в конце 56г. м. а. шолохов опубликовал свой рассказ "судьба человека". это рассказ о простом человеке на большой войне, который ценой потери близких, товарищей, своим мужеством, героизмом дал право на жизнь и свободу родине. андрей соколов - скромный труженик, отец большого семейства жил, работал и был счастлив, но грянула война. соколов, как и тысячи других, ушел на фронт. и тут все беды войны нахлынули на него: был контужен и попал в плен, кочевал из одного концлагеря в другой, пытался бежать, но был пойман. не раз смерть смотрела ему в глаза, но гордость и человеческое достоинство находить в себе мужества и всегда оставаться человеком. когда комендант лагеря вызвал андрея к себе и грозил, лично расстрелять его, не потерял человеческое лицо андрей, не стал пить за победу германии, а сказал, что думал. и за это даже садист-комендант, лично бивший пленных каждое утро, зауважал его и отпустил, наградив хлебом и салом. этот подарок был разделен поровну между всеми пленными. позже андрей все - таки находит возможность бежать, прихватив с собой инженера в чине майора, которого возил на машине. но шолохов нам показывает героизм человека не только в борьбе с врагом. страшное горе постигло андрея соколова еще до конца войны - от бомбы, попавшей в дом, погибли жена и две дочери, а сына подстрелил снайпер уже в берлине в самый день победы, 9 мая 1945г. казалось, после всех испытаний, выпавших на долю одного человека, он мог озлобиться, сломаться, замкнуться в себе. но этого не случилось: понимая, как тяжела утрата родных и безрадостно одиночество, он усыновляет мальчика ванюшу 5 лет, у которого война отняла родителей. андрей пригрел, осчастливил сиротскую душу, и теплу и ребенка, сам начал возвращаться к жизни. соколов говорит: "ночью - то погладишь его сонного, волосенки в вихрах понюхаешь, и сердце отходит, становиться легче, а то ведь оно у меня закаменело от горяе"всей логикой своего рассказа шолохов доказал, что его герой не может быть сломлен жизнью, потому что в нем есть то, что сломать нельзя: человеческое достоинство, любовь к жизни, родине, к людям, доброта, жить, бороться, трудиться. андрей соколов прежде всего думает об обязанностях перед близкими, товарищами, родиной, человечеством. это для него не подвиг, а естественная потребность. и таких простых чудесных людей много. именно они и выиграли войну, и восстановили разрушенную страну, чтобы жизнь продолжалась дальше и была лучше, счастливее. поэтому андрей соколов близок, понятен и дорог нам всегда.
П’єсу «Пігмаліон» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було дароване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насолоджувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну дивну рису — він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки (за іншими версіями — з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така прекрасна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігмаліон богиню Афродіту, щоб вона оживила скульптуру. Змилостивилася Афродіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.
Шоу назвав свою п’єсу «Пігмаліон» і можна було сподіватися на щасливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює.
Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У кого він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в оповіданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.
Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гарячого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати погані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».
в конце 56г. м. а. шолохов опубликовал свой рассказ "судьба человека". это рассказ о простом человеке на большой войне, который ценой потери близких, товарищей, своим мужеством, героизмом дал право на жизнь и свободу родине. андрей соколов - скромный труженик, отец большого семейства жил, работал и был счастлив, но грянула война. соколов, как и тысячи других, ушел на фронт. и тут все беды войны нахлынули на него: был контужен и попал в плен, кочевал из одного концлагеря в другой, пытался бежать, но был пойман. не раз смерть смотрела ему в глаза, но гордость и человеческое достоинство находить в себе мужества и всегда оставаться человеком. когда комендант лагеря вызвал андрея к себе и грозил, лично расстрелять его, не потерял человеческое лицо андрей, не стал пить за победу германии, а сказал, что думал. и за это даже садист-комендант, лично бивший пленных каждое утро, зауважал его и отпустил, наградив хлебом и салом. этот подарок был разделен поровну между всеми пленными. позже андрей все - таки находит возможность бежать, прихватив с собой инженера в чине майора, которого возил на машине. но шолохов нам показывает героизм человека не только в борьбе с врагом. страшное горе постигло андрея соколова еще до конца войны - от бомбы, попавшей в дом, погибли жена и две дочери, а сына подстрелил снайпер уже в берлине в самый день победы, 9 мая 1945г. казалось, после всех испытаний, выпавших на долю одного человека, он мог озлобиться, сломаться, замкнуться в себе. но этого не случилось: понимая, как тяжела утрата родных и безрадостно одиночество, он усыновляет мальчика ванюшу 5 лет, у которого война отняла родителей. андрей пригрел, осчастливил сиротскую душу, и теплу и ребенка, сам начал возвращаться к жизни. соколов говорит: "ночью - то погладишь его сонного, волосенки в вихрах понюхаешь, и сердце отходит, становиться легче, а то ведь оно у меня закаменело от горяе"всей логикой своего рассказа шолохов доказал, что его герой не может быть сломлен жизнью, потому что в нем есть то, что сломать нельзя: человеческое достоинство, любовь к жизни, родине, к людям, доброта, жить, бороться, трудиться. андрей соколов прежде всего думает об обязанностях перед близкими, товарищами, родиной, человечеством. это для него не подвиг, а естественная потребность. и таких простых чудесных людей много. именно они и выиграли войну, и восстановили разрушенную страну, чтобы жизнь продолжалась дальше и была лучше, счастливее. поэтому андрей соколов близок, понятен и дорог нам всегда.
П’єсу «Пігмаліон» Б. Шоу написав, орієнтуючись на античний міф про Пігмаліона. На далекому острові Кіпрі жив цар Пігмаліон, якому було дароване богами вміння вирізьблювати. Талановитий володар острова насолоджувався красою природи, умів виробляти чудові витвори, але мав одну дивну рису — він ненавидів жінок. Одного разу він вирізьбив із слонової кістки (за іншими версіями — з мармуру) скульптуру жінки. Статуя була така прекрасна, що Пігмаліон закохався у власний витвір. Дні і ночі просив Пігмаліон богиню Афродіту, щоб вона оживила скульптуру. Змилостивилася Афродіта, вдихнула життя в чарівну Галатею. Статуя ожила, стала земною жінкою неперевершеної краси і була вірною дружиною Пігмаліона.
Шоу назвав свою п’єсу «Пігмаліон» і можна було сподіватися на щасливу казкову кінцівку п’єси. Але драматург приголомшує фіналом, він парадоксально все змінює.
Літературна критика вважає, що це парадокс. А я погоджуюсь із Шоу, який сказав, що найбільший парадокс — це наше життя. Як на мене, то все правдоподібно: казочка була в дитинстві, а тепер здоровий глузд. У кого він є, той шукає чогось справжнього, земного, гармонійного, у кого немає — кидається в сіті мерехтливих вогників. Але вогники, крім того, що мерехтливі, можуть бути ще й світлячками: уночі вражають нас своєю незвичайністю, а вдень виявляються звичайними черв’ячками (як в оповіданні Є. Носова). Що з того, що пані Боварі та Анна Кареніна кинулись утілювати свою мрію в життя — чого вони досягли? То навіщо нам ще одна нещаслива сім’я? Шоу сказав, що шлюб — це лавина, яку юнак та дівчина обрушують на себе, потягнувшись за прекрасною квіткою.
Так, професор Хіґґінс так і залишився «холодним уламком біля гарячого серця дівчини», бо «великий секрет полягає не в тому, щоб мати погані чи добрі манери, чи взагалі якісь особливі манери, а щоб бути на один манер з усіма людськими душами; тобто, поводитися так, ніби ти на небі, де немає пасажирів третього класу й панує загальна рівність».
Объяснение: