«без дороги» — повесть о пережитом и передуманном. это отповедьпоколению, «ужас и проклятие» которого в том, что «у него ничего нет». «бездороги, без путеводной звезды оно гибнет невидно и »повесть написана в форме исповеди-дневника молодого врача дмитриячеканова, не сумевшего претворить в жизнь свои мечты о служении народу. онотказался от научной карьеры, от обеспеченного и уютного дома, бросил все ипошел на земскую службу. но его деятельность и деятельность подобных емуподвижников мало что меняла в положении народа, который, привыкнувненавидеть барина, отвечал чекановым недоверием и глухой враждебностью.вересаев отверг народническую программу создания общества людей-братьев. но взамен ничего предложить не мог. фраза из дневника: «истина,истина, где же » — стала главным вопросом жизни вересаева начала 90-хгодов. этой мыслью он жил в дерпте, эта мысль не оставляла его в туле, кудаон приехал заниматься врачебной практикой после окончания дерптскогоуниверситета в 1894 году; с этой мыслью он отправился в том же году впетербург, где устроился сверхштатным ординатором в боткинскую больницувересаеву необходимо было найти те реальные общественные силы, которые исостоянии построить общество людей-братьев.повесть «без дороги» получила продолжение в «поветрии». в 1895 — 1896гг. вересаев сотрудничал в журнале « богатство». там он познакомилсяс михайловым, но их сближение не было длительным. сотрудничал он и вжурнале «жизнь». в 1899 г. он познакомился с максимом горьким; в дальнейшемписатели сотрудничали в издательстве «знание» и «книгоиздательство писателей в москве».
Письменник досягає цього різними художніми знахідками. так, в усмішці «ох, і лікували нас він, змальовуючи бабу палажку, яка «значно професоріша від самого професора», її методи лікування, виділяє композиційно в окремі частини медичну спеціалізацію жінки, що стоїть на варті охорони здоров’я сільського населення: хірургічні хвороби, хвороби на очах, зубний біль, жіночі хвороби. усмішка «газета – дуже велике діло» має іншу особливість. вона починається такими рядками: «я тут не натякатиму про те, що таке газета. усі знають, шо це діло дуже велике й дуже поважне. недарма ж її (газету) звуть шостою державою. я тільки розкажу, як треба користуватись газетою, щоб вона справді йшла до діла…» такий серйозний початок усмішки контрастує з подальшою оповіддю, власне, це доведення думки від протилежного. йдеться про сільського трудівника, отож, корисність газети в його господарст стверджується детально, послідовно і теж за певними рубриками (як і у творі «ох, і лікували нас…»), наприклад: жнива, молочарство, пасічництво.. але найпотрібніша газета в справі виховання дітей. цим власним відкриттям гуморист щиро ділиться з читачем: «…дітей одною’ газетою не виховаєш, треба збирати всі газети і підшивати одну до другої, як зшиток. і от як не слухає ванько, берете той зшиток та його по голові: - не слухаєш, сукин ти сину! а для чого я газету передплачую? ! іта р-р-раз! р-р-раз! і дитина після того як свята: і батька поважає, і до школи ходить, і богу молиться…» проте у своєму щоденникові остап вишня занотовує: «все життя гумористом! господи! збожеволіти можна від суму! » чи не парадоксальні ці твердження? ні, бо автор вишнівських усмішок підмітив саму природу сміху, гумору, що часто виростає з контрасту, зокрема веселого і сумного. така й іворча натура гумориста: пильно підмічати в житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо покепкувати над ними. завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! сам остап вишня щиро зізнається: «умираючи, кажу вам усім: ніколи не сміявся без любові до вас усіх, до сонця, до вітру, до зеленого листу! у моєму сміхові завжди бачив народ…» найвищий гонорар для гумориста – веселий блиск в очах народу. у щоденнику «думи мої, думи…» письменник міркує, що ж є основою праці літератора, і переконливо стверджує: талант і чесність. чесність – значить правдивість, неможливість спекулятивних тем, оцінок, творчості за вказівкою зверху («чево ізволіте? ямб? на скільки порцій? ! » – кредо прикажчика в літературі).
