Пісні Володимира Івасюка, які вже стали класикою української естради, абсолютно не видаються архаїкою — ні за мелодіями, ні за текстами, ні за звучанням, ні за духом. Вони пройшли перевірку часом, а це свідчить, що будуть вічними, як і фольклор загалом.
Зйомки «Алло, ми шукаємо таланти!»
Розвиток подій навколо його генія був дуже хвилеподібним — від замовчування до загального визнання. Він був первістком у родині Михайла та Софії Івасюків, дитям великого кохання. Народився 4 березня 1949-го у містечку Кіцмані на Буковині — у краю, де століттями перехрещувалися кілька культур і звучали українські, єврейські, румунські пісні. «Син вдерся всесильним володарем нам у свідомість і на все горло кричить, що в повісті нашого життя починається нова сюжетна лінія, що ми вже стали справжньою родиною, адже дитячий крик — то цемент, який перетворює родину на моноліт, примушує забувати все дрібне, несуттєве у наших взаєминах, щоб не заважало творити з цього безпорадного крикуна Людину» — так починається один із розділів книжки Михайла Григоровича Івасюка «Монолог перед обличчям сина». Для нього, людини, яка пройшла сталінські табори, народження дитини знаменувало початок нового, щасливого життя. Хлопчика назвали Володимиром — на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Самійленка.
У двомісячного Володьки з’явилася няня Міля. «Своєї сім’ї вона не мала, 45 років доглядала за нами, — розповідає Галина Івасюк, старша Володина сестра.
— Мама працювала вчителькою російської й української мов. Вечорами перевіряла купи зошитів. Тато був учителем французької, знав шість іноземних мов. Він вважав, що мама повинна більше присвячувати часу дітям і менше — хатній роботі. Але часу не мали обоє».
Вже на третьому році Володя проявив величезну увагу до музики, з цікавістю ігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році Михайло Івасюк разом з іншими жителями Кіцманя добивається, аби у містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє у підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. Коли Володі виповнилося 12 років, на свій гонорар за роман «Червоні троянди» тато купив йому старий австрійський рояль.
У 1956-му хлопчина пішов у перший клас середньої школи. Чи не відразу Володя проявив неабиякі нахили до гри на скрипці. За це отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку. А після закінчення шостого класу Володя вступає до Київської музичної школи для обдарованих дітей імені М. Лисенка.
Працьовитість Володі вражала всіх: і рідних, і знайомих. З Києва приїжджав додому з чорною від скрипки шиєю: грав по шість–сім годин на добу. Друзі порівнювали Івасюка за його здатність безперервно працювати з… електростанцією. Навчання і виснажлива робота над собою, проживання у гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка, і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання у середній та музичній школі з класу фортепіано.
за только с интернета и то это очень много
Объяснение:
Пісні Володимира Івасюка, які вже стали класикою української естради, абсолютно не видаються архаїкою — ні за мелодіями, ні за текстами, ні за звучанням, ні за духом. Вони пройшли перевірку часом, а це свідчить, що будуть вічними, як і фольклор загалом.
Зйомки «Алло, ми шукаємо таланти!»
Розвиток подій навколо його генія був дуже хвилеподібним — від замовчування до загального визнання. Він був первістком у родині Михайла та Софії Івасюків, дитям великого кохання. Народився 4 березня 1949-го у містечку Кіцмані на Буковині — у краю, де століттями перехрещувалися кілька культур і звучали українські, єврейські, румунські пісні. «Син вдерся всесильним володарем нам у свідомість і на все горло кричить, що в повісті нашого життя починається нова сюжетна лінія, що ми вже стали справжньою родиною, адже дитячий крик — то цемент, який перетворює родину на моноліт, примушує забувати все дрібне, несуттєве у наших взаєминах, щоб не заважало творити з цього безпорадного крикуна Людину» — так починається один із розділів книжки Михайла Григоровича Івасюка «Монолог перед обличчям сина». Для нього, людини, яка пройшла сталінські табори, народження дитини знаменувало початок нового, щасливого життя. Хлопчика назвали Володимиром — на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Самійленка.
У двомісячного Володьки з’явилася няня Міля. «Своєї сім’ї вона не мала, 45 років доглядала за нами, — розповідає Галина Івасюк, старша Володина сестра.
— Мама працювала вчителькою російської й української мов. Вечорами перевіряла купи зошитів. Тато був учителем французької, знав шість іноземних мов. Він вважав, що мама повинна більше присвячувати часу дітям і менше — хатній роботі. Але часу не мали обоє».
Вже на третьому році Володя проявив величезну увагу до музики, з цікавістю ігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році Михайло Івасюк разом з іншими жителями Кіцманя добивається, аби у містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє у підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. Коли Володі виповнилося 12 років, на свій гонорар за роман «Червоні троянди» тато купив йому старий австрійський рояль.
У 1956-му хлопчина пішов у перший клас середньої школи. Чи не відразу Володя проявив неабиякі нахили до гри на скрипці. За це отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку. А після закінчення шостого класу Володя вступає до Київської музичної школи для обдарованих дітей імені М. Лисенка.
Працьовитість Володі вражала всіх: і рідних, і знайомих. З Києва приїжджав додому з чорною від скрипки шиєю: грав по шість–сім годин на добу. Друзі порівнювали Івасюка за його здатність безперервно працювати з… електростанцією. Навчання і виснажлива робота над собою, проживання у гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка, і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання у середній та музичній школі з класу фортепіано.