Твір Акутагави «Павутинка» має глибокий і суто філософський зміст. Це швидше притча, ніж щось інше, тому, щоб краще зрозуміти її зміст, треба мати неабиякі знання з східної філософії, зокрема, з японської. Ця новела-притча була створена автором для дітей і мала на меті розвивати в дітях високі моральні якості, виховувати в них творчі здібності, вчити дітей жити на світі. Оповідання починається з опису прекрасного літнього ранку. Ранок – символ нових надій, пробудження і переродження людської душі. В озері, яке є символом джерела життя, очищення, початку і кінця всього сущого на землі, квітнуть священні квіти лотоси – символи духовної чистоти і святості. Берегом озера знічев”я походжає Будда – божество, символ добра, гармонії, моральний ідеал людини. Будда випадково заглядає в глибину озера, де можна побачити пекло, і його погляд падає на грішника Кандата, який покараний за страшні злочини, які він вчинив за життя. Будда ніби переглядає гріхи Кандати і раптом серед них бачить один-єдиний добрий вчинок: колись Кандата в павучка і не наступив на нього. Цього для Будди було досить, щоб дати злочинцю шанс. Будда бере тоненьку павутинку, символ тієї нитки долі, один кінець якої знаходиться у руках долі, і опускає її в озеро. І цією павутинкою, ниточкою між раєм і пеклом, злодій міг би вибратись назовні, врятуватися від пекельних мук, але не судилося… Його власна сутність, тобто, відсутність співчуття до ближніх, до інших нещасних, не дозволила врятуватися самому та й врятувати інших. Кандата знов і вже назавжди упав у море крові, а Будда у печалі пішов собі геть. Новела «Павутинка» стверджує ідеали добра, вчить, що треба жити в мирі з людьми і з самим собою, відповідати за свої вчинки, робити добрі справи і пам”ятати, що за всі вчинки доведеться колись відповісти, бо існує вища справедливість.
И.И. Левитан, талантливейший русский художник девятнадцатого века, всегда любил и чувствовал Россию и сердцем, и душой. На его полотнах, пронизанных глубокой нежностью к родному краю и его природе, изображены волшебные пейзажи, цепляющие до глубины души.
Передо мной картина «Вечерний звон». Картина, написанная в 1892, изображает предвечерние сумерки на берегу реки Волги и нам открывается вид на два красивых белокаменных православных монастыря - Саввино-Сторожевский и Юрьевцев. На переднем плане величаво раскинулась Волга. Прохладные, магические тона воды ласкают взгляд. Солнце опустилось уже довольно низко, и мы можем наблюдать солнечных зайчиков, рассеявшихся по поверхности спокойного и мирного зеркала реки, которое отражает сумеречные небеса, по которым неспешна плывут кучевые барашки-облака. Небо, окрашенное в желтые, синие, голубые и фиолетовые пастельные тона отнюдь не кажется холодным, скорее наоборот манит и услаждает взор наблюдателя.
Берег, покрытый шелковистой летней травкой, едва колышется от легкого ветерка. У старенькой пристани приютились две старенькие рыбацкие лодочки. В одной из них сидит человек. Кажется, будто он призадумавшись смотрит на свое отражение в вечерних водах и наслаждаясь прохладой и свежестью, отдыхает от тяжелого рабочего денька.
Посреди реки на третьей лодке, гребцы с усердием гребут веслами, возможно они хотят переправиться на другой берег к стройной берёзовой чаще, заботливо укрывшей православные храмы. Деверья и кусты, пышной зеленой стеной возвышающиеся над водами, отражаются в зеркальной глади.
Двое в черных одеждах ожидают на берегу у дороги к святым монастырям. Высокая белая арка открывает путь к Богу, прямиком в святую обитель, где человек, уйдя от мирской суеты, может приклонить голову и вознести молитву к небесам.
Возвышающиеся над лесом купола, благородно сияют золотыми крестами церквушек, словно сливаются с голубовато-бирюзовым небом.
От полотна веет умиротворением и спокойствием. Небывалое очарование, спирает дыхание, и зритель на миг замирает, словно впустив в свое сердце волнующий перелив церковных колоколов. Звон стройной мелодией льющийся над лесными и речными просторами. Все заворожено чудесным явлением.
Смотря на картину, кажется, что вот-вот почувствуешь свежесть летнего вечерка, вдохнешь опьяняющий запах трав и цветов, прохладной воды, стоит лишь открыть ставни окон и окунешься в деревенское размеренное течение жизни.
Оповідання починається з опису прекрасного літнього ранку. Ранок – символ нових надій, пробудження і переродження людської душі. В озері, яке є символом джерела життя, очищення, початку і кінця всього сущого на землі, квітнуть священні квіти лотоси – символи духовної чистоти і святості. Берегом озера знічев”я походжає Будда – божество, символ добра, гармонії, моральний ідеал людини. Будда випадково заглядає в глибину озера, де можна побачити пекло, і його погляд падає на грішника Кандата, який покараний за страшні злочини, які він вчинив за життя. Будда ніби переглядає гріхи Кандати і раптом серед них бачить один-єдиний добрий вчинок: колись Кандата в павучка і не наступив на нього. Цього для Будди було досить, щоб дати злочинцю шанс. Будда бере тоненьку павутинку, символ тієї нитки долі, один кінець якої знаходиться у руках долі, і опускає її в озеро. І цією павутинкою, ниточкою між раєм і пеклом, злодій міг би вибратись назовні, врятуватися від пекельних мук, але не судилося… Його власна сутність, тобто, відсутність співчуття до ближніх, до інших нещасних, не дозволила врятуватися самому та й врятувати інших. Кандата знов і вже назавжди упав у море крові, а Будда у печалі пішов собі геть.
Новела «Павутинка» стверджує ідеали добра, вчить, що треба жити в мирі з людьми і з самим собою, відповідати за свої вчинки, робити добрі справи і пам”ятати, що за всі вчинки доведеться колись відповісти, бо існує вища справедливість.
Подробнее - на -
И.И. Левитан, талантливейший русский художник девятнадцатого века, всегда любил и чувствовал Россию и сердцем, и душой. На его полотнах, пронизанных глубокой нежностью к родному краю и его природе, изображены волшебные пейзажи, цепляющие до глубины души.
Передо мной картина «Вечерний звон». Картина, написанная в 1892, изображает предвечерние сумерки на берегу реки Волги и нам открывается вид на два красивых белокаменных православных монастыря - Саввино-Сторожевский и Юрьевцев.
На переднем плане величаво раскинулась Волга. Прохладные, магические тона воды ласкают взгляд. Солнце опустилось уже довольно низко, и мы можем наблюдать солнечных зайчиков, рассеявшихся по поверхности спокойного и мирного зеркала реки, которое отражает сумеречные небеса, по которым неспешна плывут кучевые барашки-облака. Небо, окрашенное в желтые, синие, голубые и фиолетовые пастельные тона отнюдь не кажется холодным, скорее наоборот манит и услаждает взор наблюдателя.
Берег, покрытый шелковистой летней травкой, едва колышется от легкого ветерка. У старенькой пристани приютились две старенькие рыбацкие лодочки. В одной из них сидит человек. Кажется, будто он призадумавшись смотрит на свое отражение в вечерних водах и наслаждаясь прохладой и свежестью, отдыхает от тяжелого рабочего денька.
Посреди реки на третьей лодке, гребцы с усердием гребут веслами, возможно они хотят переправиться на другой берег к стройной берёзовой чаще, заботливо укрывшей православные храмы. Деверья и кусты, пышной зеленой стеной возвышающиеся над водами, отражаются в зеркальной глади.
Двое в черных одеждах ожидают на берегу у дороги к святым монастырям. Высокая белая арка открывает путь к Богу, прямиком в святую обитель, где человек, уйдя от мирской суеты, может приклонить голову и вознести молитву к небесам.
Возвышающиеся над лесом купола, благородно сияют золотыми крестами церквушек, словно сливаются с голубовато-бирюзовым небом.
От полотна веет умиротворением и спокойствием. Небывалое очарование, спирает дыхание, и зритель на миг замирает, словно впустив в свое сердце волнующий перелив церковных колоколов. Звон стройной мелодией льющийся над лесными и речными просторами. Все заворожено чудесным явлением.
Смотря на картину, кажется, что вот-вот почувствуешь свежесть летнего вечерка, вдохнешь опьяняющий запах трав и цветов, прохладной воды, стоит лишь открыть ставни окон и окунешься в деревенское размеренное течение жизни.