, что «весь дом гудел», можно не только увидеть, но и услышать и почувствовать страшную картину происходящего. Холод улицы противопоставляется в рассказе жару, огню, пылающему в теле ребенка. Для ребенка красные лапти – желаемая мечта, то, к чему он стремится, возможно, его последняя Красный цвет, который автор использует, описывая болезнь и мечту мальчика, показывается как противопоставление бледному сумраку и мрачной ночи. Эта же цветовая гамма отразилась и в видениях бредившего ребёнка: “Стена казалась ему огненной и вся бежала причудливыми, несказанно великолепными и грозными видениями”. Трагичности событиям добавляет стиль автора. Начало рассказа предвещает ожидание чего-то страшного в конце. Однотонность и обыденность повествования показывают стихию природы беспросветной, обстоятельства ещё более безвыходными, а смерть Нефеда ещё более мрачной. Автор создаёт впечатление замкнутого круга и безысходности. Тем не менее финал рассказа открытый: остается неизвестно, выздоровел ли мальчик ли его Нефед. Такое завершение заставляет еще раз задуматься о поступке главного героя. Нефед, не думая о себе, решает выполнить, возможно, последнюю, волю тяжелобольного мальчика, и в этот момент для него нет ничего важнее. Бескорыстность поступка Нефеда очевидна. Уже не зная того, он отчаявшихся новосельских мужиков, ведь именно благодаря Нефёду они находят правильную дорогу. Наблюдая за противостоянием людей и сил природы , мне кажется, что смерть Нефеда – та искупительная жертва, ценой которой люди и , скорее всего, возвращается к жизни ребёнок , ведь за смертью непременно идёт жизнь.
Етапи шляху Рембо-поета вимірюються інколи кількома віршами. Так, засвоюючи досвід романтизму, Рембо захопився Бодлером. «Квіти зла» згадуються при читанні його сонета «Венера Анадіомена». Цей сонет уже є новим етапом у розвитку його естетики. Поет ніби викорінює «літературне» уявлення про красу. Втілення кохання — жінка та символ любові — Венера принижуються до карикатурного образу повії. Рембо робить замах і на саме кохання, наближуючись до суцільного невір'я.
Автограф Рембо
Улітку 1870 року поет залишає Шарлевіль, що втілював для нього суспільний порядок, релігію, родину. У цей час Рембо вже був довершеним поетом-сатириком, який мав багатий арсенал іронічних, саркастичних, гротескних барв.
Франко-пруська війна набирала обертів, і своє шістнадцяти-річчя поет зустрічає віршами про війну. Це, зокрема, сонет «Сплячий у логу». Але, на відміну від традиційних сонетів, для яких вважалися обов'язковими стриманість і суворість у доборі тем і тропів, сонет Рембо характеризується жорстоким, саркастичним тоном, стрімким ритмом, наближеним до розмовного поетичним мовленням, лексичною свободою, використанням «прозаїзмів» і різкими змінами стилю. Це майже гротескне поєднання сонетної форми та «земного» сатиричного сюжету, сповненого анархічного виклику. Всім цим визначенням відповідає і сонет «Моя циганерія» — справжній гімн богемі, людині, яка відірвалась від суспільства й залишилася наодинці з небом і зорями. У вірші «Засідателі» торжествує закладена в «людях-функціях» тенденція до здерев'яніння, закам'янілості. Зникає будь-який натяк на життя і дію. Людину витісняє функція, а потім функцію заміняє її зовнішня оболонка, предметна характеристика. Так створюється сатиричний образ «людини-стільця».
До періоду Комуни — нової фази у творчості Рембо належать лише чотири-п'ять віршів, але це дійсно нова епоха в розвитку поета. Усі ці вірші вражають мудрістю і глибиною, попри те, що Рембо ледве-ледве виповнилося шістнадцять років! Тільки-но він насміхався над бідними, знущався з жінок — і здавалося, що нігілізм поета не знає меж,— а тепер створює справжній гімн жінці-робітниці — «Руки Жанни-Марі» — символ, подібний до «Свободи на барикадах» Делакруа. Раптом зникають цинізм, напускна грубість.
Поразка Паризької Комуни, перемога версальців усвідомлюються поетом як найглибша трагедія. Вірші, написані Рембо в дні Комуни, показують, яке значення вона для нього мала. Поразка повстання означала для Рембо перемогу «Засідателів» — «тих, хто сидить».
Після загибелі Комуни Рембо всі свої надії покладає лише на мистецтво. Він припиняє навчання, незважаючи на вражаючі успіхи, і взагалі уникає будь-якої постійної діяльності. Це було перш за все демонстрацією бунтівних настроїв поета, тому що він не належав до нероб.
Починається новий цикл поневірянь. У серпні 1871 року Рембо надсилає свої вірші Верлену, і той, захопившись ними, за поета до Парижа. Там Рембо зближується з Верленом, з іншими поетами й вдається до життя справжньої богеми. У лютому 1872 року Рембо повертається додому, але вже у травні знову їде до Парижа. Потім здійснює кілька поїздок до Бельгії, Англії, знову до Франції і потім повертається в Бельгію. У липні 1873 року Верлен під час чергової запеклої суперечки двох поетів стріляє в Рембо, ранить його, а сам потрапляє у в'язницю. На початку 1874 року Рембо перебуває в Англії, потім у Німеччині, Італії; деякий час живе у Шарлевілі, звідки від'їжджає до Австрії і Голландії. Ця нескінченна «подорож» тягнеться аж до 1880 року, коли поет остаточно залишає Європу. Це десятиріччя злиднів, випадкових заробітків, дивних експериментів. Поет живе, не зв'язуючи себе навіть фактом географічної присутності в одному місці.
В рассказе «Лапти» автор заставляет меня воспринимать мир зрением, слухом, мгновенно окуная в то пространство, где произошла эта история. Стихия жизни, её многообразие сравнивается со стихией природы и неизвестностью завтрашнего дня. Именно поэтому тема гуманизма, человеческого отношения к судьбам людей является главной в этом произведении. Только любовь к ближнему ведет героя рассказа сквозь вьюгу навстречу трагическому финалу.
Для меня главный герой представляется добродушным человеком. Сострадание, взаимопонимание , самопожертвование и , конечно, смелость являются основными чертами его характера . Он отважный человек, которому небезразлично состояние мальчика. Нефед отправляется в путь, никого не спрашивая, так как «душа желает», а противиться желанию души ребенка он не в силах, и никакая ненастная погода его не пугает. О том, что твориться на улице дают представление такие фразы , как «непроглядная вьюга»; «такая страсть»; «белое, куда-то бешено несущееся степное море, бездна снежного урагана и мрака». Слышен «гул и грохот вьюги», а от ощущения леденящего ветра так, что «весь дом гудел», можно не только увидеть, но и услышать и почувствовать страшную картину происходящего.
Холод улицы противопоставляется в рассказе жару, огню, пылающему в теле ребенка. Для ребенка красные лапти – желаемая мечта, то, к чему он стремится, возможно, его последняя Красный цвет, который автор использует, описывая болезнь и мечту мальчика, показывается как противопоставление бледному сумраку и мрачной ночи. Эта же цветовая гамма отразилась и в видениях бредившего ребёнка: “Стена казалась ему огненной и вся бежала причудливыми, несказанно великолепными и грозными видениями”.
Трагичности событиям добавляет стиль автора. Начало рассказа предвещает ожидание чего-то страшного в конце. Однотонность и обыденность повествования показывают стихию природы беспросветной, обстоятельства ещё более безвыходными, а смерть Нефеда ещё более мрачной. Автор создаёт впечатление замкнутого круга и безысходности.
Тем не менее финал рассказа открытый: остается неизвестно, выздоровел ли мальчик ли его Нефед. Такое завершение заставляет еще раз задуматься о поступке главного героя. Нефед, не думая о себе, решает выполнить, возможно, последнюю, волю тяжелобольного мальчика, и в этот момент для него нет ничего важнее. Бескорыстность поступка Нефеда очевидна. Уже не зная того, он отчаявшихся новосельских мужиков, ведь именно благодаря Нефёду они находят правильную дорогу.
Наблюдая за противостоянием людей и сил природы , мне кажется, что смерть Нефеда – та искупительная жертва, ценой которой люди и , скорее всего, возвращается к жизни ребёнок , ведь за смертью непременно идёт жизнь.
