Головні герої детективного циклу – двоє хлопців, які за інших умов навряд стали б друзями.
Денис Черненко – щирий, спортивний, але не особливо гарно вчиться, і на те, як згодом дізнаємося, є причина: він з багатодітної незаможної родини, і часто кмітливому хлопцю просто не до навчання. Окрім того, цей хлопець, в усьому прагматично намагається відшукати сенс і користь, а якщо явної користі немає, то й нащо, наприклад, ті ж віршики, які треба вчити по літературі? Денис легко може дати по голові своєму кривднику, хоча це не означає, що йому так і кортить битися з першої-ліпшої нагоди.
Максим Білан – повна протилежність Денисові. Він розумний, гарно вчиться, але зі спорту визнає тільки шахи, в яких досяг певних результатів. Його батьки не бідні, а хлопцю від бабусі навіть дісталася однокімнатна квартира, яку він називає Бабусиною Хатою, коли Максим стане повнолітнім, то зможе бути її повноправним власником, а поки Бабусина Хата – це його місце для усамітнення і робочий кабінет, там він нікому не заважає і його теж ніхто не витягає з роздумів або й комп’ютерних ігор, якими хлопець захоплюється не настільки, щоб захворіти ігроманією. Іноді його статус і фінансова незалежність можуть сприйматися як привід для образи, хоча Максим зовсім і не думає когось принижувати, ображати чи викликати заздрість.
Здавалося б, нічого спільного між цими хлопцями немає, а принцип, де протилежності притягуються, навряд у цьому випадку спрацює. І початок циклу красномовно про це свідчить, бо Максим на безмовне благання Дениса підказати йому відповідь на запитання вчителя невдало пожартував і тим нарвався на сварку і бійку. І Дениса можна зрозуміти, бо хто б повівся інакше, якщо тебе виставили посміховиськом перед усім класом?
А ще й вчителька замість того, щоб розібратися у ситуації, залишила їх обох чергувати у класі. І тепер ніякі хитрощі не врятують Білана від заслуженої помсти.
За характером Максим не капосник і не слизота, він не збирається брехати і скаржитися, намагається постояти за себе, не отримує задоволення від знущання над іншими, але що сталося, те сталося.
Й ось тут починається сам детектив, бо гонитва за кривдником-жертвою заводить хлопців до спортзалу, і виявляється, що не лише вони залишилися у порожній школі після уроків. Випадково хлопці підслуховують розмову старшокласника і дорослого чоловіка, пере яким цей розумник-старшокласник бридко плазує. Ці двоє замислили щось недобре – викрасти якусь коштовну «золоту» річ, з назви одразу зрозуміло, що це «Золотий кубок». І лише Денис і Максим знають про це, тому їм вирішувати, що робити, і чи взагалі потрібно втручатися у начебто не свої справи.
Вирішили б відсидітися, не було б цієї історії, детективних пошуків, а тоді і дружби, яка може вирости з ледь не будь-якого сильного почуття, навіть із непорозуміння, як це сталося з цими хлопцями.
«Золотий кубок» – символ спортивних досягнень, але, зрозуміло, що справа не у ньому, бо насамперед у творі йдеться про людські якості, справжні і фальшиві. Золото кубка справжнє для тих, хто гідний бути переможцем, і фальшиве для тих, хто лише здається таким, а його «здобутки» насправді не мають ніякого відношення до моральних якостей цієї людини.
Простими словами замальовується світоглядна філософія і пропонуються позитивні моделі поведінки юному читачеві, водночас все це подане під соусом пригод і детективних пошуків. Завдяки своїй психологічності книга цікава насамперед цією лінією, а не шкільним життям, яке є фоновим для цієї і подальших історій.
Проте, щоб розгадати загадки і зловити злодіїв, потрібно бути кмітливим, розвивати свій інтелект, а для того і шкільні знання не стануть не заваді.
Висновок: Не зважаючи на досить невеликий обсяг твору, він насичений подіями і багатий психологічно. Цікаво дізнатися, що станеться з цими двома хлопцями далі.
Восторженное отношение Владимира Маяковского к революции красной нитью проходит через все творчество поэта. Однако автор прекрасно осознает, что смена власти – это серьезное общественное потрясение, которое несет в себе не только свободу простому народу, но и разруху, голод, болезни и пьяный разгул. Поэтому в своей оценке событий 1917 года Маяковский беспристрастен, он не возносит дифирамбы и не тешит себя иллюзиями. В 1918 году поэт публикует стихотворение «Ода революции», судя по названию которого можно сделать вывод, что речь в произведении пойдет именно о восхвалении диктатуры пролетариата. Но это совсем не так, потому что поэт живет в реальном, а не вымышленном мире, и каждый день сталкивается с обратной стороной свободы, равенства и братства, провозглашенных новой властью.
