Поэт Кондратий Фёдорович Рылеев написал стихотворение «Смерть Ермака» в 1822 году. Он посвятил свое произведение известной исторической фигуре – это атаман Ермак Тимофеевич, который покорил Сибирское ханство и с честью служил Отечеству. Персонаж Рылеева является разносторонним героем: солдат и вольный казак. Именно из-за этого поэт обратил на него внимание.
В «Смерти Ермака» автор с романтических приемов демонстрирует думы и смерть героя. Релеев очень увлечённо описывает «воды Иртыша» и философские мысли атамана. Возле дикого берега мрачной ночью Ермак задумывается, правильно ли он и его дружина живут. Поэт сравнивает мощь реки с силой воина: «Иртыш волнуется сильней — Ермак все силы напрягает».
Главный герой восхищается удалью своих соратников, мужественные казаки искупили своей и вражеской кровью все свои преступления, которые они совершали ранее. Теперь они на государственной службе, выполняют царскую волю, готовы расстаться с жизнью. Он даёт возможность поспать своим товарищам, атаман знает, что с рассветом придет смерть или слава: «С рассветом глас раздастся мой, на славу иль на смерть зовущий!»
Ермак не боится смерти, она «не может быть страшна», он убежден, что самое важное в своей жизни он сделал: «Сибирь царю покорена».
Рылеев народному герою противопоставляет коварного и иноземца – хана Кучума. Автор не отрицает силу врага, сравнивая подлого Кучума с бурей, однако победить сибирских героев можно только коварством: «Страшась вступить с героем в бой, Кучум к шатрам, как тать презренный, прокрался тайною тропой». Кучума поэт не рассматривает в качестве равного противника покорителям Сибири. Ведь предатель нападает на спящих, не рискуя вступить с дружиной Ермака в открытое сражение.
Рылеев описывает отвагу русского воина, подчеркивая, что в честном бою Ермака и дружину нельзя одолеть, следующими строчками: «И пала грозная в боях, не обнажив мечей, дружина...»
Герой ищет в реке, однако дикая природа не спешит на человеку: «И, закипев страшней, река героя с шумом поглотила». Но убивает вольного человека все же не река, а «Тяжелый панцирь — дар царя — Стал гибели его виною». Таким образом, автор подчеркивает, что царская милость не приносит свободолюбивому человеку счастья.
Анализ данного стихотворения показывает, что Рылеев называет свою версию причины смерти Ермака – царский подарок, который получил атаман взамен личной свободы.
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Поэт Кондратий Фёдорович Рылеев написал стихотворение «Смерть Ермака» в 1822 году. Он посвятил свое произведение известной исторической фигуре – это атаман Ермак Тимофеевич, который покорил Сибирское ханство и с честью служил Отечеству. Персонаж Рылеева является разносторонним героем: солдат и вольный казак. Именно из-за этого поэт обратил на него внимание.
В «Смерти Ермака» автор с романтических приемов демонстрирует думы и смерть героя. Релеев очень увлечённо описывает «воды Иртыша» и философские мысли атамана. Возле дикого берега мрачной ночью Ермак задумывается, правильно ли он и его дружина живут. Поэт сравнивает мощь реки с силой воина: «Иртыш волнуется сильней — Ермак все силы напрягает».
Главный герой восхищается удалью своих соратников, мужественные казаки искупили своей и вражеской кровью все свои преступления, которые они совершали ранее. Теперь они на государственной службе, выполняют царскую волю, готовы расстаться с жизнью. Он даёт возможность поспать своим товарищам, атаман знает, что с рассветом придет смерть или слава: «С рассветом глас раздастся мой, на славу иль на смерть зовущий!»
Ермак не боится смерти, она «не может быть страшна», он убежден, что самое важное в своей жизни он сделал: «Сибирь царю покорена».
Рылеев народному герою противопоставляет коварного и иноземца – хана Кучума. Автор не отрицает силу врага, сравнивая подлого Кучума с бурей, однако победить сибирских героев можно только коварством: «Страшась вступить с героем в бой, Кучум к шатрам, как тать презренный, прокрался тайною тропой». Кучума поэт не рассматривает в качестве равного противника покорителям Сибири. Ведь предатель нападает на спящих, не рискуя вступить с дружиной Ермака в открытое сражение.
Рылеев описывает отвагу русского воина, подчеркивая, что в честном бою Ермака и дружину нельзя одолеть, следующими строчками: «И пала грозная в боях, не обнажив мечей, дружина...»
