Судьба простого, ничем не выделяющегося человека с его проблемами, горестями и радостями, волновала многих писателей. ведь, как правило, изменения в общественно-политической жизни россии в первую очередь отражались на жизни так называемого «маленького человека». смирение этих людей, кажется, не знает границ. однако, какое душевное мужество требуется для непротивления злу, которому подвергают «маленького человека» сильные мира сего. ведь покорность своей доле — не всегда является уделом лишь слабых людей. безропотное принятие всех жизненных испытаний часто выступает как высшая человеческая мудрость. многие образы «маленького человека» показаны авторами именно с этой точки зрения. а. с. пушкин одним из первых среди писателей привлек внимание к судьбе «маленького человека». эта тема звучит в поэме «медный всадник», но особенно ярко раскрыта она в повести «станционный смотритель». с первых же строк автор вводит нас в бесправный мир людей этой профессии: «что такое станционный смотритель? сущий мученик четырнадцатого класса, огражденный своим чином токмо от побоев, и то не все ». каждый проезжающий чуть ли не долгом своим считает излить на него весь накопившийся в дорожных неурядицах гнев. однако, несмотря на все трудности, связанные с профессией, смотрители, по утверждению пушкина — « мирные, от природы услужливые, склонные к общежитию, скромные в притязаниях на почести и не слишком сребролюбивые». именно такой человек описан в повести. семен вырин — типичный представитель мелкого чиновничьего сословия, исправно нес свою службу и имел свое «маленькое» счастье — красавицу дочь дуню, оставшуюся у него на руках после смерти жены. ловкая, дуняша стала не только хозяйкой дома, но и первой отцу в его нелегком труде. радуясь, глядя на дочь, вырин, наверняка, рисовал в своем воображении картины будущего, где он, уже старик, живет подле дуни, ставшей уважаемой женой и матерью. но « беды не отбожишься; что суждено, тому не миновать». и в повествование вступают законы эпохи, когда любой старший — по званию ли, по чину или по сословию, вторгается в жизнь «маленького человека», сметая все на своем пути, не считаясь ни с чужими чувствами, ни с нравственными устоями. ломая жизни, калеча души людей, чувствуя за собой защиту других власть или деньги имущих. так поступил с выриным гусар минский, увезший дуню в петербург. бедный смотритель пытается сопротивляться ударам судьбы, отправляясь на поиски своей дочери. но в мире, где все продается и покупается, не верят искренним, даже отцовским, чувствам. минский выпроваживает несчастного отца, унизительно сунув ему «..несколько пяти- и десятирублевых смятых ассигнаций». и это унижение спровоцировало пусть короткий и незначительный, но бунт «маленького человека»: «он сжал бумажки в комок, бросил их наземь, притоптал каблуком и ». осознав бессмысленность своих действий, вырин возвращается, но денег уже не находит. судьба дала ему еще один шанс повидаться с дочерью, но дуня второй раз предала отца, позволив минскому вытолкнуть старика за дверь. даже увидев горе своего отца, она не покаялась перед ним, не приехала к нему. преданный и одинокий доживает последние дни вырин на своей станции, грустя о дочери: «много их в петербурге, молоденьких дур, сегодня в атласе да бархате, а завтра, поглядишь, метут улицу вместе с голью кабацкою». утрата дочери лишила старика смысла жизни. равнодушное общество молча взирало на него и на сотни других таких, как он, и все понимали, что глупо просить защиты слабому у сильного. удел «маленького человека» — смирение. и умер станционный смотритель от собственной ности и от эгоистичного бездушия окружающего его общества.
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу.
З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню.
Твір "Тіні забутих предків" захопив мене надзвичайною красою зображення гуцульського побуту, органічністю злиття світу міфологічно-казкового і світу реального, нарешті, красою кохання Івана та Марічки.
Казкового характеру твору надають легенди та оповіді, якими він наповнений, трохи незвичайний місцевий колорит, діалектна мова, загалом світобачення, притаманне героям, міфологічний характер сприйняття світу.
З самого початку твору вимальовується перед нами сівіт, наповнений міфологічними істотами, світ духотворний, чарівний і правдивий. У цьому світі знаходять для себе місце головні герої твору, саме в ньому вони можуть існувати. Ось яким був світ навколо Івана, ось як він його приймав: "Коли Іванові минуло сім років, він вже дивився на світ інакше. Він знав вже багато. Умів знаходити помічне зілля — одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли повідав про це вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки..." Отже, Іванові світ здавався олюдненим, живим, природа являла собою для нього живу істоту. І, мені здається, це не тому, що був він якимось диваком, а тому що мав дуже чутливу до всього прекрасного душу. Іван міг зрозуміти мелодію природи, відчути правдивість і красу в людині. Саме тому він і покохав Марічку, бо душі їхні були близькі, вони однаково сприймали світ навколо себе, однаково любили музику й пісню.
Объяснение: