Когда-то давно, в нашем дворе, жил мальчик Дима. Мальчик тот был умный, добрый, весёлый. Но мало кто с ним играл, а всё потому, что он всё время всем мешал, был неуклюж и не мог ни с кем играть. - Как с ним можно играть, если он всё время что-то ломает или сам падает!?- кричали соседские мальчишки. Так и сидел Дима с утра до вечера один во дворе. Читал книги, то про путешествия, то про волшебные миры. "Главное, не мешать ребятам",-думал про себя мальчик. А ещё у Димы был талант у рисованию, он очень хорошо рисовал и рисовал всё, что видел. Никто даже не посмотрел на эти рисунки. Что Димку очень расстраивало. Но вот в один день в пустую квартиру все же нашлась семья. Была семья небольшая, всего двое родителей и дочка. Девочку звали Настя. Вышла как-то раз Настя погулять. Начали с ней все знакомится. А она ото всех отходит куда-нибудь чтоб в тишине поиграть или повышивать. " Чего она? Небось такая же, как Димка",- подумали ребята и бросили забаву с ней играть. А Дима смотрит на соседку, да только не понимает, почему она такая? Чего ей с ребятами не играется. Подходит он к ней и говорит: - Привет. - Привет. Я Настя. А ты? - Дима. Слушай, а ты хорошо вышиваешь. а что у тебя в этом альбоме? Я спрятал альбом за спину. - Давай потом. А почему ты с ними не играешь. - А ты? - Я? Я неуклюжий всё время все порчу. - И я... Дима увидел, что девочка была очень расстроена. - А давай вместе играть? - Давай. Они сели и начали рассматривать Димины рисунки. После каждого у Насти сверкали глаза. Дима предложил нарисовать общую картину. Оказалось, что они очень хорошо поладили, хоть и были с недостатками.
Всі події , які відбуваються з людиною, багато в чому обумовлені тим місцем, де вони відбуваються. Сприйняття реальності людиною сильно відрізняється в залежності від місця, де людина знаходиться. У сучасному світі велика частина людей проживає далеко від красивої і надихаючої природи – в задушливому місті. Але не можна забувати, що природним місцем існування людини є зовсім не місто, а природа. Для свого щасливого існування людина повинна жити на природі, а не поза нею. Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки. Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь. Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».
- Как с ним можно играть, если он всё время что-то ломает или сам падает!?- кричали соседские мальчишки.
Так и сидел Дима с утра до вечера один во дворе. Читал книги, то про путешествия, то про волшебные миры. "Главное, не мешать ребятам",-думал про себя мальчик. А ещё у Димы был талант у рисованию, он очень хорошо рисовал и рисовал всё, что видел. Никто даже не посмотрел на эти рисунки. Что Димку очень расстраивало.
Но вот в один день в пустую квартиру все же нашлась семья. Была семья небольшая, всего двое родителей и дочка. Девочку звали Настя.
Вышла как-то раз Настя погулять. Начали с ней все знакомится. А она ото всех отходит куда-нибудь чтоб в тишине поиграть или повышивать. " Чего она? Небось такая же, как Димка",- подумали ребята и бросили забаву с ней играть.
А Дима смотрит на соседку, да только не понимает, почему она такая? Чего ей с ребятами не играется.
Подходит он к ней и говорит:
- Привет.
- Привет. Я Настя. А ты?
- Дима. Слушай, а ты хорошо вышиваешь.
а что у тебя в этом альбоме?
Я спрятал альбом за спину.
- Давай потом. А почему ты с ними не играешь.
- А ты?
- Я? Я неуклюжий всё время все порчу.
- И я...
Дима увидел, что девочка была очень расстроена.
- А давай вместе играть?
- Давай.
Они сели и начали рассматривать Димины рисунки. После каждого у Насти сверкали глаза. Дима предложил нарисовать общую картину.
Оказалось, что они очень хорошо поладили, хоть и были с недостатками.
Одразу, ще з перших рядків твору видно, що Митько – людина дії, адже це саме він має найбільше розвинуту фантазію, яка проявилася у його «демосфенській» промові перед від’їздом. Також він дуже рухливий та непосидючий, адже ну ніяк не міг всидіти над студіюванням «книжкової скарбниці». Сергійко набагато спокійніший за свого друга, і довго вагається над прийняттям серйозних рішень. Водночас Митько – не боягуз. Можливо, навіть відважніший за свого приятеля, адже оселитися біля озера було його ідеєю, та й рятувати Василя кинувся саме він. Але, на мою думку, це також свідчить про його великодушність та, звісно, вміння прощати помилки.
Скоріше за все, саме ці чесноти роблять образ Митька привабливим та по-своєму оригінальним. Мені здається, що він може стати хорошим прикладом хоча б для мене, а тоді – й для моїх однолітків та наступних поколінь.
Повість «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки» розповідає про веселі, незвичайні, таємничі пригоди Сергія та Митька. Історія розпочинається з того, що учні п'ятого класу отримали від учительки ботаніки завдання на літо — зібрати колекцію комах... а замість цього почали полювати на страшного Митькозавра. Наприкінці твору той виявився простим хлопцем Василем, який вирішив розіграти двох друзів. За веселим, пригодницьким характером оповіді і бажанням оспівати справжню дружбу ця повість нагадує трилогію В. Нестайка «Тореадори з Васюківки».