Головний герой новели, десятирічний безпритульний хлопчик Мишко, потрапляє до дитячого будинку. Ззовні він "марний, обiдраний, босi ноги всi в грязі", та при цьому запевняє, що в нього є мама й тато, і живе він тут недалечко, а на запитання, чому ж він тоді голий і босий, хлопчик-сирота демонструє винахідливість, відповідаючи: "…чоботи є в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене є, i шапка гарна – все мама поховала".
Подив дітей посилився, коли "Мишко заспокоївся, пiдтяг штани, очi засяяли" і він заспівав надзвичайно гарним і сильним голосом народну пісню "Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…". Та це ще були далеко не всі таланти й обдарування маленького Мишка. Не меншe враження він справив на всіх, коли витягнув "гребінь iз кишені, та як утне на йому губами: так i пориває до танку, i очі в усіх засяяли…". Автор неодноразово акцентує увагу на тому, що в дітей від радості "очі засяяли".
Показуючи характер малого Мишка, автор звертає увагу й на вольову натуру хлопця, тоді, коли всі побігли їсти "на обiд дер зуп – без хлiба, без солi й без круп", а хлопець чемно відмовився, говорячи, що вже обідав "борщ iз м’ясом, i кашу молошну, i чай з булкою в накладку i… Мишко ковтнув слину й замовк". А коли всі весело і завзято обідали "Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиляє убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi".
Реальне становище Мишка розкрилося підвечір, коли вихованці дитбудинку нагадали йому, що надворі темно і його, напевне, десь там уже шукають "папаша з мамашою". У відповідь хлопчик не витримав і несподівано заплакав, зізнавшись, що насправді безпритульний. Діти сприйняли його нещастя із співчуттям і вирішили "на раді" прийняти до себе – поки що таємно, а потім вилучити момент і просити залишити хлопчика всією "бурсою" в завідуючої Параски Калістратівни, яка вже стільки разів зарікалася нікого більше не брати до притулку, розрахованому і помешканням, і харчовим постачанням лише на тридцятьох вихованців, яких насправді було цілих дев’яносто.
ANTI VARIKOZ NANO
Варикоз лікується назавжди звичайною маззю за 4 дні
ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ→
Дивіться також
Приблуда (повний текст)
▲ читається за 16 хвилин
Біографія Степана Васильченка
Варикоз лікується назавжди звичайною маззю за 4 дні
Оригінально вирішує письменник "оприлюднення" Мишка перед завідувачкою. Хлопець, який за цілий день не мав і крихти в роті, просить дітей чогось "пошамать": "Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать". "Собача" їжа й їлася Мишком по-собачому – він так голосно гриз кістку під ліжком, що Параска Калістратівна не могла цього не почути, а "тривожні очі" дітей при цьому ще більше посилили її підозри. Коли ж жінка намагається проігнорувати вмовляння дітей, "пильне її око щось загледіло. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.
Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця".
Зрозуміло, що після побаченого чуйне серце виховательки не могло не розтанути. Діти визначають, що справа на їх боці за тим, що завідувачка у своїй кімнаті "реве", тож починають святкувати перемогу: "Невтримна радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла… Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. I… шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі… I знову – вихор радощів – ще дужчий, ще буйнiший".
Змальовуючи життя дитячого будинку в перші пореволюційні роки, С.Васильченко мав на меті показати, що в яких би "сумних і обідраних" умовах не були діти, їм завжди допомагає виживати, і в прямому і в переносному значенні цього слова, неймовірно велике багатство фантазії й уяви їх маленьких душ і ота, здається, всепереможна "радість життя", безпосередня дитяча веселість і гумор.
Понятие «крылатости» возникает у многих поэтов. Ведь им свойственно возвышаться над обыденной сферой жизни, смотреть на связь вещей и слов как бы «свысока», как никто до них не смотрел. Возьмем, например, Ахматову: « я не могу взлететь, а с детства была крылатой». И в лирике Марины Цветаевой родство душ передается образом сложенных крыльев: «Как правая и левая рука — Твоя душа моей душе близка. Мы смежены, блаженно и тепло, Как правое и левое крыло. Но вихрь встает — и бездна пролегла От правого — до левого крыла!» Крылатая душа поэта позволяла ей отрываться от реального мира, от вихрей и бездн полной бурными событиями первой половины 20 века. Революции, разруха, войны, полуголодное существование, смерти близких. Цветаева всегда стремилась быть (и была!) над этим миром. "А за плечом - товарищ мой крылатый Опять шепнет: - Терпение, сестра! - Когда сверкнут серебряные латы Сосновой кровью моего костра" Товарищ. Это она о крылатом гении вдохновения, не оставляющем ее. Еще он: "Рыцарь ангелоподобный - Долг! Небесный часовой... Еженощный соглядатай, Ежеутренний звонарь..." Через год она напишет уже об их единой природе с крылатым гением: "Крестили нас - в одном чану…" А оторванность от близких трансформируется в поэтическое одиночество («проклятость!») крылатой души: «Новый год я встретила одна. Я, богатая, была бедна, Я, крылатая, была проклятой. Где-то было много-много сжатых Рук - и много старого вина. А крылатая была - проклятой! А единая была - одна! Как луна - одна, в глазу окна» И это ведь не об одиночестве, а о своем призвании, о своем отличии от множества других, на которых она смотрит отстранено, как луна. Марина - одна служанка и повелительница крылатого гения, единая с ним: "Умирая, не скажу: была. И не жаль, и не ищу виновных. Есть на свете поважней дела Страстных бурь и подвигов любовных. Ты, - крылом стучавший в эту грудь, Молодой виновник вдохновенья - Я тебе повелеваю: - будь! Я - не выйду из повиновенья." Для крылатой души – не важны внешние атрибуты ( хоромы или хаты), Ведь Цветаева привыкла приходить «в дом, и не знающий, что – мой», ей “все нипочем”, и к жизни среди «врагов» она привыкла: "Если душа родилась крылатой — Что ей хоромы — и что ей хаты! Что Чингис-Хан ей и о — Орда! Два на миру у меня врага, Два близнеца, неразрывно-слитых: Голод голодных — и сытость сытых! " Образ же «крылатого гения» менялся и усложнялся. Теперь это крылатый конь. Вспомним, что Пегас возник в момент смерти медузы Горгоны, что он носил Зевсу выкованные Гефестом молнии-стрелы. Тогда мы лучше поймем, что за огонь сжигал душу Марины Цветаевой: «Ох, огонь - мой конь - несытый едок! Ох, огонь на нем - несытый ездок! С красной гривою свились волоса... Огневая полоса - в небеса!» Охваченная огнем эмоциональной “безмерности», остро чувствующая и пропускающая через себя недоступное бескрылым, ее крылатая душа ненасытна: «Что другим не нужно - несите мне Всё должно сгореть на моем огне! Я и жизнь маню, я и смерть маню В легкий дар моему огню» Вселившийся в Марину Ивановну Цветаеву, слившийся с ней Крылатый Гений превращает ее жизнь в творческий костер, на котором она сама и сгорела.
Головний герой новели, десятирічний безпритульний хлопчик Мишко, потрапляє до дитячого будинку. Ззовні він "марний, обiдраний, босi ноги всi в грязі", та при цьому запевняє, що в нього є мама й тато, і живе він тут недалечко, а на запитання, чому ж він тоді голий і босий, хлопчик-сирота демонструє винахідливість, відповідаючи: "…чоботи є в мене, тiльки мама заховала, щоб я з дому не сходив. То я босий утiк. I пальто в мене є, i шапка гарна – все мама поховала".
Подив дітей посилився, коли "Мишко заспокоївся, пiдтяг штани, очi засяяли" і він заспівав надзвичайно гарним і сильним голосом народну пісню "Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…". Та це ще були далеко не всі таланти й обдарування маленького Мишка. Не меншe враження він справив на всіх, коли витягнув "гребінь iз кишені, та як утне на йому губами: так i пориває до танку, i очі в усіх засяяли…". Автор неодноразово акцентує увагу на тому, що в дітей від радості "очі засяяли".
Показуючи характер малого Мишка, автор звертає увагу й на вольову натуру хлопця, тоді, коли всі побігли їсти "на обiд дер зуп – без хлiба, без солi й без круп", а хлопець чемно відмовився, говорячи, що вже обідав "борщ iз м’ясом, i кашу молошну, i чай з булкою в накладку i… Мишко ковтнув слину й замовк". А коли всі весело і завзято обідали "Мишко стояв, схилившись на одвiрок, нахмурений. Все одхиляє убiк голову, нiби на той обiд i дивитись не хоче. Тiльки в горлi у його кавкало, мовби глитав великi камiнцi".
Реальне становище Мишка розкрилося підвечір, коли вихованці дитбудинку нагадали йому, що надворі темно і його, напевне, десь там уже шукають "папаша з мамашою". У відповідь хлопчик не витримав і несподівано заплакав, зізнавшись, що насправді безпритульний. Діти сприйняли його нещастя із співчуттям і вирішили "на раді" прийняти до себе – поки що таємно, а потім вилучити момент і просити залишити хлопчика всією "бурсою" в завідуючої Параски Калістратівни, яка вже стільки разів зарікалася нікого більше не брати до притулку, розрахованому і помешканням, і харчовим постачанням лише на тридцятьох вихованців, яких насправді було цілих дев’яносто.
ANTI VARIKOZ NANO
Варикоз лікується назавжди звичайною маззю за 4 дні
ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ→
Дивіться також
Приблуда (повний текст)
▲ читається за 16 хвилин
Біографія Степана Васильченка
Варикоз лікується назавжди звичайною маззю за 4 дні
Оригінально вирішує письменник "оприлюднення" Мишка перед завідувачкою. Хлопець, який за цілий день не мав і крихти в роті, просить дітей чогось "пошамать": "Мені що-небудь, аби не нудило. От, скажемо, у казані я бачив – дві кістки лежать". "Собача" їжа й їлася Мишком по-собачому – він так голосно гриз кістку під ліжком, що Параска Калістратівна не могла цього не почути, а "тривожні очі" дітей при цьому ще більше посилили її підозри. Коли ж жінка намагається проігнорувати вмовляння дітей, "пильне її око щось загледіло. Зразу: – Ану, стій! – Мовчки поривчасто вхопила, розгорнула на хлопцеві шмаття, що його соромливо й старанно не давав він розгортати.
Під дрантям не було сорочки. Світились реберця. Схудле, марне тіло було порване, подряпане, скривавлене – живого не було на йому місця".
Зрозуміло, що після побаченого чуйне серце виховательки не могло не розтанути. Діти визначають, що справа на їх боці за тим, що завідувачка у своїй кімнаті "реве", тож починають святкувати перемогу: "Невтримна радість, мов на крилах, підняла всіх, завертіла… Вихором закружило лахміття, довгі рукава, обiрванi лацкани, обмотки на ногах. Один водить рукою по руці, як смичком по струнах, другий товче кулаком, як у бубон, у надуту щоку; той – у боки, той навприсядки. I… шугають, як у метелиці, золоті блистинки – очі… I знову – вихор радощів – ще дужчий, ще буйнiший".
Змальовуючи життя дитячого будинку в перші пореволюційні роки, С.Васильченко мав на меті показати, що в яких би "сумних і обідраних" умовах не були діти, їм завжди допомагає виживати, і в прямому і в переносному значенні цього слова, неймовірно велике багатство фантазії й уяви їх маленьких душ і ота, здається, всепереможна "радість життя", безпосередня дитяча веселість і гумор.
И в лирике Марины Цветаевой родство душ передается образом сложенных крыльев:
«Как правая и левая рука —
Твоя душа моей душе близка.
Мы смежены, блаженно и тепло,
Как правое и левое крыло.
Но вихрь встает — и бездна пролегла
От правого — до левого крыла!»
Крылатая душа поэта позволяла ей отрываться от реального мира, от вихрей и бездн полной бурными событиями первой половины 20 века. Революции, разруха, войны, полуголодное существование, смерти близких. Цветаева всегда стремилась быть (и была!) над этим миром.
"А за плечом - товарищ мой крылатый
Опять шепнет: - Терпение, сестра! -
Когда сверкнут серебряные латы
Сосновой кровью моего костра"
Товарищ. Это она о крылатом гении вдохновения, не оставляющем ее. Еще он: "Рыцарь ангелоподобный - Долг! Небесный часовой... Еженощный соглядатай, Ежеутренний звонарь..."
Через год она напишет уже об их единой природе с крылатым гением: "Крестили нас - в одном чану…"
А оторванность от близких трансформируется в поэтическое одиночество («проклятость!») крылатой души:
«Новый год я встретила одна.
Я, богатая, была бедна,
Я, крылатая, была проклятой.
Где-то было много-много сжатых
Рук - и много старого вина.
А крылатая была - проклятой!
А единая была - одна!
Как луна - одна, в глазу окна»
И это ведь не об одиночестве, а о своем призвании, о своем отличии от множества других, на которых она смотрит отстранено, как луна. Марина - одна служанка и повелительница крылатого гения, единая с ним:
"Умирая, не скажу: была.
И не жаль, и не ищу виновных.
Есть на свете поважней дела
Страстных бурь и подвигов любовных.
Ты, - крылом стучавший в эту грудь,
Молодой виновник вдохновенья -
Я тебе повелеваю: - будь!
Я - не выйду из повиновенья."
Для крылатой души – не важны внешние атрибуты ( хоромы или хаты), Ведь Цветаева привыкла приходить «в дом, и не знающий, что – мой», ей “все нипочем”, и к жизни среди «врагов» она привыкла:
"Если душа родилась крылатой —
Что ей хоромы — и что ей хаты!
Что Чингис-Хан ей и о — Орда!
Два на миру у меня врага,
Два близнеца, неразрывно-слитых:
Голод голодных — и сытость сытых! "
Образ же «крылатого гения» менялся и усложнялся. Теперь это крылатый конь. Вспомним, что Пегас возник в момент смерти медузы Горгоны, что он носил Зевсу выкованные Гефестом молнии-стрелы. Тогда мы лучше поймем, что за огонь сжигал душу Марины Цветаевой:
«Ох, огонь - мой конь - несытый едок!
Ох, огонь на нем - несытый ездок!
С красной гривою свились волоса...
Огневая полоса - в небеса!»
Охваченная огнем эмоциональной “безмерности», остро чувствующая и пропускающая через себя недоступное бескрылым, ее крылатая душа ненасытна:
«Что другим не нужно - несите мне
Всё должно сгореть на моем огне!
Я и жизнь маню, я и смерть маню
В легкий дар моему огню»
Вселившийся в Марину Ивановну Цветаеву, слившийся с ней Крылатый Гений превращает ее жизнь в творческий костер, на котором она сама и сгорела.