Герой ищет в реке, однако дикая природа не спешит на человеку: «И, закипев страшней, река героя с шумом поглотила». Но убивает вольного человека все же не река, а «Тяжелый панцирь — дар царя — Стал гибели его виною». Таким образом, автор подчеркивает, что царская милость не приносит свободолюбивому человеку счастья.
Анализ данного стихотворения показывает, что Рылеев называет свою версию причины смерти Ермака – царский подарок, который получил атаман взамен личной свободы.
Объяснение:
здесь всë правильно
Мазепа Байрона
Якраз у поемі лорда Байрона "Мазепа" мало не центральною стала фантастична любовна історія, що її запустив в обіг Мазепин недоброзичливець при дворі польського короля.
Ця оповідка потім мандрувала із сюжету в сюжет, від одного автора до іншого. Нібито ревнивий чоловік, вистеживши Мазепу на таємному побаченні зі своєю дружиною, прив'язав коханця до спини дикого необ'їждженого коня - і той помчав степами на схід, в Україну.
Байрон компонує свою поему як розповідь самого героя про цю подію шведському королю Карлу ХІІ у таборі після полтавської битви й акцентує мотив його величної помсти: "Старий безумець! Він мені // Проклав дорогу до престолу".
Далі легенда розгортається у згоді з романтичними ідеалами й уявленнями. Жадоба помсти стократ примножує сили - і вродливий шукач любовних пригод стає врешті-решт великим державцем.
У ХVІІІ столітті Україна особливо цікавила західних митців, дипломатів і політиків. Тоді з'явилося багато мандрівницьких описів, аґентурних інформацій, історичних досліджень та художніх текстів.
Козацька держава сприймалася як "брама Європи", порубіжжя, бастіон свободи у боротьбі з московською тиранією. Українська звитяга мала наснажити вичахлі ідеали "старого" континенту.
У фіналі поеми Байрона саркастично протиставлено бездоганного в своєму героїзмі, невтомного й незламного старого гетьмана - і нездатного до відчайдушної боротьби молодого шведського короля.
Неймовірні спогади Мазепи, його розповідь про авантюрні пригоди й шалене протистояння злій, неприхильній долі - усе це вже не може захопити втомленого й знеможеного Карла.
Оповідач не почув ніякої відповіді від свого слухача - "Король бо спав уже з годину".
Порозуміння між надто зосередженим на собі самому Заходом та Україною, що опинилася в ролі пасербиці історії, хоча захищала якраз універсальні європейські цінності, досягалося не надто добре.
І в цьому сенсі реакція Карла ХІІ на почуте звичайно ж була для Байрона метафорою байдужості, прикрої оспалості й апатії західного світу.
Мазепа Пушкіна
Історію завжди пишуть переможці, вони ставлять пам'ятники й карбують меморіальні дошки. Натомість подоланим ніколи не дозволяють розповідати про їхнє минуле.
Тож і про гетьмана Мазепу ми впродовж кількох століть знали лише з російської подачі.
Після збройної поразки гетьмана було затавровано як найпідлішого зрадника та відлучено од церкви. Анафеми Мазепі звучали у тих самих храмах, які він же, щедрий меценат, і збудував, пожертвувавши власні кошти.
Найбільше для паплюження Мазепи зробив, звичайно ж, Олександр Пушкін, видатний російський поет і не менш, може, славний звитяжець у тодішній імперській "гібридній" війні.
Приреченого рятує юна красуня, він наснажується потугою рідної землі. (Адже це романтики при початку позаминулого століття підносять національну ідею, уславлюють порив до свободи й права виняткової особистості. Українські реалії давали багато матеріалу для таких інтерпретацій). Поема Байрона йому не сподобалася, нарікав на те, що в ній годі шукати правди про події. І взявся потому сам старанно фальсифікувати біографію Мазепи.
Пушкін у "Полтаві" також звертається до любовної історії, цього разу іншої, реальної. Це сюжет про кохання юної Мотрі Кочубеївни та літнього вже гетьмана.
Автор поеми змінює дати, вигадує події, що суперечать задокументованим, перекручує відомі факти.
Усе задля того, аби представити українського державця пекельним злочинцем і переступником. Він-бо "зрадив" російського суверена, - того самого, який порушив підписані угоди й ґвалтовно позбавив Україну гарантованих ними свобод.
Мазепа ще нібито й збезчестив свою хрещеницю Мотрю: якби це було правдою, - гріх дійсно непрощенний.
Вірнопідданий російський поет натомість підносить Кочубея: згадаємо знамениті рядки про доправлений з Полтави в Петербург "донос" на гетьмана. Свого часу Михайло Драгоманов любив при нагоді нагадувати, що "Полтава" - єдиний у європейській літературі твір, де уславлено донос і наклепництво.
Объяснение: