Голова моя, головушка, Голова послуживая! Послужила моя головушка Ровно тридцать лет и три года. Ах, не выслужила головушка Ни корысти себе, ни радости, Как ни слова себе доброго И ни рангу себе высокого; Только выслужила головушка Два высокие столбика, Перекладинку кленовую, Еще петельку шелковую. Народная песня
В эту ночь я не спал и не раздевался. Я намерен был отправиться на заре к крепостным воротам, откуда Марья Ивановна должна была выехать, и там проститься с нею в последний раз. Я чувствовал в себе великую перемену: волнение души моей было мне гораздо менее тягостно, нежели то уныние, в котором еще недавно был я погружен. С грустию разлуки сливались во мне и неясные, но сладостные надежды, и нетерпеливое ожидание опасностей, и чувства благородного честолюбия. Ночь незаметно. Я хотел уже выйти из дому, как дверь моя отворилась, и ко мне явился капрал с донесением, что наши казаки ночью выступили из крепости, взяв насильно с собою Юлая, и что около крепости разъезжают неведомые люди. Мысль, что Марья Ивановна не успеет выехать, ужаснула меня; я поспешно дал капралу несколько наставлений и тотчас бросился к коменданту. Уж рассветало. Я летел по улице, как услышал, что зовут меня. Я остановился. «Куда вы? – сказал Иван Игнатьич, догоняя меня. – Иван Кузмич на валу и послал меня за вами. Пугач пришел». – «Уехала ли Марья Ивановна?» – спросил я с сердечным трепетом. «Не успела, – отвечал Иван Игнатьич, – дорога в Оренбург отрезана; крепость окружена. Плохо, Петр Андреич!» Мы пошли на вал, возвышение, образованное природой и укрепленное частоколом. Там уже толпились все жители крепости. Гарнизон стоял в ружье. Пушку туда перетащили накануне. Комендант расхаживал перед своим малочисленным строем. Близость опасности одушевляла старого воина бодростию необыкновенной. По степи, не в дальнем расстоянии от крепости, разъезжали человек двадцать верхами. Они, казалося, казаки, но между ими находились и башкирцы, которых легко можно было распознать по их рысьим шапкам и по колчанам. Комендант обошел свое войско, говоря солдатам: «Ну, детушки, постоим сегодня за матушку государыню и докажем всему свету, что мы люди бравые и присяжные!» Солдаты громко изъявили усердие. Швабрин стоял подле меня и пристально глядел на неприятеля. Люди, разъезжающие в степи, заметя движение в крепости, съехались в кучку и стали между собою толковать. Комендант велел Ивану Игнатьичу навести пушку на их толпу и сам приставил фитиль. Ядро зажужжало и пролетело над ними, не сделав никакого вреда. Наездники, рассеясь, тотчас ускакали из виду, и степь опустела.
Євген Гуцало — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист. Народився Євген Пилипович Гуцало 14 січня 1937 року в селі Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів.Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50-х років, найкращий школяр села вирішив вступати до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов по конкурсу. Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М.Гоголя. У 1959 закінчив філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. З 1961 року, Євген Гуцало почав працювати в«Літературній Україні», потім у видавництві «Радянський письменник». Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині. В 1962 році вийшла друком перша його повноцінна — збірка оповідань «Люди серед людей»Після поїздки до Франції видає книги «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші твори.Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників.На початку 1970-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні», дилогія «Сільські вчителі» та «Шкільний хліб».Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. У 1981 р. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на юрі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через 20 років після першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики. 4 липня 1995 року, на 58 році життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала.
Голова послуживая!
Послужила моя головушка
Ровно тридцать лет и три года.
Ах, не выслужила головушка
Ни корысти себе, ни радости,
Как ни слова себе доброго
И ни рангу себе высокого;
Только выслужила головушка
Два высокие столбика,
Перекладинку кленовую,
Еще петельку шелковую.
Народная песня
В эту ночь я не спал и не раздевался. Я намерен был отправиться на заре к крепостным воротам, откуда Марья Ивановна должна была выехать, и там проститься с нею в последний раз. Я чувствовал в себе великую перемену: волнение души моей было мне гораздо менее тягостно, нежели то уныние, в котором еще недавно был я погружен. С грустию разлуки сливались во мне и неясные, но сладостные надежды, и нетерпеливое ожидание опасностей, и чувства благородного честолюбия. Ночь незаметно. Я хотел уже выйти из дому, как дверь моя отворилась, и ко мне явился капрал с донесением, что наши казаки ночью выступили из крепости, взяв насильно с собою Юлая, и что около крепости разъезжают неведомые люди. Мысль, что Марья Ивановна не успеет выехать, ужаснула меня; я поспешно дал капралу несколько наставлений и тотчас бросился к коменданту.
Уж рассветало. Я летел по улице, как услышал, что зовут меня. Я остановился. «Куда вы? – сказал Иван Игнатьич, догоняя меня. – Иван Кузмич на валу и послал меня за вами. Пугач пришел». – «Уехала ли Марья Ивановна?» – спросил я с сердечным трепетом. «Не успела, – отвечал Иван Игнатьич, – дорога в Оренбург отрезана; крепость окружена. Плохо, Петр Андреич!»
Мы пошли на вал, возвышение, образованное природой и укрепленное частоколом. Там уже толпились все жители крепости. Гарнизон стоял в ружье. Пушку туда перетащили накануне. Комендант расхаживал перед своим малочисленным строем. Близость опасности одушевляла старого воина бодростию необыкновенной. По степи, не в дальнем расстоянии от крепости, разъезжали человек двадцать верхами. Они, казалося, казаки, но между ими находились и башкирцы, которых легко можно было распознать по их рысьим шапкам и по колчанам. Комендант обошел свое войско, говоря солдатам: «Ну, детушки, постоим сегодня за матушку государыню и докажем всему свету, что мы люди бравые и присяжные!» Солдаты громко изъявили усердие. Швабрин стоял подле меня и пристально глядел на неприятеля. Люди, разъезжающие в степи, заметя движение в крепости, съехались в кучку и стали между собою толковать. Комендант велел Ивану Игнатьичу навести пушку на их толпу и сам приставил фитиль. Ядро зажужжало и пролетело над ними, не сделав никакого вреда. Наездники, рассеясь, тотчас ускакали из виду, и степь опустела.
Відповідь:
Євген Гуцало — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист. Народився Євген Пилипович Гуцало 14 січня 1937 року в селі Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів.Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50-х років, найкращий школяр села вирішив вступати до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики, але не пройшов по конкурсу. Євген Гуцало, через рік, вступив у Ніжині до педагогічного інституту ім. М.Гоголя. У 1959 закінчив філологічний факультет Ніжинського педагогічного інституту. З 1961 року, Євген Гуцало почав працювати в«Літературній Україні», потім у видавництві «Радянський письменник». Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині. В 1962 році вийшла друком перша його повноцінна — збірка оповідань «Люди серед людей»Після поїздки до Франції видає книги «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші твори.Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників.На початку 1970-х років виходять друком лірико-психологічна повість «Дівчата на виданні», дилогія «Сільські вчителі» та «Шкільний хліб».Поважну частку творчого доробку письменника становлять твори для дітей: «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984). Дві останні книжки удостоєні Шевченківської премії. У 1981 р. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі». Далі з’являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на юрі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через 20 років після першої поетичної добірки «Зелена радість конвалій» повертається письменник до лірики. 4 липня 1995 року, на 58 році життя, не стало українського письменника-сподвижника Євгена Гуцала.
Пояснення: