Яким характером мав мати російська людина, аби здолати кривду моральні випробування, послані долею. Що зміг зберегти у душі? Такі питання задає своїх читачів Михайло Шолохов у своєму оповіданні «Доля людини».Испокон віці найкращими рисами людського характеру вважалися стійкість, великодушність, чесність, мужність, вірність, вміння любити, патріотизм, працьовитість, самовідданість. Такими рисами має головним героєм оповідання Шолохова «Доля людини» Андрій Соколов. Свідчення того - його життя.Помыкавшись по белу світу, Андрій осів у Воронежі, знайшов дівчину «до душі». «Хороша попалася мені дівка! Смирная, весела, догідлива і розумниця, не мені подружжя... Не було вродливіша і желанней її, був у світі не залишиться!». Зажили Андрій та Ірина щасливо, радуючи одне одного. Їх любов подарувала їм дітей, які, своєю чергою, радували своїх. А «старшенький, Анатолій, виявився таким здатним до математики, що про них навіть з газети писали». Своє щастя герой бачить у простих радощах життя. Головне йому - будинок, копил сім'ї, здоров'я дітей, повагу один до друга. «Чого ще більше треба?» - запитує Андрій Соколов. У його житті усе гармонійно, майбутнє бачиться ясно. Однак у світ, побудований так бережно і любовно, вривається війна. Андрій Соколов починає свій виступ зі спогадів про мирного життя, тому, що десяти роках те, що здавалося звичайним, стало дорожче.Зворушлива сцена прощання Андрія з родиною розкриває нам його чутливу люблячу душу. Дітей своїх він називає ласкаво «Настуся і Олюшка». Назавжди залишилася у пам'яті героя його єдина й улюблена дружина. «Такий вона й пам'яті мені протягом усього життя залишилася: руки, притиснуті до грудях, білі губи й широкі розкриті очі, повні сліз». Свою вірність любові Андрій довів: адже від дня смерті його дружини минуло кілька років, і і залишалося одне. Спогади Андрія сповнені гіркоти через те невдоволення, яку він виявив стосовно дружині. «Зло мене тут є взяла! Силою я розняв її руками і легенько штовхнув в плечі...» А відштовхнув її за слова: «Родненький мій... Андрійко... не побачимося... ми з тобою... більше... у цьому... світлі...»Тут неможливо згадати плач Ярославни. Ірина притиснулася до чоловіка, «як лист до гілці», «сама вся вперед хилиться, ніби хоче піднятися проти сильного вітру». Так, сильний вітер обрушився про країну. І пішла мирне життя... І, може, не дружину зовсім відштовхнув Андрій від, та її пророчі слова, не в них вірити, шукаючи швидке повернення.Військова доля Андрія Соколова давалося важко. Недовго довелося йому повоювати. Потрапив в полон травні 1942 року під Лоховеньками. Хотів стоячи зустріти свою смерть, так не розстріляли його, а взяли його в полон. І тут виявив свій характер Соколов. «Бачиш, яке діло, братуха, ще з першого дня задумав я йти до своїх. Але хотів напевно» У полоні Соколов виказав вищі людські якості: щирість, безстрашність, до ближнім. «Важко мені, братуха, згадувати, та ще важче розповідати у тому, що довелося пережити у полоні.Як пригадаєш нелюдские борошна, які довелося винести там, у Німеччині, як пригадаєш всіх друзів-товаришів, які загинули, замучені там, в таборах, серце не у грудях, а горлянці б'ється, як важко стає дихати...»Особливо яскраво проявився характер Андрія в сцені допиту у Мюллера. Він побоявся сказати безжалісному коменданту табору про нестерпні умови праці. Попри те що, що цілком залежав від коменданта, поводився з великим гідністю. Саме це гідність і оцінив комендант Мюллер, назвавши Андрія Соколова «справжнім російським солдатом». А визнання ворога важить багато. У цьому сцені характер Андрія Соколова розкривається з героїчної боку. Голодний і смертельно утомлений, стоячи перед смерті, він залишався людиною, зберіг свою честь.По поверненню від Мюллера Соколов розділив усе, що дав йому комендант між всіма військовополоненими: «дісталося кожному хліба порціями зі сірникову коробку, кожну крихти брали на облік, ну, а сала, сам розумієш, - лише губи помастити. Проте поділили без образи». Отже, можна відповісти такі риси характеру героя, як щедрість і доброту.Втікши з полону, Андрій Соколов замислився про залишеній у Воронежі сім'ї, про щастя у рідному домі - важливі людські цінності. Проте доля не пощадила його. Він дізнається страшну звістку загибелі своєї сім'ї. «У червні сорок другого року німці бомбили авіазавод, і жодна важка бомба потрапила просто у мою хатенку. Ірина дочки були саме вдома... Далі отримав то від полковника місячну відпустку, за тиждень був у Воронежі. Пішки дотопал до мосту, де колись сімейно жив. Глибока воронка, налита іржавою водою, колом бур'ян до пояса... Глушина, тиша цвинтарна. Ой, і тяжко було мені, братуха!»Втрата своїх близьких і вдома принесла у життя героя порожнечу. Він залишилася сама однією з усіма мінливостями долі. Лише за мить «зблиснула йому радість, як сонечко через хмари: знайшовся Анатолій». І знову виникла надія відродження сім'ї, з'явилися «старечі мріяння» про майбутнє сина, внучатах.
В старые годы появился невдалеке от Киева страшный змей. Много народа из Киева змей потаскал в свою берлогу, потаскал и поел. Утащил змей и царскую дочь, но не съел ее, а крепко-накрепко запер в своей берлоге. Увязалась за царевной из дому маленькая собачонка. Как улетит змей на промысел, царевна напишет записочку к отцу, к матери, привяжет записочку собачонке на шею и пошлет ее домой. Собачонка записочку отнесет и ответ принесет. Вот раз царь и царица пишут царевне: узнай-де от змея, кто его сильней. Стала царевна от змея допытываться и допыталась. — Есть, — говорит змей, — в Киеве Никита Кожемяка — тот меня сильней. Как ушел змей на промысел, царевна и написала к отцу, к матери записочку: есть-де в Киеве Никита Кожемяка, он один сильнее змея. Пошлите Никиту меня из неволи выручить. Сыскал царь Никиту и сам с царицею пошел его просить выручить их дочку из тяжелой неволи. В ту пору мял Кожемяка разом двенадцать воловьих кож. Как увидел Никита царя — испугался: руки у Никиты задрожали, и разорвал он разом все двенадцать кож. Рассердился тут Никита, что его испугали и ему убытку наделали, и, сколько ни упрашивали его царь и царица пойти выручить царевну, не пошел. Вот и придумал царь с царицей собрать пять тысяч малолетних сирот — осиротил их лютый змей, — и послали их просить Кожемяку освободить всю русскую землю от великой беды. Сжалился Кожемяка на сиротские слезы, сам прослезился. Взял он триста пудов пеньки, насмолил ее смолою, весь пенькою обмотался и пошел. Подходит Никита к змеиной берлоге, а змей заперся, бревнами завалился и к нему не выходит. — Выходи лучше на чистое поле, а не то я всю твою берлогу размечу! — сказал Кожемяка и стал уже бревна руками разбрасывать. Видит змей беду неминучую, некуда ему от Никиты спрятаться, вышел в чистое поле. Долго ли, коротко ли они билися, только Никита повалил змея на землю и хотел его душить. Стал тут змей молить Никиту: — Не бей меня, Никитушка, до смерти! Сильнее нас с тобой никого на свете нет. Разделим весь свет поровну: ты будешь владеть в одной половине, а я — в другой. — Хорошо, — сказал Никита. — Надо же прежде межу проложить, чтобы потом спору промеж нас не было. Сделал Никита соху в триста пудов, запряг в нее змея и стал от Киева межу прокладывать, борозду пропахивать; глубиной та борозда в две сажени с четвертью. Провел Никита борозду от Киева до самого Черного моря и говорит змею: — Землю мы разделили — теперь давай море делить, чтобы о воде промеж нас спору не вышло. Стали воду делить — вогнал Никита змея в Черное море, да там его и утопил. Сделавши святое дело, воротился Никита в Киев, стал опять кожи мять, не взял за свой труд ничего. Царевна же воротилась к отцу, к матери. Борозда Никитина, говорят, и теперь кое-где по степи видна; стоит она валом сажени на две высотою. Кругом мужички пашут, а борозды не распахивают: оставляют ее на память о Никите Кожемяке.
Вот раз царь и царица пишут царевне: узнай-де от змея, кто его сильней. Стала царевна от змея допытываться и допыталась.
— Есть, — говорит змей, — в Киеве Никита Кожемяка — тот меня сильней.
Как ушел змей на промысел, царевна и написала к отцу, к матери записочку: есть-де в Киеве Никита Кожемяка, он один сильнее змея. Пошлите Никиту меня из неволи выручить.
Сыскал царь Никиту и сам с царицею пошел его просить выручить их дочку из тяжелой неволи. В ту пору мял Кожемяка разом двенадцать воловьих кож. Как увидел Никита царя — испугался: руки у Никиты задрожали, и разорвал он разом все двенадцать кож. Рассердился тут Никита, что его испугали и ему убытку наделали, и, сколько ни упрашивали его царь и царица пойти выручить царевну, не пошел.
Вот и придумал царь с царицей собрать пять тысяч малолетних сирот — осиротил их лютый змей, — и послали их просить Кожемяку освободить всю русскую землю от великой беды. Сжалился Кожемяка на сиротские слезы, сам прослезился. Взял он триста пудов пеньки, насмолил ее смолою, весь пенькою обмотался и пошел.
Подходит Никита к змеиной берлоге, а змей заперся, бревнами завалился и к нему не выходит.
— Выходи лучше на чистое поле, а не то я всю твою берлогу размечу! — сказал Кожемяка и стал уже бревна руками разбрасывать.
Видит змей беду неминучую, некуда ему от Никиты спрятаться, вышел в чистое поле.
Долго ли, коротко ли они билися, только Никита повалил змея на землю и хотел его душить. Стал тут змей молить Никиту:
— Не бей меня, Никитушка, до смерти! Сильнее нас с тобой никого на свете нет. Разделим весь свет поровну: ты будешь владеть в одной половине, а я — в другой.
— Хорошо, — сказал Никита. — Надо же прежде межу проложить, чтобы потом спору промеж нас не было.
Сделал Никита соху в триста пудов, запряг в нее змея и стал от Киева межу прокладывать, борозду пропахивать; глубиной та борозда в две сажени с четвертью. Провел Никита борозду от Киева до самого Черного моря и говорит змею:
— Землю мы разделили — теперь давай море делить, чтобы о воде промеж нас спору не вышло.
Стали воду делить — вогнал Никита змея в Черное море, да там его и утопил.
Сделавши святое дело, воротился Никита в Киев, стал опять кожи мять, не взял за свой труд ничего. Царевна же воротилась к отцу, к матери.
Борозда Никитина, говорят, и теперь кое-где по степи видна; стоит она валом сажени на две высотою. Кругом мужички пашут, а борозды не распахивают: оставляют ее на память о Никите Кожемяке.