роман рассказывает нам о том, как лежит и спит ленивый обломов и как ни дружба, ни любовь не могут ни пробудить, ни поднять его. в распорядке дня обломова отразилась жизнь, наша жизнь. это, по словам добролюбова, «совершенный тип, отчеканенный с беспощадною строгостию и правильностью; сказалось новое слово нашего общественного развития, произнесенное ясно и твердо, с полным сознанием истины». илья ильич обломов целыми днями лежит на диване и мечтает, как бы все дела сами собой сделались. можно сказать, что главные герой болен. и болезнь его – обломовщина! симптомы этой болезни заключаются в абсолютном бездействии, происходящем от равнодушия ко всему, что делается на свете. все, о чем мечтает обломов, – «а хорошо бы, если бы вот это сделалось». как много говорит эта фраза! сделалось бы! само собой! без его участия! даже его внешность подчеркивает его лень и безвольность: «обломов как-то обрюзг не по летам… тело его казалось слишком изнеженным для мужчины». любимый костюм обломова – это широкий восточный халат, из которого он бы никогда не вылезал, если бы мог. или волевое движение для обломова невероятно тяжело. поэтому все свои дела он поручает слуге захару или , который обманывает его. обломова с детства приучили к тому, что всё за него должны делать другие. из сна ильи ильича мы узнаем, что он был бойким и интересующимся мальчиком, но вся атмосфера обломовки, его родной деревни, где царил «какой-то всепоглощающий, ничем непобедимый сон, истинное подобие смерти», заглушили в нем всякие порывы к действию. а сказки, рассказанные нянькой, населили «воображение мальчика странными призраками; боязнь и тоска засели надолго, может быть навсегда, в душу». с тех пор он «все мечтает о той волшебной стороне, где нет зла, хлопот, печалей, где живет милитриса кирбитьевна, и где так хорошо кормят и одевают » обломовщина – это лень, порожденная боязнью перемен и страхом перед будущим. идеал жизни для ильи ильича – это спокойная, размеренная жизнь в своем поместье. там он будет проводить целый день с женой и детьми, есть и гулять, принимать друзей и беседовать с ними. можно сказать, что обломов - лишний человек. его образ жизни не укладывается ни в какие человеческие рамки. мне кажется, что движение обломова почти полностью отсутствует. но такую бездеятельность илья ильич выбрал себе сам. он не хотел жить так, как живет все остальное светское общество. мы видим, что это за жизнь из первых сцен романа, когда к обломову приходят визитеры. своих гостей он встречает фразой: «не подходите, не подходите: вы с холоду! » эта фраза символична, она обозначает холод не только , но и духовный, который царит в светском обществе. и на самом деле суета гостей ильи ильича бессмысленна. франт волков живет лишь мыслью о лошадях и о новом покрое платья. это единственное, в чем заключается его смысл жизни. начальник отделения канцелярии судьбинский – «бумажная крыса». журналист пенкин пишет обо всем и не о чем. но считает, что занят важным делом. а тарантьев просто подлый человек, который в дальнейшем сыграет большую роль в судьбе ильи ильича. именно от такой жизни и отказался обломов. ведь по своей сути он добрый, благородный человек. недаром штольц называл его «золотым сердцем». обломов был неглупым человеком, его душу трогала поэзия, он мог оценить хорошую книгу. в нем изначально много хороших качеств. в дальнейшем, когда илья ильич начал жить с агафьей пшеницыной, он усыновил всех ее детей и воспитывал их на свои деньги. трагедия обломова в том, что он хочет многого, но не хочет ничего для этого сделать. если бы мы ничего не хотели, не было бы и противоречия между бездеятельностью и амбициями. и тогда нашей болезнью была бы не обломовщина, а серость и безликость. иногда мне кажется, что обломовщина не исчезла и в 21 веке. многие люди боятся будущего, боятся деятельности. они пытаются взвалить свои дела на кого-нибудь другого, а если не на кого, то пускают все на самотек и предпочитают вообще ничем не заниматься. мы удерживаем синицу в руке, не пытаясь даже взглянуть на журавля в небе. я думаю, что изначально обломову было свойственно духовное развитие. но постепенно, с его «замиранием», илья ильич останавливался и в своем духовном движении. но, в любом случае, герой не использовал все свои возможности из-за безволия и страха перед жизнью, которые воспитала в нем обломовка.
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Объяснение: