Женя Александрова, дочь полковника Красной Армии, находящегося на фронте - главная героиня рассказа-повести А. Гайдара "Тимур и его команда".
С Женей мы знакомимся в самом начале произведения. Это крепкая, тринадцатилетняя девочка с голубыми глазами и непослушными волосами, которые она откидывает, когда читает и пишет или прячет под косынкой. Внешне она напоминает мальчишку - слегка угловата, движения резкие. Среди ее мимических особенностей привычка кусать губы и играть бровями. Из нарядов Женя предпочитает сарафаны и сандалии. Но одежда горит на ней, сестра еле успевает чинить или шить новые вещи. Она вечно в синяках и царапинах. Но под «ангельской внешностью», под губами, сложенными бантиком скрывается далеко не изнеженный цветок, а характер «тронешь и обожжешься» - так характеризует сестру старшая Ольга.
Автор вводит Женю, как девочку, приехавшую на лето в дачный поселок, где она знакомится с Тимуром и его командой и гармонично вписывается в их ряды. Все потому, что Женин характер отличается прямотой, честностью, отзывчивостью. Ей можно доверить важное дело и тайну. Она готова людям в любое время дня и ночи. Одно у нее не складывается - отношения с восемнадцатилетней сестрой Олей. Той хочется казаться старше и воспитывать Женю достойно, но характеры у девочек разные, и понимание приходит не всегда.
Меня удивили взрослые черты тринадцатилетнего подростка. Возможно, это годы войны сделали ее старше и ответственнее. Она очень хотела походить на отца, мечтала оказаться на фронте. Но ее судьбой стало знакомство с Тимуром, мальчишкой, который нашел внести в дело победы свою лепту, опекая семьи военных в своем дачном поселке. В добром и справедливом сердце Жени это нашло отклик и позволило доказать и себе, и сестре, что она уже взрослый человек отвечать за свои поступки и людям.
Грицько Чупруненко мав приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, якщо не гірші: сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в Чіпки, — голодне роздолля із сухарями чорними, як земля. Деякі його риси промовисто виявляються вже в дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк на отару напав; «сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею Уласа».
Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і «діток маленьких коло неї». «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою», яку старші молодшим за приклад ставили (сироти, наймити, а стали хазяїнами!).
Одначе автори роману мають сумнів щодо того, чи треба з Грицька брати приклад, бо його життєва філософія — «своя сорочка ближче до тіла». Найяскравіше вона дала про себе знати під час розправи з кріпаками: на заклик Чіпки заступитися за кривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому городі, а вдома хвалився перед Христею своїм «вчинком», називав кріпаків злодіями й голотою.
Дружба Грицька з товаришем дитинства «коливається», як стрілка барометра: коли він повернувся із заробітків з грошима, то гордував Чіпкою, коли ж Варениченко поправив господарство, Грицько поновив із ним товариські стосунки.
Грицько – найближчий приятель дитячих літ Чіпки – обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство з бід Чіпки, зневажання свого товариша – це так само своєрідна трагедія Грицька.
Женя Александрова, дочь полковника Красной Армии, находящегося на фронте - главная героиня рассказа-повести А. Гайдара "Тимур и его команда".
С Женей мы знакомимся в самом начале произведения. Это крепкая, тринадцатилетняя девочка с голубыми глазами и непослушными волосами, которые она откидывает, когда читает и пишет или прячет под косынкой. Внешне она напоминает мальчишку - слегка угловата, движения резкие. Среди ее мимических особенностей привычка кусать губы и играть бровями. Из нарядов Женя предпочитает сарафаны и сандалии. Но одежда горит на ней, сестра еле успевает чинить или шить новые вещи. Она вечно в синяках и царапинах. Но под «ангельской внешностью», под губами, сложенными бантиком скрывается далеко не изнеженный цветок, а характер «тронешь и обожжешься» - так характеризует сестру старшая Ольга.
Автор вводит Женю, как девочку, приехавшую на лето в дачный поселок, где она знакомится с Тимуром и его командой и гармонично вписывается в их ряды. Все потому, что Женин характер отличается прямотой, честностью, отзывчивостью. Ей можно доверить важное дело и тайну. Она готова людям в любое время дня и ночи. Одно у нее не складывается - отношения с восемнадцатилетней сестрой Олей. Той хочется казаться старше и воспитывать Женю достойно, но характеры у девочек разные, и понимание приходит не всегда.
Меня удивили взрослые черты тринадцатилетнего подростка. Возможно, это годы войны сделали ее старше и ответственнее. Она очень хотела походить на отца, мечтала оказаться на фронте. Но ее судьбой стало знакомство с Тимуром, мальчишкой, который нашел внести в дело победы свою лепту, опекая семьи военных в своем дачном поселке. В добром и справедливом сердце Жени это нашло отклик и позволило доказать и себе, и сестре, что она уже взрослый человек отвечать за свои поступки и людям.
Грицько Чупруненко мав приблизно такі ж стартові позиції, як і Чіпка, якщо не гірші: сирота, батьки померли під час епідемії холери, змалку жив біля далекої родички-удови, а вже потім у діда Уласа. Його життя в підпасичах таке ж, як і в Чіпки, — голодне роздолля із сухарями чорними, як земля. Деякі його риси промовисто виявляються вже в дитинстві: десь не було видно Грицька, коли вовк на отару напав; «сидів, рота роззявивши, коли дід повідав, що пани знову забирають його до двору, і не журився долею Уласа».
Разом із тим хлопець виростає роботящим, адже мріє жити заможно, мати чепурненьку, хазяйновиту жіночку і «діток маленьких коло неї». «Купивши ґрунт, почув себе Грицько зараз іншим… зовсім іншими очима дивився на людей: до багачів горнувся, а на голоту дивився згорда». Мав намір одружитися з багачкою, але з того нічого не вийшло, узяв собі сусідську наймичку Христю. «І стали вони між людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусідами, навдивовижу парою», яку старші молодшим за приклад ставили (сироти, наймити, а стали хазяїнами!).
Одначе автори роману мають сумнів щодо того, чи треба з Грицька брати приклад, бо його життєва філософія — «своя сорочка ближче до тіла». Найяскравіше вона дала про себе знати під час розправи з кріпаками: на заклик Чіпки заступитися за кривджених Грицько, не сказавши ні слова, зник у чужому городі, а вдома хвалився перед Христею своїм «вчинком», називав кріпаків злодіями й голотою.
Дружба Грицька з товаришем дитинства «коливається», як стрілка барометра: коли він повернувся із заробітків з грошима, то гордував Чіпкою, коли ж Варениченко поправив господарство, Грицько поновив із ним товариські стосунки.
Грицько – найближчий приятель дитячих літ Чіпки – обирає інший життєвий шлях. Міряючи босими ногами курні заробітчанські шляхи, Грицько мріяв про «хату теплу». Невдачі, бідування, злигодні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використати для власного збагачення. Неприховане злорадство з бід Чіпки, зневажання свого товариша – це так само своєрідна трагедія Грицька.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/hiba-revut-voli-yak-yasla-povni-obraz-gritska