Яку роль в моєму житті відіграє література? Це питання заставило мене замислитися. Я гадала, що дати відповідь на нього буде дуже складно. Але насправді відповідь прийшла відразу:книга-це мій найкращий друг, що робить моє життя цікавішим, яскравішим, веселішим. І дійсно, це так, адже як це здорово-зануритися в світ героїв, переживати разом з ними всі пригоди, радіти навіть засмучуватися за нездійснені мрії. Хіба це не прекрасно. Звичайно, література в житті кожної людини відіграє свою роль. У дитинстві поринаємо у світ казок, а згодом у художні твори. Але насправді, література щось більше й цікавіше.
Аще це просто чари, які перенесуть тебе за мільйони кілометрів від твоєї квартири, і ти побачиш далекі країни,моря,океани, і пізнаєш рідних людей.
Література-є багате і велике мистецтво. Воно дозволяє людям розвиватися. Адже з її до ми дізнаємося про багато цікавого й нового, а ще вона допомагає стати добрішим і мудрішим. Може світ став би більш світлим і справедливим, якби люди читали більше хороших книг?
Я вважаю себе щасливою людиною , бо мене навколо оточує література:вдома-книжкові полиці ,в школі-уроки літератури-це не просто проведені хвилини в кабінеті, це світ неповторності, дивовижності,а ще чудова бібліотека із дивовижності,величезними книжковими полицями. Хоча мені небагато років, але я на своєму особистому досвіді вже переконалася, що література впливає на все моє життя.
І хочу закінчити свій твір словами, які сказав одного разу М.Є.Салтиков-Щедрін «Тільки одна література не підвладна тління. Вона одна не визнає смерті.» І це дійсно так, скільки б мільйонів років не пройшло, а саме література була, є і буде,адже вона безсмертна!
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її «хазяїв». Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навівлюдей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А дані взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.» Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини.
Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Посмішка, чудова посмішка…»
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серні дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєв-ського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!
Аще це просто чари, які перенесуть тебе за мільйони кілометрів від твоєї квартири, і ти побачиш далекі країни,моря,океани, і пізнаєш рідних людей.
Література-є багате і велике мистецтво. Воно дозволяє людям розвиватися. Адже з її до ми дізнаємося про багато цікавого й нового, а ще вона допомагає стати добрішим і мудрішим. Може світ став би більш світлим і справедливим, якби люди читали більше хороших книг?
Я вважаю себе щасливою людиною , бо мене навколо оточує література:вдома-книжкові полиці ,в школі-уроки літератури-це не просто проведені хвилини в кабінеті, це світ неповторності, дивовижності,а ще чудова бібліотека із дивовижності,величезними книжковими полицями. Хоча мені небагато років, але я на своєму особистому досвіді вже переконалася, що література впливає на все моє життя.
І хочу закінчити свій твір словами, які сказав одного разу М.Є.Салтиков-Щедрін «Тільки одна література не підвладна тління. Вона одна не визнає смерті.» І це дійсно так, скільки б мільйонів років не пройшло, а саме література була, є і буде,адже вона безсмертна!
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її «хазяїв». Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навівлюдей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А дані взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.» Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини.
Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Посмішка, чудова посмішка…»
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серні дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєв-ського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!