«Ода революции», выдержанная в традициях этого стихотворного жанра, действительно начинается с хвалебных строк, в которых поэт сразу же очерчивает тематику произведения, заявляя, что восторженно возносит «над руганью реемой
оды торжественное «О»!». И сразу же награждает революцию такими нелестными эпитетами, как «звериная», «копеечная», «детская», подчеркивая при этом, что все равно она является великой.
«Как обернешься еще, двуликая?», – интересуется поэт, и в этом вопросе нет праздного любопытства, так как за очень короткий период времени Маяковский увидел не только достижения новой власти, но и ее беспардонность, грубость, несостоятельность. Поэтому автор теряется в догадках, что именно сулят его родине эти перемены, пугающие своей беспощадностью. Поэт не знает, чем именно обернется революция для России – «стройной постройкой» или же «грудой развалин», так как любой из этих вариантов на фоне общей эйфории может быть запросто претворен в жизнь. Чего только стоят слова так популярного в эти дни «Интернационала», призывающего до основания разрушить старый мир!
Впрочем, Маяковского такое развитие событий нисколько не пугает, он действительно верит в то, что мир станет другим, более справедливым и свободным. Однако автор понимает, что для этого его еще предстоит освободить от «седых адмиралов» и «тысячелетий Кремля» – символов жизни, которым не место в новом обществе. При этом Маяковский прекрасно понимает, как именно все это будет происходить, так как еще свежи в воспоминаниях недавние события, когда революция «пьяной толпой орала» и требовала расстрела для всех, кто не согласен с большевистскими идеями. Действительно, одним пришлось после революции долго зализывать «вчерашние раны», вспоминая о славных сражениях с «контрой». Однако были и те, кто предпочел «вскрытые вены» позору и унижению. И таких оказалось немало. Из их уст, по словам поэта неслись обывательские проклятья, так как вполне успешные и обеспеченные сословия вмиг потеряли не только свое благосостояние, но и саму родину, ставшую для них чужой. В то же время Маяковский в восторге от перемен, поэтому, обращаясь к революции, с воодушевлением восклицает «О, четырежды славься, благословенная!». И в этой строчке нет пафоса, так как поэт искренне верит в новое общество, не подозревая, что двойственная суть революции, которую он воспевает, еще не раз проявит себя, обернувшись для народа лишениями и унижениями. Однако это осознание придет к Маяковскому гораздо позже и выльется с цикл саркастических стихов, в которых критика смешивается с юмором, а негодование – с бес Но даже на фоне общественных, политических и социальных перегибов поэт остается верен своим идеалам, считая революцию не злом, а великим достижением русского народа.
Головні герої детективного циклу – двоє хлопців, які за інших умов навряд стали б друзями.
Денис Черненко – щирий, спортивний, але не особливо гарно вчиться, і на те, як згодом дізнаємося, є причина: він з багатодітної незаможної родини, і часто кмітливому хлопцю просто не до навчання. Окрім того, цей хлопець, в усьому прагматично намагається відшукати сенс і користь, а якщо явної користі немає, то й нащо, наприклад, ті ж віршики, які треба вчити по літературі? Денис легко може дати по голові своєму кривднику, хоча це не означає, що йому так і кортить битися з першої-ліпшої нагоди.
Максим Білан – повна протилежність Денисові. Він розумний, гарно вчиться, але зі спорту визнає тільки шахи, в яких досяг певних результатів. Його батьки не бідні, а хлопцю від бабусі навіть дісталася однокімнатна квартира, яку він називає Бабусиною Хатою, коли Максим стане повнолітнім, то зможе бути її повноправним власником, а поки Бабусина Хата – це його місце для усамітнення і робочий кабінет, там він нікому не заважає і його теж ніхто не витягає з роздумів або й комп’ютерних ігор, якими хлопець захоплюється не настільки, щоб захворіти ігроманією. Іноді його статус і фінансова незалежність можуть сприйматися як привід для образи, хоча Максим зовсім і не думає когось принижувати, ображати чи викликати заздрість.
Здавалося б, нічого спільного між цими хлопцями немає, а принцип, де протилежності притягуються, навряд у цьому випадку спрацює. І початок циклу красномовно про це свідчить, бо Максим на безмовне благання Дениса підказати йому відповідь на запитання вчителя невдало пожартував і тим нарвався на сварку і бійку. І Дениса можна зрозуміти, бо хто б повівся інакше, якщо тебе виставили посміховиськом перед усім класом?
А ще й вчителька замість того, щоб розібратися у ситуації, залишила їх обох чергувати у класі. І тепер ніякі хитрощі не врятують Білана від заслуженої помсти.
За характером Максим не капосник і не слизота, він не збирається брехати і скаржитися, намагається постояти за себе, не отримує задоволення від знущання над іншими, але що сталося, те сталося.
Й ось тут починається сам детектив, бо гонитва за кривдником-жертвою заводить хлопців до спортзалу, і виявляється, що не лише вони залишилися у порожній школі після уроків. Випадково хлопці підслуховують розмову старшокласника і дорослого чоловіка, пере яким цей розумник-старшокласник бридко плазує. Ці двоє замислили щось недобре – викрасти якусь коштовну «золоту» річ, з назви одразу зрозуміло, що це «Золотий кубок». І лише Денис і Максим знають про це, тому їм вирішувати, що робити, і чи взагалі потрібно втручатися у начебто не свої справи.
