Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.
Не знаю, подойдёт или нет, но я сочинила бы такую:
ЗОЛОТОЙ ЖЁЛУДЬ
Жил-был Леший. Он обитал в большом дупле старого дуба. Лещий был хозяином леса и оберегал его от не гостей. Однажды в этот лес забрёл странник. Был вечер, и ему надо было устроиться на ночлег. Он выбрал большой раскидистый дуб и развёл костёр под этим дубом. Леший проснулся, учуял запах дыма и решил, что он сейчас хорошо развлечётся. Всю ночь Леший пугал и гонял странника по лесу. Усталый и измученный путник упал и решил, что пришёл его конец. Но тут издалека послышался крик петуха. Лешему ничего не оставалось, как убраться в своё дупло. Только путник перевёл дух, как почувствовал, что кто-то тронул его. Это была белка. Она рассказала страннику, как много бед терпят лесные жители и случайные прохожие от Лешего. Белка попросила и рассказала о золотом жёлуде, который может погубить Лешего. Странник со своей разыскали старый дуб, сорвали жёлудь и раскололи его. Тут Лешему и пришёл конец. А странник продолжил своё путешествие.
Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.
ЗОЛОТОЙ ЖЁЛУДЬ
Жил-был Леший. Он обитал в большом дупле старого дуба. Лещий был хозяином леса и оберегал его от не гостей.
Однажды в этот лес забрёл странник. Был вечер, и ему надо было устроиться на ночлег. Он выбрал большой раскидистый дуб и развёл костёр под этим дубом. Леший проснулся, учуял запах дыма и решил, что он сейчас хорошо развлечётся.
Всю ночь Леший пугал и гонял странника по лесу. Усталый и измученный путник упал и решил, что пришёл его конец. Но тут издалека послышался крик петуха. Лешему ничего не оставалось, как убраться в своё дупло. Только путник перевёл дух, как почувствовал, что кто-то тронул его. Это была белка.
Она рассказала страннику, как много бед терпят лесные жители и случайные прохожие от Лешего. Белка попросила и рассказала о золотом жёлуде, который может погубить Лешего.
Странник со своей разыскали старый дуб, сорвали жёлудь и раскололи его.
Тут Лешему и пришёл конец.
А странник продолжил своё путешествие.