Напишіть міні твір-роздум за темою «Образи ліричних героїв у творах Р. Бернса, Г. Гейне, К. Симонова». Поради щодо написання твору:
Пригадайте визначення твору-роздуму (зв'язний текст, у якому в логічній послідовності передано думки, міркування як доказ чи пояснення чогось, робляться відповідні висновки).
Зрозумійте, осмисліть тему майбутнього твору.
На підставі заголовку до твору визначте його проблему. Це й буде зміст роботи.
Уживайте вставні слова і словосполучення: «на мою думку, до речі, на жаль, по-моєму, отже, наприклад, таким чином; я вважаю, мені здається», які виступають засобами зв’язку між частинами роздуму.
Обсяг твору — не більше 3 сторінок зошита.
Твір складається з трьох частин — вступу, основної частини й висновку.
Твір за творчістю письменника має містити у собі цитати на назви творів.
Не забувайте, що роботу має бути написано власноруч.
! Даю 50 б! Только , не из интернета и не пишите бред.
Объяснение:
Майже в кожному художньому творі є присутньою любов і дружба. Часом здається, що без цих двох почуттів твір буде неповним: воно розповідає про людей, про взаємини між людьми, і неможливо писати тільки про ненависть, не кажучи про любов. Ненависть — теж любов, тільки з негативним зарядом. А кажучи про ворожнечу, не можна не протиставити їй дружбу. Не знаючи зла, не дізнаєшся, що таке добро.
Споконвіку людство ставило собі питання: що таке любов. Але жоден з мудреців не дав на нього вичерпної відповіді. Та це і неможливо. Кожен повинен відповісти на це питання саме. Поети, письменники в усі віки писали про любов. Любов — це вічна, невичерпна тема. Трубадури, лицарі… Пушкін, Лермонтов, Блок, Єсенін — при цих іменах згадуються прекрасні рядки, написані про любов.
За віки було розказано про різні види любові : любов-страждання (Пушкін. «Євгеній Онєгін» і «Я Вас любив…»), любов-жертва (Соня в романі Л. Н. Толстого «Війна і світ»), любов-гра, любов-нудьга (усе це у лермонтовского Печорина). Любов з великої букви (Булгаков «Майстер і Маргарита»). Цей список можна продовжувати і доповнювати.
Любов — саме незвичайне, загадкове почуття; воно приходить несподівано і йде несподівано. Здається, дуже точно сказав М. А. Булгаков, вклавши ці слова у вуста Майстра : «Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і уразила нас відразу обох. Так вражає блискавка. Так вражає фінський ніж»! Скільки вже написано про любов, скільки ще напишуть! Про неї можна говорити нескінченно, але формули любові немає.
Дружба теж малозрозуміле, загадкове почуття. Іноді з дружби народжується любов. Чому ж ми дружимо з цим, а не з тим? Дві людини, знаходячи спільну мову, загальні інтереси, думки, переживання, мимоволі зближуються. Але буває і так, що дружать люди, абсолютно різні, такі, як Євгеній Базаров і Аркадій Кирсанов. Читаючи роман Тургенева «Батьки і діти», я ставила собі питання: «Що їх зв’язує? Що об’єднує»? Відповідь мені підказала вчителька фізики : різнозаряджені частки притягуються. Протилежності сходяться. Підтвердженням тому — Євгеній і Аркадій, Микола Ростов і Борис Друбецкой.
Чомусь майже не пишуть про дружбу між чоловіком і жінкою. Може, вважають це за неможливе? Лише у І. Єфремова я зустріла таку дружбу, і те в романі «Таис Афінська», що розповідає про Древню Грецію. Таис, знаменита гетера, мала багато прихильників. Вона любила лише одного — Олександра Македонського, але інші ставали її друзями, готовими померти за неї (спартанець Менедем, конник Мониск).
Про жіночу дружбу написано трохи більше. Якщо жінки не суперниці, то вони союзники — так можна зрозуміти майже усі твори. Напевно, це тому, що більшість авторів — чоловіки. Лише у Л. Н. Толстого я знайшла приклад справжньої відданості дружбі. Княжна Марья, незважаючи на те що їй самій дуже сподобався Анатоль Курагин, відмовляється від нього, дізнавшись, що в нього закохана т-11е Bourienne, її подруга.
Іноді, перечитуючи Толстого, Пушкіна або Булгакова, я заздрю, по-хорошому заздрю деяким героям: вони радіють, люблять, страждають. Іноді мені здається, що я не зможу так. Я не любила (те, що було, було лише захопленням) і не умію ненавидіти. У мене не складаються стосунки з дівчатами: вони бачать в мені небезпечну суперницю. Єдина моя подруга-жінка — моя мама. З юнаками мені набагато ше — я їх краще розумію. Я дуже сподіваюся, що зустріну свою Любов, велику, чисту, світлу… Але хто на це не сподівається?