Вирішили б відсидітися, не було б цієї історії, детективних пошуків, а тоді і дружби, яка може вирости з ледь не будь-якого сильного почуття, навіть із непорозуміння, як це сталося з цими хлопцями.
«Золотий кубок» – символ спортивних досягнень, але, зрозуміло, що справа не у ньому, бо насамперед у творі йдеться про людські якості, справжні і фальшиві. Золото кубка справжнє для тих, хто гідний бути переможцем, і фальшиве для тих, хто лише здається таким, а його «здобутки» насправді не мають ніякого відношення до моральних якостей цієї людини.
Простими словами замальовується світоглядна філософія і пропонуються позитивні моделі поведінки юному читачеві, водночас все це подане під соусом пригод і детективних пошуків. Завдяки своїй психологічності книга цікава насамперед цією лінією, а не шкільним життям, яке є фоновим для цієї і подальших історій.
Проте, щоб розгадати загадки і зловити злодіїв, потрібно бути кмітливим, розвивати свій інтелект, а для того і шкільні знання не стануть не заваді.
Висновок: Не зважаючи на досить невеликий обсяг твору, він насичений подіями і багатий психологічно. Цікаво дізнатися, що станеться з цими двома хлопцями далі.
Объяснение:
Анализ стихотворения Маяковского «Ода революции»
Восторженное отношение Владимира Маяковского к революции красной нитью проходит через все творчество поэта. Однако автор прекрасно осознает, что смена власти – это серьезное общественное потрясение, которое несет в себе не только свободу простому народу, но и разруху, голод, болезни и пьяный разгул. Поэтому в своей оценке событий 1917 года Маяковский беспристрастен, он не возносит дифирамбы и не тешит себя иллюзиями. В 1918 году поэт публикует стихотворение «Ода революции», судя по названию которого можно сделать вывод, что речь в произведении пойдет именно о восхвалении диктатуры пролетариата. Но это совсем не так, потому что поэт живет в реальном, а не вымышленном мире, и каждый день сталкивается с обратной стороной свободы, равенства и братства, провозглашенных новой властью.
«Ода революции», выдержанная в традициях этого стихотворного жанра, действительно начинается с хвалебных строк, в которых поэт сразу же очерчивает тематику произведения, заявляя, что восторженно возносит «над руганью реемой
оды торжественное «О»!». И сразу же награждает революцию такими нелестными эпитетами, как «звериная», «копеечная», «детская», подчеркивая при этом, что все равно она является великой.
«Как обернешься еще, двуликая?», – интересуется поэт, и в этом вопросе нет праздного любопытства, так как за очень короткий период времени Маяковский увидел не только достижения новой власти, но и ее беспардонность, грубость, несостоятельность. Поэтому автор теряется в догадках, что именно сулят его родине эти перемены, пугающие своей беспощадностью. Поэт не знает, чем именно обернется революция для России – «стройной постройкой» или же «грудой развалин», так как любой из этих вариантов на фоне общей эйфории может быть запросто претворен в жизнь. Чего только стоят слова так популярного в эти дни «Интернационала», призывающего до основания разрушить старый мир!
Впрочем, Маяковского такое развитие событий нисколько не пугает, он действительно верит в то, что мир станет другим, более справедливым и свободным. Однако автор понимает, что для этого его еще предстоит освободить от «седых адмиралов» и «тысячелетий Кремля» – символов жизни, которым не место в новом обществе. При этом Маяковский прекрасно понимает, как именно все это будет происходить, так как еще свежи в воспоминаниях недавние события, когда революция «пьяной толпой орала» и требовала расстрела для всех, кто не согласен с большевистскими идеями. Действительно, одним пришлось после революции долго зализывать «вчерашние раны», вспоминая о славных сражениях с «контрой». Однако были и те, кто предпочел «вскрытые вены» позору и унижению. И таких оказалось немало. Из их уст, по словам поэта неслись обывательские проклятья, так как вполне успешные и обеспеченные сословия вмиг потеряли не только свое благосостояние, но и саму родину, ставшую для них чужой. В то же время Маяковский в восторге от перемен, поэтому, обращаясь к революции, с воодушевлением восклицает «О, четырежды славься, благословенная!». И в этой строчке нет пафоса, так как поэт искренне верит в новое общество, не подозревая, что двойственная суть революции, которую он воспевает, еще не раз проявит себя, обернувшись для народа лишениями и унижениями. Однако это осознание придет к Маяковскому гораздо позже и выльется с цикл саркастических стихов, в которых критика смешивается с юмором, а негодование – с бес Но даже на фоне общественных, политических и социальных перегибов поэт остается верен своим идеалам, считая революцию не злом, а великим достижением русского народа.
Объяснение: