у житті людини багато цінностей, але все-таки є найголовніші, без яких жодна особистість не може уявити своє буття. звичайно, вони визначаються самою людиною залежно від її моралі, виховання, мети існування на цій землі.
прочитавши повість відомого ійського письменника ч. діккенса «різдвяна пісня в прозі», я замислилася, що ж таки є найціннішим у житті людини. для героя повісті, скруджа, найбільше значення мали гроші. але потім він зрозумів, що вони не приносять щастя.
незважаючи на величезне багатство, скрудж залишався самотнім. як виявилося, самотність не залишала героя усього життя. у дитинстві хлопчик був позбавлений батьківського тепла, піклування, родинного кола. він зрадив кохану, друзів. «один, як перст, на всьому білому світі», — такий сумний висновок прожитого життя.
чи була у скруджа можливість змінити своє життя? так, але він ніколи не замислювався над цим питанням. та коли побачив свій похорон, тоді й повернувся думкою до прожитих років. ця подія перевернула його душу. він зрозумів, що сам винен в усьому. скрудж вирішив змінитися, адже зробити це ніколи не пізно. і сталося це в різдвяну ніч.
уже вранці він наказав краще топити в конторі, підвищив бобу платню, дав грошей на лікування крихітки тіма, зробив подарунки усім кретчитам, роздавав гроші злидарям. та найголовніше, що зрозумів скрудж, це те, що сила людини не в грошах, а в сім'ї. для кожного родина — це опора й підтримка. як писав французький письменник xix століття а. монтерлан, «є вогнище має бути вогнищем, до якого ми завжди повертаємося».
і скрудж почав жити щастям інших людей, їм, ставши добрим, щедрим, милосердним. важко не погодитися зі словами німецького поета і філософа й. в. гете: «людина живе справжнім життям, якщо щаслива чужим щастям».
На дивном лике от вина вдруг розы замерцали, —
То завязь роз в росе видна иль отблеск роз в зерцале?
Когда в зерцало глянешь ты и лик свой в нем увидишь,
То — словно бы на гладь воды все блики солнца пали.
В дремоте взор твой колдовской таит все смуты мира,
Очнешься — и весь мир мирской погиб не навсегда ли!
Пунцовый блеск твоих ланит сокроет всех красавиц:
Пылинки, если свет слепит, когда ж видны бывали?
Я, луноликою забыт, навек покину грады:
В пустыню путь тому лежит, кто жизнь влачит в опале.
Вся жизнь печалями полна, им в мире не иссякнуть, —
Дай, виночерпий, мне вина, чтобы забыть печали.
Будь отрешен, как Навои, взыскуя единения, —
Все прежние дела твои — не зряшная тщета ли!
* * *
В небесах — голубизна, рдеет в облаках просвет —
Цвет багряного вина, голубого кубка цвет.
Раз небес круговорот нам одним лишь беды шлет,
Чаша мерой с небосвод — нам от бед.
Если мысль твоя, темна, спит и днем во мраке сна,
Выпей алого вина — даже ночью вспыхнет свет.
Позабудем в ложный час мы — людей, а люди — нас,
А испей вина хоть раз — и забвенья нет как нет.
О советчик, жизнь уйдет — значит пить пришел черед:
Кто велит не пить нам, тот бесполезный дал совет.
О святоша из святош! Если единенья ждешь,
Все желанья уничтожь, и тогда лишь ты — аскет.
Навои, рассвет багрян — хмель вкушай, что цветом рдян:
Кем же еще будет дан небесам багряный цвет!
* * *
Слов о любви ввек не изречь дал сам себе зарок я:
От них уберегу и речь, и письменный мой слог я.
Не очаруюсь, слеп и нем, истомными очами,
И видеть лик, желанный всем, мечтою пренебрег я.
Безверию любви не смочь осилить мою веру:
Из сердца идол изгнан прочь — храню души чертог я.
Не ведать бы мне в час ночной хмельных утех с любимой,
Чтоб поутру в тоске хмельной не стал бы одинок я.
И если не стерплю я впредь, зарок любви нарушу —
Насколько хватит сил терпеть, сокрою тот порок я.
О шейх! Любви, как и вину, один исход — разлука, —
В моем зароке не сверну вовек с благих дорог я.
О шах! Смири свой грозный нрав, не жги людские души,
Страшись — мол, как бы, в ад попав, в огне тебя не сжег я.
Зарок, о Навои, упрям: в нем тоже сила долга,
Лишь долга моего друзьям нарушить бы не смог я.
* * *
Мир потому-то и жесток, и прочен в нем порок,
Что он любовью пренебрег и в верности не строг.
И если верности в нем нет, то нет и дива в том:
Незыблемы устои бед — всех мук людских исток.
Кто речь по разуму ведет, тот благо обретет:
Все зрелое для всех доход — равно и плод, и слог.