Етапи шляху Рембо-поета вимірюються інколи кількома віршами. Так, засвоюючи досвід романтизму, Рембо захопився Бодлером. «Квіти зла» згадуються при читанні його сонета «Венера Анадіомена». Цей сонет уже є новим етапом у розвитку його естетики. Поет ніби викорінює «літературне» уявлення про красу. Втілення кохання — жінка та символ любові — Венера принижуються до карикатурного образу повії. Рембо робить замах і на саме кохання, наближуючись до суцільного невір'я.
Автограф Рембо
Улітку 1870 року поет залишає Шарлевіль, що втілював для нього суспільний порядок, релігію, родину. У цей час Рембо вже був довершеним поетом-сатириком, який мав багатий арсенал іронічних, саркастичних, гротескних барв.
Франко-пруська війна набирала обертів, і своє шістнадцяти-річчя поет зустрічає віршами про війну. Це, зокрема, сонет «Сплячий у логу». Але, на відміну від традиційних сонетів, для яких вважалися обов'язковими стриманість і суворість у доборі тем і тропів, сонет Рембо характеризується жорстоким, саркастичним тоном, стрімким ритмом, наближеним до розмовного поетичним мовленням, лексичною свободою, використанням «прозаїзмів» і різкими змінами стилю. Це майже гротескне поєднання сонетної форми та «земного» сатиричного сюжету, сповненого анархічного виклику. Всім цим визначенням відповідає і сонет «Моя циганерія» — справжній гімн богемі, людині, яка відірвалась від суспільства й залишилася наодинці з небом і зорями. У вірші «Засідателі» торжествує закладена в «людях-функціях» тенденція до здерев'яніння, закам'янілості. Зникає будь-який натяк на життя і дію. Людину витісняє функція, а потім функцію заміняє її зовнішня оболонка, предметна характеристика. Так створюється сатиричний образ «людини-стільця».
До періоду Комуни — нової фази у творчості Рембо належать лише чотири-п'ять віршів, але це дійсно нова епоха в розвитку поета. Усі ці вірші вражають мудрістю і глибиною, попри те, що Рембо ледве-ледве виповнилося шістнадцять років! Тільки-но він насміхався над бідними, знущався з жінок — і здавалося, що нігілізм поета не знає меж,— а тепер створює справжній гімн жінці-робітниці — «Руки Жанни-Марі» — символ, подібний до «Свободи на барикадах» Делакруа. Раптом зникають цинізм, напускна грубість.
Поразка Паризької Комуни, перемога версальців усвідомлюються поетом як найглибша трагедія. Вірші, написані Рембо в дні Комуни, показують, яке значення вона для нього мала. Поразка повстання означала для Рембо перемогу «Засідателів» — «тих, хто сидить».
Після загибелі Комуни Рембо всі свої надії покладає лише на мистецтво. Він припиняє навчання, незважаючи на вражаючі успіхи, і взагалі уникає будь-якої постійної діяльності. Це було перш за все демонстрацією бунтівних настроїв поета, тому що він не належав до нероб.
Починається новий цикл поневірянь. У серпні 1871 року Рембо надсилає свої вірші Верлену, і той, захопившись ними, за поета до Парижа. Там Рембо зближується з Верленом, з іншими поетами й вдається до життя справжньої богеми. У лютому 1872 року Рембо повертається додому, але вже у травні знову їде до Парижа. Потім здійснює кілька поїздок до Бельгії, Англії, знову до Франції і потім повертається в Бельгію. У липні 1873 року Верлен під час чергової запеклої суперечки двох поетів стріляє в Рембо, ранить його, а сам потрапляє у в'язницю. На початку 1874 року Рембо перебуває в Англії, потім у Німеччині, Італії; деякий час живе у Шарлевілі, звідки від'їжджає до Австрії і Голландії. Ця нескінченна «подорож» тягнеться аж до 1880 року, коли поет остаточно залишає Європу. Це десятиріччя злиднів, випадкових заробітків, дивних експериментів. Поет живе, не зв'язуючи себе навіть фактом географічної присутності в одному місці.