Любов і дружба — які прекрасні слова! Без них світ був би нудніший, бесцветнее…
Главный персонаж романа Л.Н.Толстого «После бала» Иванович Васильевич делится воспоминаниями о своей молодости. Все произведение писателя как будто делится на две части: на описание самого бала и на произошедшие после него события.
Рассказчик во всех подробностях описывает богатое убранство зала, прекрасных дам в великолепных нарядах музыкантов и их музыку, от которой на душе становится тепло и радостно. Иван Васильевич испытывает эйфорию не только от этого, а ещё и от того, что рядом с ним находится его любимая девушка Варенька, в которую он безумно влюблен.
Варя приехала на бал со своим отцом. Красивый, подтянутый полковник обладает всеми качествами, присущими настоящему джентльмену: он вежлив, учтив, а самое главное (в частности, для Василия Ивановича), он обожает свою дочь. Когда наблюдаешь за дочерью с отцом в танце, невольно начинаешь любоваться этой очаровательной и изысканной парой.
Вторая половина произведения полностью противоположна первой. Она даже описывается в таких мрачных тонах, что сразу чувствуется огромный контраст между этими двумя частями романа.
Иван Васильевич становится нечаянным свидетелем отвратительной сцены, в которой одного несчастного солдата, совершившего гонят под грубую музыку через строй, а со всех сторон на него сыплются удары. Отец Вареньки, полковник, заметив, что один из солдат бьёт беднягу недостаточно сильно, начал избивать служивого, при этом яростно крича: «Будешь ещё мазать? Будешь?».
Иван Васильевич был поражен и обескуражен увиденным. Полковник предстал перед ним совершенно в другом свете. От дружелюбия и светских манер не осталось и следа. Перед ним был жестокий, наглый и безжалостный человек, который без капли сочувствия наблюдал за издевательством над солдатом и к тому же высказывал свое недовольство тем, что провинившегося избивают с недостаточным усердием.
Будучи человеком от природы впечатлительным, Иван Васильевич тяжело переживает разыгравшуюся перед ним трагедию. Любовь к Вареньке начала потихоньку угасать и вскоре их отношения сошли на нет. Рассказчик не мог ничего с собой поделать, ведь каждый раз, заглядывая в прекрасные глаза любимой девушки, перед ним всплывала ужасная сцена наказания солдата, главным героем которой был её отец.
Иван Васильевич так и не понял, как можно быть таким двуличным человеком, настолько разным в разных ситуациях. Автор романа заставляет читателя задуматься над вот каким во можно ли оправдать жестокость человека, ссылаясь на его служебный долг?
Вариант 2
Герой рассказа Л.Н. Толстого «После бала» Иван Васильевич рассказывает историю, произошедшую с ним в молодости, в 40-е годы 19 века, и повлиявшую на его дальнейшую жизнь, утверждая, что все дело в случае.
В центре истории – бал и потрясение от событий, случившихся после него. Автор детально описывает сцену бала. Сверкающая огнями зала, великолепные наряды дам, чудесная музыка, знаменитые музыканты. Роскошь, изящество движений. Наш герой испытывает счастье оттого, что с ним рядом милая девушка Варенька, которую он любит. На балу присутствует отец девушки – статный красивый полковник, с радостной улыбкой, блестящими глазами. Он милый и добрый человек, любезен и вежлив с окружающими, учтив и добр, любит свою дочь. И Варенька гордится отцом. На них трогательно смотреть со стороны. Ивану Васильевичу нравится всё и все, потому что он влюблен. Толстой описывает сцену бала светлыми, радостными красками.
Во второй части рассказа вырисовывается мрачная картина. Эпизод бала контрастирует с событиями, которые произошли после него. Иван Васильевич увидел ужасную сцену наказания солдата, когда провинившегося под жесткую музыку прогоняют через строй, а на него с двух сторон сыпятся удары. И руководил всем этим отец Вареньки. А когда полковник увидел, как один из солдат с недостаточной силой совершал удары по спине наказуемого, он стал его бить, резко при этом выкрикивая: «Будешь мазать? Будешь?!»
Иван Васильевич настолько был ошеломлен этой картиной, как будто его уличили в каком-то постыдном поступке. Перед ним был совершенно другой человек, который спокойно смотрел, как истязают человека, и еще был недоволен тем, что кто-то бьет плохо Будучи человеком впечатлительным, Иван Васильевич испытывал душевные муки. Он впервые в своей жизни столкнулся с несправедливостью, пусть даже по отношению не к себе. И отношения с Варенькой разладились и постепенно пошли на убыль. Как только Иван Васильевич видел улыбку на ее лице, вспоминал полковника, и ему становилось не по себе