Все, что изведало расцвет, к ничтожеству придет:
Путь шейхов одряхлевших лет к ребячеству пролег.
Людей порочит грубый нрав, марает их тщетой,
Красивый тоже, грубым став, от красоты далек.
Глупец сокровище найдет и сгубит все зазря, —
Так до трухи истреплет кот и дорогой клубок.
О Навои, ты бы пресек общение с людьми:
Одно — достойный человек, другое — дурачок!
* * *
Не со мною юный мой цветок в тьме чужого сада в эту ночь,
До утра стенал я, одинок, жгла меня досада в эту ночь.
Сто разящих пламенем долин встретили меня в степи разлук,
И, в огонь гоним, я был один среди клубов смрада в эту ночь.
Не пытай меня — мол, что за гнет в сердце обезумевшем моем, —
Муками меня оно убьет — жизнь мне горше яда в эту ночь.
Звезды в помраченных небесах завели со мною разговор, —
Все, о чем мы говорили, — страх нашего разлада в эту ночь.
Если и в сто солнц блеснет рассвет, не пробить ему кромешной тьмы:
Скорбь моя окутала весь свет пеленою чада в эту ночь.
Что ни миг, я, скорбью одержим, меч смертельных мук в себя вонзал,
Будет ли мучениям моим хоть к утру преграда в эту ночь?
Кличу смерть я: «Милостивой будь, жертва я твоя, избавь от мук,
Все равно мне смерти не минуть — не придет пощада в эту ночь!»
И да будет навсегда забыт блеск рассвета брезжущего дня, —
Судный день зарей да заблестит: я в предверье ада в эту ночь.
Навои, весь гнет лихих скорбей — все, что может мысль собой объять,
Для погибели души моей слать мне небо радо в эту ночь.
* * *
Мне любимой бы дождаться — я стою, смятенно жду,
Люди — те вблизи теснятся, я — вдали — не на виду.
Та шалунья озорная привечает всех стократ,
Я же, сир, томлюсь, стеная, за бедой терплю беду.
Люд бежит за ней, сбирая прах с пути ее коня,
Прахом лоб свой посыпая, я один вдали бреду.
Для иных, как светоч счастья, рдеет жаром лик ее,
Мое сердце в пламя страсти мотыльком летит в бреду.
Любо в пиршественном круге ей с друзьями ликовать,
Мне ж стенать в моей лачуге жребий выпал на роду.
Раз уж горький хмель разлуки мне свиданья не сулит,
Я, страшась смертельной муки, в винный погребок пойду.
Нужно ль алый хмель в фиалах пить с любимой, Навои?
Лучше уст коснуться алых, жизнь вручая их суду.
Следующий стих → Алишер Навои — Поучительные заветы старости
Предыдущий стих → Алишер Навои — Редкие дары юности
 (Пока оценок нет)
Категории стихотворения "Алишер Навои — Чудесные свершения середины жизни":
Стихи зарубежных поэтов классиков
у житті людини багато цінностей, але все-таки є найголовніші, без яких жодна особистість не може уявити своє буття. звичайно, вони визначаються самою людиною залежно від її моралі, виховання, мети існування на цій землі.
прочитавши повість відомого ійського письменника ч. діккенса «різдвяна пісня в прозі», я замислилася, що ж таки є найціннішим у житті людини. для героя повісті, скруджа, найбільше значення мали гроші. але потім він зрозумів, що вони не приносять щастя.
незважаючи на величезне багатство, скрудж залишався самотнім. як виявилося, самотність не залишала героя усього життя. у дитинстві хлопчик був позбавлений батьківського тепла, піклування, родинного кола. він зрадив кохану, друзів. «один, як перст, на всьому білому світі», — такий сумний висновок прожитого життя.
чи була у скруджа можливість змінити своє життя? так, але він ніколи не замислювався над цим питанням. та коли побачив свій похорон, тоді й повернувся думкою до прожитих років. ця подія перевернула його душу. він зрозумів, що сам винен в усьому. скрудж вирішив змінитися, адже зробити це ніколи не пізно. і сталося це в різдвяну ніч.
уже вранці він наказав краще топити в конторі, підвищив бобу платню, дав грошей на лікування крихітки тіма, зробив подарунки усім кретчитам, роздавав гроші злидарям. та найголовніше, що зрозумів скрудж, це те, що сила людини не в грошах, а в сім'ї. для кожного родина — це опора й підтримка. як писав французький письменник xix століття а. монтерлан, «є вогнище має бути вогнищем, до якого ми завжди повертаємося».
і скрудж почав жити щастям інших людей, їм, ставши добрим, щедрим, милосердним. важко не погодитися зі словами німецького поета і філософа й. в. гете: «людина живе справжнім життям, якщо щаслива чужим щастям».