"Айвенго" — це остросюжетний і дуже багатоплановий роман з великою кількістю дiючих осiб. У романi перемiшанi реальнi (однак романтизовані, наприклад, образ короля) iсторичнi фiгури і цілком вигаданi персонажi.
Айвенго і Бріан де Буагільбер – образи лицарів, що протиставлені один одному у творі. Обидва вони сміливі воїни, але в романі вони виступають як суперники й вороги.
Айвенго описаний автором як майже iдеальний романтичний герой, уособлення усіх чеснот лицарства. Айвенго - благородний молодий лицар, син саксонського дворянина Седріка Сакса. Брав участь у III хрестового поході, є сподвижником другом короля Річарда Левове Серце. Айвенго дуже вірний - і своєму коханню (не погодився зрадити свою любов, за що батько його вигнав і позбавив спадщини), і королю (Айвенго, вступивши до його війська, віддано служив йому). Навіть у важких ситуаціях, Айвенго не зраджує короля, кохану, друзів.
Айвенго вражає нас своєю людяністю, що для його суворому времені було нетиповим навіть для лицаря. Айвенго допомагає єврею Ісааку, не дозволяє злодіям пограбувати іновірця. Не оговтавшись після ран, ризикує своїм життям заради Ребеки. Айвенго - благородний: під час поєдинку він не скористався слабкістю суперника. Айвенго прагне до перемоги, але перемоги у чесному бою.
Образ Бриана де Буагильбера у романі дуже яскравий і набагато складніший за образ Айвенго. Образ Буагильбера дуже суперечливий, тому герой вийшов яскравим і живим. Хоча храмовник Буагильбер є негативним персонажем твору, у нього є не тільки негативні риси.
Він - сувора, тверда людина, часто буває і грубим, і жорстоким. Потім, коли закохується в Ревеку, він розкривається як дуже пристрасна людина. У його душі іде запекла внутрiшня боротьба. Бриан де Буагильбер готовий заради своєï пристрастi вiдмовитися вiд свого iменi, титулу, знеславити себе. Під час турнiру, на якому вирiшується, чи буде жити Ревека, вiн вмирає вiд переживань.
Він - суперечлива натура. Ревека говорить йому: "У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують благородні і великі пориви. Але вона - як занедбаний сад, що належить недбайливому господареві: бур`яни розрослися в ній і заглушили здорові паростки".
Алекса́ндр Петро́вич Сумаро́ков (14 [25] ноября 1717, Вильманстранд (ныне Лаппеэнранта) — 1 [12] октября 1777, Москва) — русский поэт, драматург и литературный критик. Один из крупнейших представителей русской литературы XVIII века. Считается первым профессиональным русским литератором[2].
Объяснение:
Поэт и драматург принадлежал к дворянскому роду Сумароковых, возвышение которого началось во второй половине XVII века. Дед — Панкратий Богданович (1650—1730) — в звании подьячего с ключом находился при царе Фёдоре Алексеевиче, а затем и при Петре I; последний наградил его за верную службу. По преданию, царским крестником был его сын Пётр — будущий отец поэта, который на военной службе дослужился до полковника, а в 1737 году перешёл в статскую службу и исправлял должность судьи в Канцелярии конфискации. В отставку в 1762 году Пётр Сумароков вышел в чине действительного статского советника. Он породнился с родом Приклонских, шурин — Пётр Спиридонович Приклонский (1709—1780) — принадлежал к группе дворян, оказавших активное противодействие «верховникам» при воцарении Анны Иоанновны. Семья была состоятельной: согласно ревизской сказке 1737 года, в шести имениях Сумароковых числилось 1737 крепостных крестьян мужского пола. Кроме Александра, у Петра и Прасковьи Сумароковых было два сына и три дочери. Александр родился на территории Финляндии, где тогда находился его отец по делам службы[5][6].
С 1726 года Пётр Сумароков служил в Петербурге и, по-видимому, был первым учителем своего сына[3]. Сумароков-старший с 1702 года обучался у известного русинского педагога Ивана Зейкана (или Зейкина), который в дальнейшем давал уроки наследнику престола, будущему императору Петру II, и участвовал в образовании Александра Сумарокова[3][6][7]. Семейная легенда свидетельствовала о том, что Александр очень рано стал сочинять стихи и «размышления» в духе христианского смирения. 30 марта 1732 года вместе с братом Василием (1715—1767) Александр был принят в первый набор Сухопутного шляхетского кадетского корпуса. Вместе с ним учились один из ранних русских поэтов — М. Г. Собакин, известные военные деятели П. А. Румянцев, князь А. М. Голицын, граф П. И. Панин, поэт-переводчик А. В. Олсуфьев и другие[6]. Классы Корпуса носили торжественное имя «Рыцарской академии»; её создатели поставили задачу воспитания в гуманитарном духе европейской культуры высшего дворянства Российской империи.
"Айвенго" — це остросюжетний і дуже багатоплановий роман з великою кількістю дiючих осiб. У романi перемiшанi реальнi (однак романтизовані, наприклад, образ короля) iсторичнi фiгури і цілком вигаданi персонажi.
Айвенго і Бріан де Буагільбер – образи лицарів, що протиставлені один одному у творі. Обидва вони сміливі воїни, але в романі вони виступають як суперники й вороги.
Айвенго описаний автором як майже iдеальний романтичний герой, уособлення усіх чеснот лицарства. Айвенго - благородний молодий лицар, син саксонського дворянина Седріка Сакса. Брав участь у III хрестового поході, є сподвижником другом короля Річарда Левове Серце. Айвенго дуже вірний - і своєму коханню (не погодився зрадити свою любов, за що батько його вигнав і позбавив спадщини), і королю (Айвенго, вступивши до його війська, віддано служив йому). Навіть у важких ситуаціях, Айвенго не зраджує короля, кохану, друзів.
Айвенго вражає нас своєю людяністю, що для його суворому времені було нетиповим навіть для лицаря. Айвенго допомагає єврею Ісааку, не дозволяє злодіям пограбувати іновірця. Не оговтавшись після ран, ризикує своїм життям заради Ребеки. Айвенго - благородний: під час поєдинку він не скористався слабкістю суперника. Айвенго прагне до перемоги, але перемоги у чесному бою.
Образ Бриана де Буагильбера у романі дуже яскравий і набагато складніший за образ Айвенго. Образ Буагильбера дуже суперечливий, тому герой вийшов яскравим і живим. Хоча храмовник Буагильбер є негативним персонажем твору, у нього є не тільки негативні риси.
Він - сувора, тверда людина, часто буває і грубим, і жорстоким. Потім, коли закохується в Ревеку, він розкривається як дуже пристрасна людина. У його душі іде запекла внутрiшня боротьба. Бриан де Буагильбер готовий заради своєï пристрастi вiдмовитися вiд свого iменi, титулу, знеславити себе. Під час турнiру, на якому вирiшується, чи буде жити Ревека, вiн вмирає вiд переживань.
Він - суперечлива натура. Ревека говорить йому: "У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують благородні і великі пориви. Але вона - як занедбаний сад, що належить недбайливому господареві: бур`яни розрослися в ній і заглушили здорові паростки".
Объяснение:
Алекса́ндр Петро́вич Сумаро́ков (14 [25] ноября 1717, Вильманстранд (ныне Лаппеэнранта) — 1 [12] октября 1777, Москва) — русский поэт, драматург и литературный критик. Один из крупнейших представителей русской литературы XVIII века. Считается первым профессиональным русским литератором[2].
Объяснение:
Поэт и драматург принадлежал к дворянскому роду Сумароковых, возвышение которого началось во второй половине XVII века. Дед — Панкратий Богданович (1650—1730) — в звании подьячего с ключом находился при царе Фёдоре Алексеевиче, а затем и при Петре I; последний наградил его за верную службу. По преданию, царским крестником был его сын Пётр — будущий отец поэта, который на военной службе дослужился до полковника, а в 1737 году перешёл в статскую службу и исправлял должность судьи в Канцелярии конфискации. В отставку в 1762 году Пётр Сумароков вышел в чине действительного статского советника. Он породнился с родом Приклонских, шурин — Пётр Спиридонович Приклонский (1709—1780) — принадлежал к группе дворян, оказавших активное противодействие «верховникам» при воцарении Анны Иоанновны. Семья была состоятельной: согласно ревизской сказке 1737 года, в шести имениях Сумароковых числилось 1737 крепостных крестьян мужского пола. Кроме Александра, у Петра и Прасковьи Сумароковых было два сына и три дочери. Александр родился на территории Финляндии, где тогда находился его отец по делам службы[5][6].
С 1726 года Пётр Сумароков служил в Петербурге и, по-видимому, был первым учителем своего сына[3]. Сумароков-старший с 1702 года обучался у известного русинского педагога Ивана Зейкана (или Зейкина), который в дальнейшем давал уроки наследнику престола, будущему императору Петру II, и участвовал в образовании Александра Сумарокова[3][6][7]. Семейная легенда свидетельствовала о том, что Александр очень рано стал сочинять стихи и «размышления» в духе христианского смирения. 30 марта 1732 года вместе с братом Василием (1715—1767) Александр был принят в первый набор Сухопутного шляхетского кадетского корпуса. Вместе с ним учились один из ранних русских поэтов — М. Г. Собакин, известные военные деятели П. А. Румянцев, князь А. М. Голицын, граф П. И. Панин, поэт-переводчик А. В. Олсуфьев и другие[6]. Классы Корпуса носили торжественное имя «Рыцарской академии»; её создатели поставили задачу воспитания в гуманитарном духе европейской культуры высшего дворянства Российской империи.