тарас шевченко написав поезію «садок вишневий коло хати…», у 1847 році знаходячись під слідством в камері-одиночці петропавловської фортеці. в ті сумні дні самотності та очікування вироку, він загадував мальовничі картині рідної україни. також її чудову природу, мирних, працьовитих, доброзичливих мешканців. поет не знав, чи побачить він ще землю свого дитинства.
у фортеці, в травні, можливо під враженням від прогулянок на тюремному подвір’ї, поет створив один з найбільш сонячних, життєрадісних своїх віршів – «садок вишневий коло хати». він увійшов до поетичного циклу «в казематі».
тема: показ гармонії краси української природи і щасливого родинного життя працьовитих селян.
ідея: уславлення людини праці, чарівності природи рідного краю.
основна думка: мрія т. шевченка про щасливе життя українського народу, щоб праця для нього була насолодою, задоволенням, а не гнобленням, приниженням, тиранією.
жанр: пейзажна лірика; цей вірш написаний у фольклорному стилі, тому не дивно, що став народною піснею, покладений на музику я. степовим.
сюжет: вірш містить опис мальовничої краси весняного надвечір’я на україні. тихі сутінки віддзеркалюють гармонію почуттів, спокійну радість буття простої селянської родини.
певне місце у творі займає зображення гармонії материнства, у поетичних рядках автор змальовує жінку, радість її материнських обов’язків: вона вечерю зготувала, доньку навчала, дітей спати повкладала. і все це овіяне спокоєм і гармонією з природою.
вірш - світовий шедевр пейзажної лірики. у поезії перед нами, наче наочно, постає вечір в українському селі. поет змальовує ідилічну картину простої, небагатої, але щасливої селянської родини за вечерею. поет зображує її з такою зворушливістю та майстерністю, що зорові та слухові образи стають майже живими для читача: «хрущі над вишнями гудуть…».
любов до рідного краю та туга за ним поетові показати велику гармонію рідної землі, красу та поетичність життя простих, роботящих людей.
про цей вірш т. шевченка літературознавцями написано багато досліджень. надзвичайно простий, без особливих художніх засобів, він просто чарує своєю поетичністю. вражає те, що написаний він за похмурими тюремними ґратами.
якою ж сильною була туга поета за рідною україною, яка багата уява, щоб створити такий вірш!
чи є ще щось краще, ніж квітучий сад, мирна хліборобська праця, дружна родина, спів соловейка? про це мріяв усе життя й сам шевченко, хоч його мріям не судилося здійснитися.
вірш став "візитною карткою" україни — квітучої, мирної, співучої та доброї.
Являясь настоящим королем пейзажной лирики, Афанасий Фет довольно редко затрагивал серьезные философские темы в своем раннем творчестве, так как не испытывал в этом душевной потребности. Однако к середине жизни, когда пришло время подводить промежуточные итоги, поэт стал задавать себе вопрос о том, для чего именно он живет. Четкого ответа у него не было, так как все те идеалы, к которым стремился Фет, к этому моменту уже оказались достигнутыми, не принеся ему морального удовлетворения. В активе у него были солидный капитал и нелюбимая жена, но при этом поэт не мог похвастаться душевным спокойствием, наличием близкого по духу человека и потомством, о котором стал мечтать в зрелом возрасте. Подобные размышления легли в основу глубоко личного и наполненного трагизмом стихотворения «Одинокий дуб», написанного в 1856 году.
На первый взгляд кажется, что это произведение представляет собой очередной великолепный образец пейзажной лирики. Ведь в центре произведения – старый вековой дуб, пленяющий своею мощью, благородством и красотой. Его окружает молодая поросль, которая нуждается в солнечном свете и тянется к небу. Однако могучие ветви дуба-старика заслоняют новые побеги от света. Поэтому поэт, обращаясь к дереву, во : «Зачем же тенью благотворной всё кружишь ты, старик упорный, по рубежам родной земли?».
Казалось бы, старому дубу действительно больше нечего ждать от этой жизни. Он получи все, о чем только мог мечтать, и теперь остается лишь уступить место молодым деревьям, которые так упрямо пробивают себе дорогу среди узловатых корней своего предка. Но старик не хочет умирать, так как еще «полон силой молодою» и готов соперничать с собственными внуками не только в мудрости, но и в мощи. Но вместо этого он лишь упорно сбрасывает листья по осени, которые разносятся ветром по всему лесу. Таким образом дерево посылает весточку своим потомкам о том, что «жив их пращур одинокий», исполненный благородства, силы и удивительной красоты.
В этом стихотворении Фет прибегает к аллегории, сравнивая самого себя со старым дубом. Поэт чувствует, что получил от жизни все, чего хотел, но при этом лишился самого главного – любви и семейного благополучия. Он точно так же, как и старый дуб, одинок, хотя и находится постоянно среди людей. Но это лишь усиливает ощущение собственной никчемности и бесполезности, которое у концу жизни поэта будет возведено в абсолют.
аналіз вірша
тарас шевченко написав поезію «садок вишневий коло хати…», у 1847 році знаходячись під слідством в камері-одиночці петропавловської фортеці. в ті сумні дні самотності та очікування вироку, він загадував мальовничі картині рідної україни. також її чудову природу, мирних, працьовитих, доброзичливих мешканців. поет не знав, чи побачить він ще землю свого дитинства.
у фортеці, в травні, можливо під враженням від прогулянок на тюремному подвір’ї, поет створив один з найбільш сонячних, життєрадісних своїх віршів – «садок вишневий коло хати». він увійшов до поетичного циклу «в казематі».
тема: показ гармонії краси української природи і щасливого родинного життя працьовитих селян.
ідея: уславлення людини праці, чарівності природи рідного краю.
основна думка: мрія т. шевченка про щасливе життя українського народу, щоб праця для нього була насолодою, задоволенням, а не гнобленням, приниженням, тиранією.
жанр: пейзажна лірика; цей вірш написаний у фольклорному стилі, тому не дивно, що став народною піснею, покладений на музику я. степовим.
сюжет: вірш містить опис мальовничої краси весняного надвечір’я на україні. тихі сутінки віддзеркалюють гармонію почуттів, спокійну радість буття простої селянської родини.
певне місце у творі займає зображення гармонії материнства, у поетичних рядках автор змальовує жінку, радість її материнських обов’язків: вона вечерю зготувала, доньку навчала, дітей спати повкладала. і все це овіяне спокоєм і гармонією з природою.
вірш - світовий шедевр пейзажної лірики. у поезії перед нами, наче наочно, постає вечір в українському селі. поет змальовує ідилічну картину простої, небагатої, але щасливої селянської родини за вечерею. поет зображує її з такою зворушливістю та майстерністю, що зорові та слухові образи стають майже живими для читача: «хрущі над вишнями гудуть…».
любов до рідного краю та туга за ним поетові показати велику гармонію рідної землі, красу та поетичність життя простих, роботящих людей.
про цей вірш т. шевченка літературознавцями написано багато досліджень. надзвичайно простий, без особливих художніх засобів, він просто чарує своєю поетичністю. вражає те, що написаний він за похмурими тюремними ґратами.
якою ж сильною була туга поета за рідною україною, яка багата уява, щоб створити такий вірш!
чи є ще щось краще, ніж квітучий сад, мирна хліборобська праця, дружна родина, спів соловейка? про це мріяв усе життя й сам шевченко, хоч його мріям не судилося здійснитися.
вірш став "візитною карткою" україни — квітучої, мирної, співучої та доброї.
Объяснение:
Являясь настоящим королем пейзажной лирики, Афанасий Фет довольно редко затрагивал серьезные философские темы в своем раннем творчестве, так как не испытывал в этом душевной потребности. Однако к середине жизни, когда пришло время подводить промежуточные итоги, поэт стал задавать себе вопрос о том, для чего именно он живет. Четкого ответа у него не было, так как все те идеалы, к которым стремился Фет, к этому моменту уже оказались достигнутыми, не принеся ему морального удовлетворения. В активе у него были солидный капитал и нелюбимая жена, но при этом поэт не мог похвастаться душевным спокойствием, наличием близкого по духу человека и потомством, о котором стал мечтать в зрелом возрасте. Подобные размышления легли в основу глубоко личного и наполненного трагизмом стихотворения «Одинокий дуб», написанного в 1856 году.
На первый взгляд кажется, что это произведение представляет собой очередной великолепный образец пейзажной лирики. Ведь в центре произведения – старый вековой дуб, пленяющий своею мощью, благородством и красотой. Его окружает молодая поросль, которая нуждается в солнечном свете и тянется к небу. Однако могучие ветви дуба-старика заслоняют новые побеги от света. Поэтому поэт, обращаясь к дереву, во : «Зачем же тенью благотворной всё кружишь ты, старик упорный, по рубежам родной земли?».
Казалось бы, старому дубу действительно больше нечего ждать от этой жизни. Он получи все, о чем только мог мечтать, и теперь остается лишь уступить место молодым деревьям, которые так упрямо пробивают себе дорогу среди узловатых корней своего предка. Но старик не хочет умирать, так как еще «полон силой молодою» и готов соперничать с собственными внуками не только в мудрости, но и в мощи. Но вместо этого он лишь упорно сбрасывает листья по осени, которые разносятся ветром по всему лесу. Таким образом дерево посылает весточку своим потомкам о том, что «жив их пращур одинокий», исполненный благородства, силы и удивительной красоты.
В этом стихотворении Фет прибегает к аллегории, сравнивая самого себя со старым дубом. Поэт чувствует, что получил от жизни все, чего хотел, но при этом лишился самого главного – любви и семейного благополучия. Он точно так же, как и старый дуб, одинок, хотя и находится постоянно среди людей. Но это лишь усиливает ощущение собственной никчемности и бесполезности, которое у концу жизни поэта будет возведено в абсолют.